495/87/15-ц Про визнання заповіту нікчемним, визнання права спільної сумісної власності подружжя на жилий будинок, вступ у спадщину та визнання права власності - 12.07.2021 Прийняття

ОСОБА_2, ОСОБА_3, Виконавчого комітету Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області про визнання заповіту нікчемним, визнання права спільної сумісної власності подружжя на жилий будинок, вступ у спадщину та визнання права власності.

Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер дід

позивача - ОСОБА_4, після якого відкрилась спадщина, зокрема, на жилий будинок з господарськими будівлями та спорудами на АДРЕСА_1 .

ОСОБА_4 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5, під час якого вони побудували вищевказаний жилий будинок, а тому це майно є їхньою спільною сумісною власністю.

Вказував, що заповіт від 12 травня 2008 року, складений ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений секретарем Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, вчинений

з порушеннями вимог Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 25 серпня 1994 року № 22/5 (z0256-94) , (далі - Інструкція № 22/5) в редакції, чинній на час вирішення спірних правовідносин, а тому, відповідно до статті 1257 ЦК України, є нікчемним.

Зазначав, що заповіт посвідчений особою, яка не була на це уповноважена відповідно до вимог закону, у заповідача на час вчинення спірного правочину був відсутній паспорт, а сам заповіт вчинено поза межами виконавчого комітету сільської ради, про що не було зазначено в цьому правочині.

ОСОБА_5 05 червня 2008 року склала заповіт, відповідно до якого все своє майно заповіла ОСОБА_1, тому він є спадкоємцем після смерті

ОСОБА_5, яка, у свою чергу, прийняла спадщину після смерті свого

чоловіка - ОСОБА_4, на спірний жилий будинок.

На підставі викладеного, ОСОБА_1, з урахуванням уточнених

позовних вимог, просив: визнати заповіт від 12 травня 2008 року,

складений ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений

секретарем Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського

району Одеської області, нікчемним; визнати жилий будинок

з господарськими будівлями та спорудами на

АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя: ОСОБА_4 та ОСОБА_5 ; визнати позивача таким, що прийняв спадщину після померлої ОСОБА_5 на вказаний жилий будинок та визнати за ним (позивачем) право власності на це майно; встановити факт належності ОСОБА_4 жилого будинку з господарськими будівлями та спорудами на

АДРЕСА_1 ; визнати ОСОБА_5 такою, що прийняла спадщину після ОСОБА_4 у вигляді жилого будинку

з господарськими будівлями та спорудами на

АДРЕСА_1 ; встановити факт належності ОСОБА_5 вказаного жилого будинку.

Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій і мотиви їх прийняття

Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 17 березня 2016 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що складений 12 травня

2008 року ОСОБА_4 заповіт є дійсним і таким, що відповідає вимогам закону, оскільки посвідчений секретарем Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області ОСОБА_7., яка відповідним рішенням була уповноважена на вчинення нотаріальних дій. Волевиявлення заповідача ОСОБА_4 під час складання заповіту було вільним і відповідало його волі. У матеріалах справи відсутні докази,

які б свідчили, що спірне майно нажите (набуте) у період спільного проживання (перебування у зареєстрованому шлюбі) ОСОБА_4 та ОСОБА_5, а також за їхні спільні сумісні кошти або спільною працею цих осіб.

Позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання жилого будинку спільною сумісною власністю подружжя стосуються не його прав та обов`язків, а прав та обов`язків ОСОБА_4 та ОСОБА_5, які померли. Позивач не має права звертатись до суду з такими вимогами, оскільки він може звернутись до суду виключно за захистом своїх прав та інтересів, а цивільно-процесуальна дієздатність ОСОБА_4 та ОСОБА_5 припинилася у зв`язку з їхньою смертю. ОСОБА_6 не надано доказів, які б свідчили, що ОСОБА_5 прийняла після смерті ОСОБА_4 спадщину у вигляді жилого будинку з господарськими будівлями та спорудами на

АДРЕСА_1 та оформила за собою право власності на цей будинок.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 08 вересня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову частково.

Визнано за ОСОБА_1 після смерті ОСОБА_5, померлої

ІНФОРМАЦІЯ_2, в порядку спадкування за заповітом, складеним

ОСОБА_5 05 червня 2008 року, посвідченим приватним нотаріусом

Білгород-Дністровського районного нотаріального округу Одеської області Макогончук Н. В. 05 червня 2008 року, зареєстрованого в реєстрі за

№ 1606, право власності на 5/8 частини жилого будинку літ. "А" на

АДРЕСА_1 загальною площею 52,6 кв. м, житловою площею 47,5 кв. м, що складається з: літ. "А": 1 - коридор площею 5,1 кв. м, 2 - жила кімната площею 15,3 кв. м, 3 - жила кімната площею 7,4 кв. м, 4 - жила кімната площею 24,8 кв. м; господарських будівель та споруд: літ. "Б" - літня кухня, літ. "В" - гараж, літ. "в" - підвал, літ. "Г" - навіс, літ. "Д" - душ, літ. "Є" - вбиральня, № 1 - хвіртка, № 2 - ворота, № 3 - огорожа.

У задоволенні іншої частини позову відмовлено.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що станом на час введення в дію Кодексу про шлюб та сім`ю (2006-07) Української РСР 1969 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі, отже, їхнє спільне майно мало статус спільної сумісної власності. Аналіз зібраних у справі доказів вказує на те, що спірний жилий будинок з господарськими будівлями та спорудами за життя подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_5 був їхньою спільною сумісною власністю, де частка кожного з подружжя була рівна. З набранням чинності

з 01 січня 2004 року Сімейного кодексу України (2947-14) (далі - СК України (2947-14) ) правове положення спільного нерухомого майна подружжя як спільної сумісної власності, де частка кожного при поділі рівна, не змінилося.

