Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді-доповідача Князєва В.С.,

суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

за участю секретаря судового засідання Бондар О.А.;

учасники справи:

представник відповідача - Затолокіна Н.В.

розглянула в судовому засіданні в режимі відеоконференції заяву ОСОБА_4 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 листопада 2013 року (судді Гаманко О.І., Білуга С.В., Загородній А.Ф.) у справі

№ 2-а-2/09 за позовом ОСОБА_4 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Сумській області про визнання наказу про звільнення незаконним, поновлення на роботі,

14 березня 1997 року ОСОБА_4 звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому просив: визнати незаконними дії управління Міністерства внутрішніх справ України в Сумській області щодо його звільнення з посади начальника відділення Державної автомобільної інспекції Кролевецького районного відділу управління Міністерства внутрішніх справ України у Сумській області, визнати незаконними накази про звільнення позивача з вказаної посади, поновити його на цій посаді, а також стягнути з відповідача компенсацію за втрату заробітку за час вимушеного прогулу, матеріальну та моральну шкоду, заподіяну незаконним звільненням.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Глухівський міськрайонний суд Сумської області ухвалою від 14 квітня 2009 року закрив провадження в адміністративній справі в частині вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, матеріальної та моральної шкоди, заподіяної незаконним звільненням, у зв'язку з відмовою ОСОБА_4 від позову в указаній частині.

14 квітня 2009 року цей же суд прийняв постанову, якою позов задовольнив. Визнав незаконними дії управління Міністерства внутрішніх справ України в Сумській області щодо звільнення ОСОБА_4 з посади начальника відділення Державної автомобільної інспекції Кролевецького районного відділу управління Міністерства внутрішніх справ України в Сумській області. Визнав незаконними накази начальника управління Міністерства внутрішніх справ України в Сумській області від 27 грудня 1995 року № 457, від 12 лютого 1996 року № 22 о/с та від 16 квітня 1996 року № 57 про звільнення позивача з посади начальника відділення державної автоінспекції Кролевецького районного відділу управління Міністерства внутрішніх справ України в Сумській області. Поновив ОСОБА_4 на посаді.

Харківський апеляційний адміністративний суд постановою від 05 лютого 2010 року апеляційну скаргу Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Сумській області задовольнив частково: скасував постанову Глухівського міськрайонного суду Сумської області від 14 квітня 2009 року та відмовив у задоволенні позову ОСОБА_4

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 12 листопада 2013 року залишив касаційну скаргу позивача без задоволення, а постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 05 лютого 2010 року - без змін.

06 вересня 2017 року до Верховного Суду України надійшла заява ОСОБА_4, у якій з урахуванням заяви від 21 вересня 2017 року він порушував питання про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 листопада 2013 року у справі № 2-а-2/09 з підстави, передбаченої пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), а саме у зв'язку з установленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні даної справи судом.

17 січня 2018 року заяву та матеріали справи передано до Великої Палати Верховного Суду на підставі підпункту 7 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС за розпорядженням керівника апарату Верховного Суду України від 11 січня 2018 року № 18/0/19-18.

Заявник просить скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 12 листопада 2013 року та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

На обґрунтування вимог своєї заяви позивач посилається на рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) від 06 липня 2017 року у справі "Дяченко та інші проти України" (заява № 26417/08), у якому ЄСПЛ констатував порушення Україною пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) з огляду на надмірну тривалість цивільних проваджень і визнав прийнятними скарги, що розглядаються, у тому числі скаргу ОСОБА_4

У судовому засіданні 10 квітня 2018 року, проведеному в режимі відеоконференції, представник відповідача заперечила проти задоволення заяви ОСОБА_4

Інші учасники справи в судове засідання не з'явилися. Оскільки про дату, час та місце розгляду справи всіх її учасників було повідомлено належним чином, то відповідно до частини другої статті 368 КАС їх неявка не перешкоджає судовому розгляду.

ВеликаПалата Верховного Суду заслухала пояснення представника відповідача, перевірила у межах доводів ОСОБА_4 обставини, на які він указав на обґрунтування своїх вимог, і дійшла таких висновків.

Відповідно до пункту 3 частини п'ятої статті 361 КАС підставою для перегляду судових рішень у зв'язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 363 КАС заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами може бути подано особою, на користь якої постановлено рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною. Законом від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР (475/97-ВР) Україна ратифікувала Конвенцію, взявши на себе зобов'язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1 Конвенції).

Реалізація таких гарантій відбувається шляхом застосування українськими судами під час розгляду справ практики ЄСПЛ як джерела права, що передбачено положеннями статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон), а також закріплено у відповідних процесуальних законах, зокрема в частинах першій та другій статті 6 КАС.

З огляду на наведене та згідно зі статтею 46 Конвенції й статтею 2 Закону держава Україна зобов'язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, у якій вона є стороною.

За статтею 41 Конвенції якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.

Із визначення, наведеного у статті 1, а також зі змісту глави 3 Закону (3477-15) вбачається, що рішення ЄСПЛ може бути виконано шляхом: виплати стягувачеві грошової компенсації (відшкодування), вжиття додаткових заходів індивідуального характеру та/або вжиття заходів загального характеру.

Згідно зі статтею 10 Закону додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції; б) інші заходи, передбачені у рішенні Суду.

Цією ж нормою права передбачено, що відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.

Відповідно до Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи від 19 січня 2000 року № R (2000) 2 "Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини" повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, рекомендовано застосовувати, особливо:

- коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;

- коли рішення Суду спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції, або б) в основі визнаного порушення лежали суттєві процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.