У населеному пункті, де складався заповіт, нотаріуса немає, отже закон передбачає можливість посвідчення заповіту посадовою, службовою особою органу місцевого самоврядування. Заповіт ОСОБА_4 посвідчено 12 травня 2008 року секретарем Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області ОСОБА_7., зареєстровано у реєстрі за № 195. Заповіт містить підпис секретаря сільської ради та печатку сільської ради. Повноваження ОСОБА_7 на вчинення нотаріальних дій визначені рішенням другої сесії п`ятого скликання Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області від 08 квітня 2006 року

№ 08-У. ОСОБА_7 виконувала обов`язки як секретаря сільської ради, так і секретаря виконавчого комітету сільської ради, отже, заповіт є дійсним.

Спадкоємців за законом після смерті ОСОБА_4 двоє: дружина - ОСОБА_5, син - ОСОБА_8 . Обов`язкова частка непрацездатної за віком вдови -

ОСОБА_5 становить 1/8 частину спадкового майна. ОСОБА_5 спадщину

після смерті ОСОБА_4 прийняла, оскільки постійно проживала разом

зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, крім того, подала

у визначені статтею 1270 ЦК України строки до нотаріальної контори

заяву про прийняття спадщини. ОСОБА_1 прийняв спадщину

після смерті спадкодавця ОСОБА_5 шляхом подання у визначені

статтями 1268, 1270 ЦК України порядку та строки відповідної заяви до нотаріальної контори, тому необхідності визнавати його судовим рішенням таким, що прийняв спадщину, не має. Отже, за ОСОБА_1 в порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_5 підлягає визнанню

право власності на 5/8 частини жилого будинку з господарськими

будівлями та спорудами на

Постановою Верховного Суду від 23 січня 2019 року рішення Апеляційного суду Одеської області від 08 вересня 2016 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова касаційного суду мотивована тим, що рішенням другої сесії п`ятого скликання Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області від 08 квітня 2006 року № 08-У на секретаря ОСОБА_7. покладено виконання повноважень секретаря виконавчого комітету, зокрема повноважень з виконання нотаріальних дій. Разом з тим,

з указаного рішення вбачається, що воно прийняте на сесії сільської ради, тобто не виконавчим комітетом сільської ради, а самою сільською радою, яка має право своїм рішенням призначити секретаря виконавчого комітету відповідної ради, але не має права делегувати такому секретарю повноважень на здійснення нотаріальних дій, оскільки на здійснення цих дій має бути прийнято відповідне рішення виконавчого комітету сільської ради.

Постановою Одеського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області

від 17 березня 2016 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.

У задоволенні позовних вимог про визнання нікчемним заповіту, складеного ОСОБА_4 12 травня 2008 року, записаного секретарем Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області

ОСОБА_7. та зареєстрованого в реєстрі за № 195, відмовлено.

Позовні вимоги про визнання права спільної сумісної власності подружжя на нерухоме майно, визнання особи такою, що прийняла спадщину, визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування за заповітом задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_1 після смерті ОСОБА_5, померлої

ІНФОРМАЦІЯ_2, у порядку спадкування за заповітом, складеним

ОСОБА_5 05 червня 2008 року, посвідченим приватним нотаріусом Білгород-Дністровського районного нотаріального округу Одеської області Макогончук Н. В. 05 червня 2008 року, зареєстрованого в реєстрі за № 1606, право власності на 5/8 часток жилого будинку літ. "А" загальною площею 52,6 кв. м житловою площею 47,5 кв. м, що складається: в літ. "А":

1 - коридора площею 5,1 кв. м, 2 - жилої кімнати площею 15,3 кв. м,

3 - жилої кімнати площею 7,4 кв. м, 4 - жилої кімнати площею 24,8 кв. м; господарських будівель та споруд: літ. "Б" - літньої кухні, літ. "В" - гаража,

літ. "в" - підвалу, літ. "Г" - навісу, літ. "Д" - душа, літ. "Є" - вбиральні,

№ 1 - хвіртки, № 2 - воріт, № 3 - огорожі, що знаходяться на

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5

за спільні кошти та спільною працею збудували будинок на

АДРЕСА_1, тому це майно є спільною сумісною власністю подружжя.

ОСОБА_4 та ОСОБА_5 за життя, склавши кожен окремо заповіти, зробили особисте розпорядження на випадок своєї смерті. Заповіти охоплюють права та обов`язки, які належали на момент складання заповітів, а також права та обов`язки, які мали належати їм у майбутньому. ОСОБА_4 на час складання заповіту мав 82 роки, судом недієздатним чи обмежено дієздатним визнаний не був, тому був особою, яка мала право скласти заповіт. Заповіт ОСОБА_4 складено у письмовій формі, у заповіті зазначено місце та час його складання. Заповіт підписано особисто ОСОБА_4 та посвідчено посадовою особою, визначеною у статті 1251 ЦК України - посадовою особою органу місцевого самоврядування, оскільки у населеному пункті, де складався спірний заповіт, нотаріуса немає.

Відповідно до рішення Виконавчого комітет Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області від 27 липня 2006 року № 64 обов`язки щодо реєстрації актів громадянського стану та вчинення нотаріальних дій покладено на ОСОБА_7 . Отже, ОСОБА_7 виконувала обов`язки як секретаря сільської ради, так і секретаря виконавчого комітету сільської ради, тому посилання на те, що заповіт посвідчено не уповноваженою на те особою є безпідставним. Підстави для визнання заповіту ОСОБА_4 нікчемним відсутні.

Обов`язкова частка ОСОБА_5 у спадщині після смерті ОСОБА_4 становить 1/8 частини жилого будинку з господарськими будівлями та спорудами на АДРЕСА_1, оскільки відповідно до статті 1241 ЦК України вона успадкувала незалежно від заповіту половину частки, яка б належала їй у разі спадкування за законом. ОСОБА_5 спадщину після смерті ОСОБА_4 прийняла, оскільки постійно проживала разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, крім того, подала у визначені статтею 1270 ЦК України строки до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини.

ОСОБА_5 склала заповіт, який недійсним не визнано, а спадкоємець за заповітом - ОСОБА_1, прийняв спадщину шляхом подання до нотаріальної контори у визначені статтями 1268, 1270 ЦК України порядку та строки заяви про прийняття спадщини. Заповіт охоплює все належне спадкодавцю майно. За таких обставин, спадкування після смерті ОСОБА_5 підлягає здійсненню за заповітом. До складу спадкового майна ОСОБА_5 входить 1/2 частка нерухомого майна на АДРЕСА_1, як належна їй частка у праві спільної сумісної власності подружжя, та 1/8 частка цього ж нерухомого майна, прийнята нею як непрацездатною вдовою - обов`язкова частка після смерті чоловіка ОСОБА_4 . Таким чином, спадкове майно

ОСОБА_5 складається в цілому з 5/8 часток спірного жилого будинку

з господарськими будівлями та спорудами.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат

Стороженко О. П., просить скасувати постанову апеляційного суду та прийняти нову постанову про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження заявник вказує на застосування апеляційним судом норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 10 квітня 219 року у справі

№ 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19).

Крім того, зазначає, що суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, що порушують це право. Предметом позову у даній справі є, зокрема, визнання заповіту нікчемним. У разі наявності відповідного спору вимога про становлення нікчемності заповіту підлягає розгляду судом. Проте, апеляційний суд на вказане уваги не звернув.

Касаційна скарга також мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не спростував доводи позивача щодо нікчемності заповіту ОСОБА_4, оскільки він посвідчений особою, яка не була на це уповноважена відповідно до вимог закону, у заповідача на час вчинення спірного правочину був відсутній паспорт. При цьому, сам заповіт вчинено поза межами виконавчого комітету сільської ради, про що не було зазначено в цьому правочині. Вказані обставини підтверджуються зібраними у справі доказами та показаннями свідків.

Апеляційний суд не виконав вимоги Верховного Суду, викладені у постанові від 23 січня 2020 року, не встановив, яким саме органом ОСОБА_7 делеговані повноваження на здійснення нотаріальних дій та чим такі обставини підтверджуються. Також апеляційний суд не встановив, чи утворювався у Мологівській сільській раді Білгород-Дністровського району Одеської області виконавчий комітет, не дав належної правової оцінки рішенню сільської ради від 08 квітня 2006 року, не встановив, чи це

є рішенням самої сільської ради, чи його виконавчого комітету.

Суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку, що при посвідченні оспорюваного заповіту дотримано вимоги щодо його форми та порядку, не визнав заповіт нікчемним, посилаючись на право секретаря сільської ради здійснювати нотаріальні дії, встановлені Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" (280/97-ВР) . Також апеляційний суд залишив поза увагою, що повноваження щодо вчинення нотаріальних дій покладено на виконавчі комітети відповідних рад, а не на відповідних посадових осіб.

В описовій частині постанови не зазначено, з яких підстав суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для визнання заповіту нікчемним та безпідставно зазначив, що ця вимога задоволенню не підлягає, хоча у першому абзаці мотивувальної частини вказано, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід задовольнити. Апеляційний суд не взяв до уваги твердження позивача щодо нікчемності заповіту та не спростував його належними та допустимими доказами.

Позиція інших учасників справи

Мологівська сільська рада Білгород-Дністровського району Одеської області подала відзив на касаційну скаргу, в якій просила постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки вона є законною та обґрунтованою.

Вказувала, що рішенням другої сесії п`ятого скликання Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області від 04 квітня

2006 року на секретаря ОСОБА_7. покладено виконання повноважень секретаря виконавчого комітету, зокрема повноважень з виконання нотаріальних дій. Крім того, рішенням Виконавчого комітету Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області від 27 липня

2006 року обов`язки щодо реєстрації актів громадянського стану та вчинення нотаріальних дій покладено на ОСОБА_7 . Отже заповіт посвідчено належною особою, оскільки у селі Молога Білгород-Дністровського району Одеської області відсутній нотаріус. Апеляційний суд на виконання вимог Верховного Суду дослідив зібрані у справі докази та правильно встановив фактичні обставини справи.

Інші учасники справи відзиву на касаційну скаргу не направили.

Провадження у суді касаційної інстанції

Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_1,

в інтересах якого діє адвокат Стороженко О. П., 20 березня 2016 року.

Ухвалою Верховного Суду від 10 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі.

Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи

Суди встановили, що ОСОБА_9 та ОСОБА_5

зареєстровали шлюб 07 лютого 1943 року. Після реєстрації шлюбу ОСОБА_5 змінила прізвище на ОСОБА_5 . У цьому шлюбі у них

ІНФОРМАЦІЯ_3 народився син ОСОБА_12 . ОСОБА_9 загинув

ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_4, та ОСОБА_5 (до шлюбу ОСОБА_5, ОСОБА_5 ), ІНФОРМАЦІЯ_4, проживали однією сім`єю

з 1948 року та зареєстрували шлюб 03 січня 1964 року, за життя подружжя шлюб не розірвало. У ОСОБА_5 та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_5 народився син ОСОБА_8 .

ОСОБА_4 та ОСОБА_5 були зареєстровані та проживали до дня своєї

смерті у будинку

За життя між подружжям ОСОБА_4 та ОСОБА_5 спору щодо будинку та власності на нього не було.

Згідно з довідкою Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області від 12 січня 2010 року за даними погосподарських книг ОСОБА_4 у 1958 році була виділена земельна ділянка для будівництва жилого будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 . Будівництво спірного жилого будинку за вказаною адресою закінчено у 1967 році.