06 липня 2017 року ЄСПЛ ухвалив остаточне рішення у справі "Дяченко та інші проти України" (далі - Рішення), у якому констатував порушення Україною щодо ОСОБА_4 пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції у зв'язку з надмірною тривалістю судового провадження.

У мотивувальній частині Рішення ЄСПЛ зазначив, що розумність тривалості судового розгляду повинна оцінюватися у світлі обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявників та відповідних органів влади, а також важливість предмета спору для заявників. У групах справ "Світлана Науменко проти України" (Svetlana Naumenko v. Ukraine, № 41984/98, від 09 листопада 2004 року) та "Єфименко проти України" (Efimenko v. Ukraine, № 55870/00, від 18 липня 2006 року) Суд уже встановлював порушення щодо питань, аналогічних тим, що розглядаються в цій справі (пункти 8 і 9 Рішення).

Далі ЄСПЛ указав, що, розглянувши всі наявні матеріали, не вбачає жодних фактів або аргументів, здатних переконати його дійти іншого висновку щодо прийнятності та суті цих скарг. З огляду на свою практику із цього питання, ЄСПЛ констатував, що у згаданій справі тривалість проваджень була надмірною та не відповідала вимозі "розумного строку", а також те, що заявники не мали ефективного засобу юридичного захисту щодо цих скарг (пункти 10 та 11 Рішення).

Із цих підстав ЄСПЛ оголосив прийнятними скарги, у тому числі ОСОБА_4, щодо надмірної тривалості цивільних проваджень та відсутності в національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту, постановив, що ці скарги свідчать про порушення пункту 1 статті 6 й статті 13 Конвенції та зобов'язав

державу-відповідача сплатити заявникам суми, зазначені в таблиці в додатку (пункти 3, 4 та 6 резолютивної частини Рішення).

Як вбачається з додатка до Рішення, ОСОБА_4 (заява № 44853/14) присуджено 6200 євро як відшкодування моральної та матеріальної шкоди і судових та інших витрат.

З огляду на прийняття ЄСПЛ Рішення ОСОБА_4 просить переглянути ухвалу Вищого адміністративного суду України від 12 листопада 2013 року у справі № 2-а-2/09 з подальшим її скасуванням та прийняттям нового рішення про задоволення його позову.

За правилами пункту 3 частини п'ятої статті 361 КАС рішення суду може бути переглянуте в разі встановлення ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні цієї справи судом.

Водночас у розумінні статті 10 Закону повторний розгляд справи є засобом для забезпечення відновлення попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції, як додаткового заходу індивідуального характеру, що вживається з метою виконання рішення ЄСПЛ.

Системний аналіз цих правових норм дає підстави для висновку про те, що встановлення ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов'язань може бути підставою для перегляду судових рішень лише у випадку, якщо такий перегляд забезпечить відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції.

У розглядуваному випадку ЄСПЛ констатував порушення національними судами вимог розумності строку розгляду справ та незабезпечення ефективного засобу юридичного захисту щодо скарг із цього приводу. За таких підстав скаржнику як відшкодування моральної й матеріальної шкоди, судових та інших витрат було присуджено грошову компенсацію в розмірі 6200 євро.

Характер констатованих ЄСПЛ порушень, а також присуджена у зв'язку із цим грошова компенсація дозволяють стверджувати про неможливість відновлення щодо заявника того юридичного стану, який існував до вчинення порушень Конвенції, оскільки повторний розгляд справи, уключаючи відновлення провадження, у будь-якому разі не компенсує порушеного права на розгляд справи упродовж розумного строку, а також права на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі.

Крім того, як видно зі змісту Рішення, ухвала Вищого адміністративного суду від 12 листопада 2013 року у справі № 2-а-2/09 не була предметом розгляду ЄСПЛ, а отже, відсутні підстави для висновку про те, що установлені щодо ОСОБА_4 порушення Конвенції були спричинені саме цією ухвалою та що такі порушення можуть бути усунуті виключно шляхом повторного розгляду справи.

Таким чином, ураховуючи, що ухвала суду касаційної інстанції у справі № 2-а-2/09, про перегляд якої порушує питання у своїй заяві ОСОБА_4, не була предметом розгляду ЄСПЛ й те, що розглянуті цим судом питання та ухвалене ним Рішення не викликають сумніву в законності згаданої ухвали, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_4

Водночас наведені заявником доводи щодо його незгоди з установленими судами під час вирішення справи № 2-а-2/09 фактичними обставинами, а також стосовно потреби перевірити наявні в матеріалах докази та надати їм правову оцінку жодним чином не стосуються Рішення ЄСПЛ, а отже, перебувають поза межами визначеного пунктом 3 частини п'ятої статті 361 КАС предмета перегляду судових рішень і відповідно не можуть бути підставою для їх скасування.

Згідно з пунктом 1 частини четвертої статті 368 КАС за результатами перегляду рішення, ухвали за нововиявленими або виключними обставинами суд може відмовити в задоволенні заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами та залишити відповідне судове рішення в силі.

Керуючись статтями 356, 361, 365, 368 КАС, Велика Палата Верховного Суду

У задоволенні заяви ОСОБА_4 про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України від 12 листопада 2013 року у справі

№ 2-а-2/09 за позовом ОСОБА_4 до Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Сумській області про визнання наказу про звільнення незаконним, поновлення на роботі - відмовити.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Постанову в повному обсязі складено 20 квітня 2018 року.