Спірний жилий будинок знаходився в сільській місцевості, свідоцтво про право власності на будинок не видавалось, однак жилий будинок

з господарськими будівлями та спорудами обліковувався у погосподарських книгах сільської ради.

Інвентаризація жилого будинку з господарськими будівлями та спорудами на АДРЕСА_1 проведена вперше 22 вересня 2008 року Комунальним підприємством "Білгород-Дністровське бюро технічної інвентаризації".

Погосподарські книги спірного господарства містять запис про сім`ю

у складі чотирьох осіб: голова господарства - ОСОБА_4, дружина - ОСОБА_15, діти: ОСОБА_12, ОСОБА_16 . Будинок будувався після надання у 1958 році земельної ділянки під забудову, будувався не один рік, тобто в період проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_5 сім`єю.

Згідно з технічним паспортом, виготовленим станом на 20 жовтня

2008 року Комунальним підприємством "Білгород-Дністровське бюро технічної інвентаризації", на

АДРЕСА_1 знаходяться жилий будинок літ. "А" (1967 року побудови) загальною площею 52,6 кв. м, житловою площею 47,5 кв. м, що складається з: коридору площею 5,1 кв. м, жилої кімнати площею 15,3 кв. м, жилої кімнати площею 7,4 кв. м, жилої кімнати площею 24,8 кв. м, літньої кухні літ. "Б" (1969 року побудови), гаража літ. "В" (1969 року побудови), підвалу літ. "в" (1967 року побудови), навісу

літ. "Г" (1975 року побудови), душа літ. "Д" (1975 року побудови), вбиральні літ. "Є" (1975 року побудови), споруд № 1, 2, 3 (хвіртки, воріт, огорожі).

Нерухоме майно після смерті ОСОБА_4 та ОСОБА_5 у своєму складі не змінювалось.

ОСОБА_5 є матір`ю ОСОБА_12, ІНФОРМАЦІЯ_6 .

ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_7, є сином ОСОБА_12 та, відповідно, онуком ОСОБА_5 .

ОСОБА_4 та ОСОБА_5 є батьками ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_8 .

ОСОБА_17, ІНФОРМАЦІЯ_9, є дочкою ОСОБА_8 та, відповідно, онукою ОСОБА_4 та ОСОБА_5

ОСОБА_16, ІНФОРМАЦІЯ_10, є сином ОСОБА_8 та, відповідно, онуком ОСОБА_4 та ОСОБА_5

Секретарем Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області ОСОБА_7. 12 травня 2008 року посвідчено, записано та зареєстровано в реєстрі за № 195 заповіт ОСОБА_4, яким заповідач все своє майно заповів у рівних долях онукам ОСОБА_2 та ОСОБА_16 . Заповіт містить підпис секретаря сільської ради та печатку сільської ради. Станом на 25 липня 2008 року відомості про зміну, відміну заповіту в Мологівській сільській раді Білгород-Дністровського району Одеської області відсутні. Згідно з витягом зі спадкового реєстру (заповіти/спадкові договори) станом на 29 жовтня 2008 року заповіт від 12 травня 2008 року є чинним.

Приватний нотаріус Білгород-Дністровського районного нотаріального округу Одеської області Макогончук Н. В. 05 червня 2008 року записала та зареєстровала у реєстрі за № 1606 заповіт ОСОБА_5, яким заповідач все своє майно заповіла онуку ОСОБА_1 .

Заповіт ОСОБА_5 щодо призначення спадкоємцем онука ОСОБА_1 не

Заповіт ОСОБА_4 щодо призначення спадкоємцями онуків ОСОБА_2 та ОСОБА_16 є спірним.

ОСОБА_4 на час складання заповіту мав 82 роки, судом недієздатним чи обмежено дієздатним визнаний не був. Заповіт ОСОБА_4 складено

у письмовій формі, у заповіті зазначено місце та час його складання - село Молога Білгород-Дністровського району Одеської області,

ІНФОРМАЦІЯ_1 . Заповіт підписано особисто ОСОБА_4 та посвідчено посадовою особою органу місцевого самоврядування.

Суди також встановили, що у населеному пункті, де складався заповіт -

селі Молога Білгород-Дністровського району Одеської області, нотаріуса немає.

Рішенням другої сесії п`ятого скликання Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області від 08 квітня 2006 року

№ 08-У на секретаря сільської ради ОСОБА_7. покладено виконання (здійснення) повноважень секретаря виконавчого комітету, зокрема повноважень з виконання нотаріальних дій.

Відповідно до рішення Виконавчого комітет Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області від 27 липня 2006 року

№ 64 обов`язки щодо реєстрації актів громадянського стану та вчинення нотаріальних дій покладено на ОСОБА_7 .

Зазначені рішення органу місцевого самоврядування є чинними,

ОСОБА_7 виконувала обов`язки як секретаря сільської ради, так

і секретаря виконавчого комітету сільської ради.

ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 82 роки.

Білгород-Дністровська міська державна нотаріальна контора 27 червня

2008 року завела спадкову справу № 315/2008 до майна померлого

Спадкоємцями майна померлого ОСОБА_4 є за законом (першої черги): дружина - ОСОБА_5, син - ОСОБА_8 ; за заповітом: ОСОБА_2, ОСОБА_16 .

Відповідно до заяви, посвідченої секретарем Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області ОСОБА_7., ОСОБА_5 26 травня 2008 року звернулася до Білгород-Дністровської міської державної нотаріальної контори Одеської області із заявою, в якій вказувала, що не заперечує щодо видачі свідоцтва про право на спадщину після смерті

ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_16 .

Згідно з нотаріально посвідченою заявою ОСОБА_5 27 червня 2008 року звернулася до Білгород-Дністровської міської державної нотаріальної контори Одеської області із заявою в межах строку для прийняття спадщини, в якій відкликала свою відмову від спадщини та заявила про прийняття спадщини. Вказувала, що приймає усе спадкове майно після смерті

ОСОБА_4, претендує на 1/2 частину у спільному майні подружжя та обов`язкову частку, просить видати на її ім`я свідоцтво про право на спадщину за законом.

ОСОБА_16 через секретаря сільської ради ОСОБА_7. звернувся до Білгород-Дністровської міської державної нотаріальної контори Одеської області із заявою від 25 липня 2008 року, в якій вказував про прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_4 .

Заявою від 25 липня 2008 року ОСОБА_2 звернулася до Білгород-Дністровської міської державної нотаріальної контори Одеської області (через секретаря сільської ради ОСОБА_7.) про прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_4 .

Свідоцтво про право на спадщину після смерті ОСОБА_4 спадкоємцям не видано.

До складу спадщини ОСОБА_4 входить, зокрема, 1/2 частка жилого будинку з господарськими будівлями та спорудами на АДРЕСА_1 (інша 1/2 частка цього нерухомого майна належала ОСОБА_5 як подружжю у праві спільної сумісної власності на нерухоме).

Апеляційний суд також встановив, що обов`язкова частка ОСОБА_5 (дружини спадкодавця) після смерті ОСОБА_4 становить 1/8 частку жилого будинку

з господарськими будівлями та спорудами на

Суди також встановили, що ОСОБА_5 постійно проживала разом

з ОСОБА_4, зокрема і на час відкриття спадщини.

ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 у віці 87 років.

Спадкову справу № 351/2010 до майна померлої ОСОБА_5 заведено

06 червня 2010 року Білгород-Дністровською районною державною нотаріальною конторою Одеської області.

Спадкоємцями майна померлої ОСОБА_5 є за законом (першої черги): син - ОСОБА_12, син - ОСОБА_8 ; за заповітом - ОСОБА_1 .

ОСОБА_1 через секретаря сільської ради ОСОБА_7. звернувся до Білгород-Дністровської міської державної нотаріальної контори Одеської області із заявою від 29 липня 2010 року, в якій вказував про прийняття спадщини за заповітом після смерті ОСОБА_5 .

Заявою від 22 жовтня 2010 року ОСОБА_16 звернулася до

Білгород-Дністровської міської державної нотаріальної контори Одеської області (через секретаря сільської ради ОСОБА_7.) про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5

ОСОБА_2 через секретаря сільської ради ОСОБА_7. звернувся до Білгород-Дністровської міської державної нотаріальної контори Одеської області із заявою від 22 жовтня 2010 року, в якій вказувала про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_5 .

Згідно з посвідченою секретарем сільської ради ОСОБА_7. заявою

ОСОБА_12 09 грудня 2010 року звернувся до Білгород-Дністровської міської державної нотаріальної контори Одеської області із заявою, в якій вказував, що він як непрацездатний за віком спадкоємець, який має право на обов`язкову частку, приймає спадщину після смерті ОСОБА_5 .

Свідоцтво про право на спадщину після смерті ОСОБА_5 спадкоємцям не видано.

До складу спадкового майна ОСОБА_5 входить 5/8 часток жилого будинку

з господарськими будівлями та спорудами на

АДРЕСА_1 (1/2 частка цього нерухомого майна належна їй як частка у праві спільної сумісної власності подружжя та 1/8 частка цього ж нерухомого майна як обов`язкова частка після смерті чоловіка ОСОБА_4 ).

У листопаді 2008 року ОСОБА_5 звернулася в суд із позовом до Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, треті особи: Білгород-Дністровська районна державна адміністрація Одеської області, ОСОБА_2, ОСОБА_16, ОСОБА_12, про визначення недійсним заповіту, заяви, визначення права власності на спадкове майно, стягнення коштів. ОСОБА_1 як правонаступник ОСОБА_5 після її смерті був залучений судом до участі у справі як позивач.

Рішенням Блілгород-Дністровського міськрайоного суду Одеської області

від 21 квітня 2011 року у справі 2-148/11 позов задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_1 право власності в порядку спадкування за заповітом на майно померлої ОСОБА_5, а саме на 4/6 частки жилого будинку та господарських споруд, розташованих на земельній ділянці площею 0,21 га на АДРЕСА_1, на 4/6 частки земельної ділянки № НОМЕР_1 площею 4 га, розташованої на масиві № НОМЕР_2 на території Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області.

У задоволені інших позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 26 жовтня 2011 року скасовано рішення Білгород-Дністровського міськрайоного суду Одеської області від 21 квітня 2011 року та ухвалено нове судове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 до Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, треті особи: Білгород-Дністровська районна державна адміністрація Одеської області,

ОСОБА_2, ОСОБА_16, ОСОБА_12, про визначення недійсним заповіту, заяви, визнання права власності на спадкове майно, стягнення коштів.

Крім того, ОСОБА_1 звертався до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_16, третя особа - Виконавчий комітет Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, про визнання заповіту недійсним, визнання заяви про відмову від обов`язкової частки спадщини недійсною, усунення від права на спадкування, визнання права на спадщину.

Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області

від 12 червня 2013 року у справі № 1505/8827/2012 позов задоволено частково.

Визнано заяву ОСОБА_5 від 26 травня 2008 року про відмову від права на обов`язкову частку у спадщині, посвідчену секретарем Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області, недійсною.

Визнано за ОСОБА_1 право на спадщину, яка відкрилася після смерті ОСОБА_5, померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 .

В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 06 травня 2014 року рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області

від 12 червня 2013 року скасовано в частині задоволення позову про визнання недійсною заяви ОСОБА_5 про відмову від обов`язкової частки

у спадщині та визнання права на спадщину після смерті ОСОБА_5, ухвалено

в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні вказаних вимог.

У решті місцевого суду залишено без змін.

У червні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2, ОСОБА_16, Виконавчого комітету Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області про визнання заповіту нікчемним, визнання права спільної сумісної власності подружжя на жилий будинок, вступ у спадщину та визнання права власності.

Ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області

від 24 грудня 2014 року у справі № 495/3985/14-ц позовну заяву

ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_16, Виконавчого комітету Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області про визнання заповіту нікчемним, визнання права спільної сумісної власності подружжя на жилий будинок, вступ у спадщину та визнання права власності залишено без розгляду за заявою позивача.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Задовольняючи позовні вимоги частково, апеляційний суд виходив з того, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 за спільні кошти та спільною працею збудували будинок на АДРЕСА_1, тому це майно є спільною сумісною власністю подружжя.

До складу спадкового майна ОСОБА_5 входить 1/2 частка нерухомого майна на АДРЕСА_1, як належна їй частка у праві спільної сумісної власності подружжя, та 1/8 частка цього ж нерухомого майна, прийнята нею як непрацездатною вдовою - обов`язкова частка після смерті чоловіка

ОСОБА_4, але за життя не оформлена. Таким чином, спадкове майно

ОСОБА_5 складається в цілому з 5/8 часток спірного жилого будинку

з господарськими будівлями та спорудами.

Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками апеляційного суду, враховуючи наступне.

Доводи касаційної скарги по суті зводяться до нікчемності заповіту

ОСОБА_4 з тих підстав, що він посвідчений особою, яка не була на це уповноважена відповідно до вимог закону, у заповідача на час вчинення спірного правочину був відсутній паспорт, а сам заповіт вчинено поза межами виконавчого комітету сільської ради, про що не було зазначено

в цьому правочині.

Заповіт як остання воля особи стосується її розпоряджень на випадок смерті і тому покликаний вирішувати важливі для особи питання щодо призначення спадкоємців, позбавлення спадкоємців за законом права спадкування, визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом, встановлювати інші розпорядження, які відповідають заповіту та вимогам законодавства про спадкування.

При цьому право дієздатної фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб`єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 та стаття 1234 ЦК України).

Нездійснення цього права не є підставою для його припинення.

Право на заповіт може бути реалізоване протягом всього життя особи

і включає як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і права на їх зміну, скасування.

Усі наведені правомочності заповідача у сукупності із засобами їх правової охорони та захисту є здійсненням свободи заповіту, яка є принципом спадкового права.

Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача.

Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання.

Здійснення права на заповіт не пов`язується законом з місцем проживання та перебування заповідача.

Юридична природа заповіту ґрунтується на його законодавчому визначенні як особистого розпорядження фізичної особи на випадок смерті

(стаття 1233 ЦК України).

Правова природа цього розпорядження визначається судовою практикою як односторонній правочин, що тягне відповідні правові наслідки.

На заповіт, який є правочином, поширюються загальні положення про правочини, якщо у Книзі шостій ЦК України (435-15) немає відповідного правила. Водночас загальні правила про правочин, у тому числі про їх недійсність, можуть бути поширені на заповіт у тому випадку, коли це не суперечить суті заповіту та природі спадкування.

Аналіз норм Книги шостої ЦК України (435-15) свідчить, що її нормами визначені вимоги до особи заповідача (стаття 1234 ЦК України), змісту заповіту

(статті 1236- 1240, 1246 ЦК України), загальні вимоги до форми заповіту (стаття 1247 ЦК України), порядку його посвідчення нотаріусом (статті 1248, 1249, 1253 ЦК України), для яких законодавцем визначені і наслідки їх порушення.

Так, у частині першій статті 1257 ЦК України встановлено правило про нікчемність заповіту, складеного з порушенням вимог ЦК України (435-15) щодо особи заповідача, а також заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.

Аналіз частини першої статті 1257 ЦК України у смисловому зв`язку з іншими нормами дає підстави вважати, що порушеннями вимог до форми і посвідчення заповіту є лише ті, які прямо зазначені у главі 85 ЦК України (435-15) , її статтях 1247- 1249, 1253 ЦК України.

Аналіз цих статей дає змогу констатувати, що законодавець висуває такі вимоги до форми заповіту: письмова з нотаріальним посвідченням.

Проте допускаються й інші способи посвідчення заповіту, враховуючи численні обставини, які законодавець покладає в основному для можливості їх застосування.

Ці обставини в сукупності свідчать про те, що вони беруться до уваги як об`єктивні перешкоди до запрошення нотаріуса посвідчити заповіт.

Водночас наведені у зазначених вище статтях правові механізми доводять, що вони розраховані на те, щоб остання воля заповідача була виражена вільно і не виникло б жодного сумніву в цьому.

Саме тому вони можуть бути віднесені до порядку посвідчення заповіту.

Отже, форма заповіту має бути письмова, а порядок його посвідчення - різний: насамперед нотаріусом з додержанням вимог статей 1248, 1249 ЦК України, посадовою особою органів місцевого самоврядування (стаття 1251 ЦК України); іншими посадовими особами, зазначеними у частинах першій-шостій статті 1252 ЦК України, з додержанням вимог частини сьомої цієї статті.

Як наслідок, немає жодних підстав вважати, що посвідчення уповноваженою особою органу місцевого самоврядування правочину поза межами цього органу поза тягне нікчемність заповіту.

Відтак, якщо уповноважена особа органу місцевого самоврядування посвідчила заповіт особи не в межах цього органу (за місцем проживання заповідача), це не впливає на форму правочину і не підпадає під ті вимоги про порядок його посвідчення, які містяться в ЦК України (435-15) та тягнуть нікчемність заповіту відповідно до частини першої статті 1257 ЦК України.

У цивільному законодавстві нікчемність правочинів передбачена у випадках, встановлених законом, підстав для чого у наведеній ситуації не вбачається.

Недійсність заповіту з мотивів розширювального розуміння вимог до форми і порядку його посвідчення, про які згадується у частині першій статті 1257 ЦК України, матиме наслідком порушення принципу свободи заповіту.

Кваліфікація заповіту як нікчемного з підстав, які не передбачені ані частиною першою статті 1257 ЦК України, ані взагалі нормами глави

85 ЦК України (435-15) , по суті скасовує це вільне волевиявлення заповідача без можливості виразити свою волю шляхом складання іншого заповіту, оскільки сталася смерть заповідача.

Визнання заповіту нікчемним без встановлених законом підстав позбавляє особу, яка набула у власність майно в порядку спадкування, права мирного володіння своїм майном (стаття 1 протоколу Першого до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) ). А в разі, якщо особа мала його набути, то правомірного очікування цього.

Так, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїх рішеннях

у справах "Малахер та інші проти Австрії" від 19 грудня 1998 року, "Бурдов проти Росії" від 07 травня 2002 року, "Прессос Компанія Нав`єра С.А." та інші проти Бельгії" від 28 жовтня 1995 року, "Пайн Велі Девелопмент ЛТД"

та інші проти Ірландії" від 23 жовтня 1991 року визначив, що під поняттям "майно" розуміється не лише майно, яке належить особі на праві власності згідно із законодавством країни, в якій виник спір, а також під даним поняттям можуть бути "активи", які можуть виникнути, "правомірні очікування"/"законні сподівання" особи.

Практика ЄСПЛ виходить із принципу співмірності наслідків порушення закону. Про це, зокрема, йдеться у рішенні ЄСПЛ у справі "Сьорінг проти Сполученого Королівства" від 07 липня 1989 року, де зазначається, що

"в основі всієї Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) лежить пошук справедливого балансу між загальними інтересами суспільства і вимогами щодо захисту основних прав індивіда". І, зокрема, в контексті дієвості концептуальних засад мирного володіння майном. Це означає, що ті негативні наслідки, які мають слідувати з порушення закону, не повинні таким чином впливати на майновий стан особи, щоб це явно і очевидно перевищувало значущість правопорушення. Якраз саме це спостерігається при ухваленні судом рішення про нікчемність заповіту як наслідку порушень нотаріального законодавства про посвідчення нотаріусом правочину поза межами його округу.

При цьому питання визнання заповіту недійсним як оспорюваного з тих мотивів, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі (частина друга статті 1257 ЦК України), судами не розглядалося і не вирішувалося, оскільки при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог (частина друга статті 264 ЦПК України).

Позов ОСОБА_1 не заявлено з підстав того, що волевиявлення заповідача ОСОБА_4 на момент складання і посвідчення заповіту

від 12 травня 2008 року не було вільним і не відповідало його волі.

Слід також звернути увагу на загальнодозвільний підхід законодавця щодо можливості особи, яка опинилася в різних життєвих ситуаціях, скласти заповіт, який може посвідчуватися доволі широким і різноманітним колом осіб, зазначених у статті 1252 ЦК України. Призначення цього - переконатись у дійсній волі особи, яка складає заповіт, і надати їй можливість її виразити, а особам, до спадкування якими прагнув заповідач - отримати це майно у спадщину.

Тому штучно віднаходити підстави для того, аби визнати заповіт нікчемним, зокрема з тих підстав, що уповноважена особа органу місцевого самоврядування посвідчила заповіт за місцем проживання заповідача, проте не зазначила про це у заповіті, видається вкрай нерозумним.

Не відповідає це і засадам справедливості, адже цим нехтується остання воля заповідача.

Викладене дозволяє дійти висновку про юридичну необґрунтованість визнання заповіту нікчемним лише в разі його посвідчення уповноваженою особою органу місцевого самоврядування за місцем проживання заповідача без зазначення про це у заповіті. За відсутності норми, якою би передбачався негативний наслідок за вказаних обставин, у суду немає підстав для визнання заповіту нікчемним.

Указане не впливає на форму правочину, волевиявлення заповідача і на ті вимоги про порядок його посвідчення, які закріплені в ЦК України (435-15) .

Інакший підхід призводить до необґрунтованого покладення відповідальності за порушення уповноваженою особою органу місцевого самоврядування законодавства, яке регулює порядок його діяльності, на заповідача та спадкоємців, які не зобов`язані бути обізнаними

з процедурним законодавством, що є порушенням принципу поваги до волі заповідача та обов`язковості її виконання, а також неспівмірним втручанням держави у право спадкоємців за заповітом мирно володіти своїм майном.

Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20).

Якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою, службовою особою відповідного органу місцевого самоврядування (стаття 1251 ЦК України

в редакції, чинній на час посвідчення оспорюваного заповіту).

Відповідно до підпункту 5 пункту "б" частини першої статті 38 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (в редакції, чинній на час посвідчення оспорюваного заповіту) до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать делеговані повноваження, зокрема вчинення нотаріальних дій з питань, віднесених законом до їх відання, реєстрація актів громадянського стану (за винятком виконавчих органів міських (крім міст обласного значення) рад).

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 37 Закону України "Про нотаріат"

(в редакції, чинній на час посвідчення оспорюваного заповіту) у населених пунктах, де немає нотаріусів, посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів, окрім дій, передбачених у частині першій цієї статті, вчиняють також такі нотаріальні дії, зокрема, посвідчують заповіти.

Подібна за змістом норма закріплена у підпункті 1 абзацу другого пункту 1 Інструкції № 22/5 (в редакції, чинній на час посвідчення оспорюваного заповіту).

Як встановлено вище, оспорюваний заповіт посвідчено секретарем Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області ОСОБА_7.

Відповідно до частини четвертої статті 50 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" секретар сільської ради може за рішенням ради одночасно здійснювати повноваження секретаря виконавчого комітету відповідної ради.

Пунктом 2 Інструкції № 22/5 (в редакції, чинній на час посвідчення оспорюваного заповіту) передбачено, що нотаріальні дії у виконавчих комітетах сільських, селищних, міських Рад народних депутатів вчиняють посадові особи, на яких за рішенням виконавчого комітету відповідної Ради народних депутатів покладено вчинення цих дій.

Встановлено, що рішенням другої сесії п`ятого скликання Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області

від 08 квітня 2006 року № 08-У на секретаря сільської ради ОСОБА_7. покладено виконання здійснення повноважень секретаря виконавчого комітету, зокрема повноважень з виконання нотаріальних дій.

Апеляційним судом також встановлено, що відповідно до рішення Виконавчого комітет Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області від 27 липня 2006 року № 64 обов`язки щодо реєстрації актів громадянського стану та вчинення нотаріальних дій покладено на ОСОБА_7 .

Врахувавши висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 23 січня 2019 року, в зв`язку з якими скасовано рішення Апеляційного суду Одеської області від 08 вересня 2016 року, апеляційний суд правильно виходив з того, що спірний заповіт посвідчено належною особою посадовою особою органу місцевого самоврядування - ОСОБА_7, на яку рішенням виконавчого комітету сільської ради покладено обов`язки на вчинення цієї дії.

На підставі викладеного суди дійшли правильного висновку, що підстави для визнання заповіту ОСОБА_4 нікчемним відсутні.

З урахуванням вищевикладеного, апеляційний суд також правильно визначив розмір спадкового майна ОСОБА_5, яке складається в цілому

з 5/8 часток спірного жилого будинку з господарськими будівлями та спорудами (1/2 частка належала їй як частка у праві спільної сумісної власності подружжя та 1/8 частка прийнята нею як непрацездатною вдовою - обов`язкова частка після смерті чоловіка ОСОБА_4 ).

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що на час вчинення спірного правочину паспорт заповідача знаходився у його невістки - ОСОБА_18, оскільки пунктом 10 Інструкції № 22/5 (в редакції, чинній на час посвідчення оспорюваного заповіту) передбачено, що встановлення особи здійснюється й іншими документами, які виключають будь-які сумніви щодо особи громадянина (паспорт громадянина України, паспорт громадянина України для виїзду за кордон, дипломатичний чи службовий паспорт, посвідчення особи моряка, посвідка на проживання особи, яка мешкає в Україні, але не є громадянином України, національний паспорт іноземця або документ, що його замінює, свідоцтво про народження неповнолітніх, які не досягли 16 років, посвідчення водія, посвідчення, видане за місцем роботи громадянина, довідка про звільнення з місць позбавлення волі та ін.). У заповіті ОСОБА_4 зазначено, що особу заповідача встановлено, дієздатність його перевірено. При цьому позивач не заявляв вимог щодо недійсності заповіту з тих підстав, що він вчинений не

ОСОБА_4, а іншою особою.

Безпідставними є доводи касаційної скарги, що ОСОБА_7 не була уповноважена на посвідчення спірного заповіту, оскільки відповідно до частини п`ятої статті 411 ЦПК України апеляційний суд врахував висновки та вказівки суду касаційної інстанції під час нового розгляду справи, а також встановив, що саме Виконавчий комітет Мологівської сільської ради Білгород-Дністровського району Одеської області рішенням від 27 липня 2006 року № 64 поклав на ОСОБА_7 як секретаря цього ж органу повноваження щодо реєстрації актів громадянського стану та вчинення нотаріальних дій. Вказане рішення виконавчого комітету було досліджене судом апеляційної інстанції, що вбачається з протоколу судового засідання від 20 лютого 2020 року (том 3 а. с. 133-137).

При цьому, суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону, не здійснює оцінку доказів, у зв`язку

з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Доводи касаційної скарги, що спірний заповіт вчинено поза межами виконавчого комітету сільської ради, про що не було зазначено в цьому правочині, не заслуговують на увагу, оскільки вказана обставина не впливає на форму правочину і не підпадає під ті вимоги про порядок його посвідчення, які містяться в ЦК України (435-15) та тягнуть нікчемність заповіту відповідно до частини першої статті 1257 ЦК України.

Не можуть бути підставою для скасування оскаржуваної постанови доводи касаційної скарги про зазначення у першому абзаці мотивувальної частини цього судового рішення про те, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід задовольнити, оскільки фактично апеляційну скаргу задоволено частково, про що зазначено у резолютивній частині постанови. Також відповідні висновки містяться й у мотивувальній частині. Разом з тим, помилкове зазначення вказаного є підставою для постановлення ухвали про виправлення описки, а не для скасування судового рішення.

Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на постанову Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), зокрема на викладений у ній висновок про те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, оскільки за результатом розгляду цієї справи апеляційний суд у межах заявлених позовних вимог правильно вирішив спір, а його висновки є такими, що відповідають змісту відповідного права та інтересу позивача. Суд апеляційної інстанції правильно встановив характер спірних правовідносин, наявність порушеного права та інтересу ОСОБА_1, а також визначив ефективний спосіб їх захисту, який не суперечить закону.

Також необґрунтованим є посилання у касаційній скарзі на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня

2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19), про те, що за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину, оскільки судом апеляційної інстанції перевірено доводи сторін щодо нікчемності спірного заповіту та спростовано доводи позивача в цій частині. У мотивувальній частині постанови апеляційного суду наведено дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. У цій частині оскаржуваної постанови міститься обґрунтування щодо кожного доводу сторін по суті позову.

ЄСПЛ вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення

у справі "Серявін та інші проти України", заява № 4909/04, від 10 лютого

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди

з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження

в апеляційному суді з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи.

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування постанови, оскільки суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.