Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача КнязєваВ.С.,

суддів: Антонюк Н.О., Бакуліної С.В., Британчука В.В., Гудими Д.А., Данішевської В.І., Золотнікова О.С., Кібенко О.Р., Лобойка Л.М., Лященко Н.П., Прокопенка О.Б., Рогач Л.І., Саприкіної І.В., Ситнік О.М., Ткачука О.С., Уркевича В.Ю., Яновської О.Г.,

розглянула в письмовому провадженні справу за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 до Лубенської міської ради Полтавської області, третя особа - фізична особа-підприємець ОСОБА_4, про часткове скасування рішення, у якій фізичною особою-підприємцем ОСОБА_3 подано касаційну скаргу на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2016 року,

Позивач звернувся до суду з позовом до Лубенської міської ради Полтавської області, третя особа - ФОП ОСОБА_4, про скасування пункту 24 рішення п'ятдесят п'ятої сесії шостого скликання Лубенської міської ради Полтавської області від 25 вересня 2015 року "Про вилучення, надання земельних ділянок у власність та користування юридичним особам для різного цільового призначення", яким ФОП ОСОБА_4 надано в оренду земельну ділянку несільськогосподарського призначення за адресою: АДРЕСА_1, площею 0,6048 га, кадастровий номер НОМЕР_1.

Позов мотивовано тим, що між позивачем та Лубенською міською радою Полтавської області укладено договір оренди спірної земельної ділянки, актом приймання-передачі земельної ділянки в натурі вона була передана у фактичне користування позивача. При цьому відповідач без припинення договору оренди з позивачем оскаржуваним рішенням протиправно передав спірну земельну ділянку в оренду ФОП ОСОБА_4

Лубенський міськрайонний суд Полтавської області постановою

від 08 серпня 2016 року позов задовольнив та скасував пункт 24 рішення п'ятдесят п'ятої сесії шостого скликання Лубенської міської ради Полтавської області

від 25 вересня 2015 року.

Харківський апеляційний адміністративний суд (судді Присяжнюк О.В., Курило Л.В., Русанова В.Б.) ухвалою від 20 вересня 2016 року постанову Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 08 серпня 2016 року скасував, провадження у справі закрив.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позов не містить визначених статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України вимог щодо скасування або визнання неправомірними рішень, дій чи бездіяльності органу місцевого самоврядування, оскільки предметом спору є правомірність набуття третьою особою права оренди земельної ділянки та фактичне користування нею, порушені права підлягають захисту в порядку господарського судочинства відповідно до статті 12 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на момент ухвалення рішення), тому відповідно до статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на момент ухвалення рішення) провадження у справі підлягає закриттю.

ФОП ОСОБА_3 у жовтні 2016 року подав касаційну скаргу на ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2016 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив рішення суду апеляційної інстанції скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Суддя Вищого адміністративного суду України ухвалою від 21 жовтня 2016 року відкрив касаційне провадження за даною скаргою.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , яким Кодекс адміністративного судочинства України (2747-15) викладено в новій редакції.

01 лютого 2018 року касаційна скарга була передана до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду ухвалою

від 19 лютого 2018 року призначила справу до розгляду.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою

від 21 лютого 2018 року справу передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини шостої статті 346 Кодексу адміністративного судочинства України.

Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 03 березня 2018 року прийняла до провадження зазначену справу та призначила її розгляд за касаційною скаргою

ФОП ОСОБА_3 в порядку письмового провадження.

Відповідно до частини першої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційну скаргу скаржник мотивує тим, що спір належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, оскільки при прийнятті оскаржуваного рішення відповідач діяв як суб'єкт владних повноважень, при цьому вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції щодо існування фактичного спору між позивачем та третьою особою про користування спірною земельною ділянкою.

Перевіривши обґрунтованість рішення суду апеляційної інстанції у межах доводів касаційної скарги про недотримання цим судом правил предметної юрисдикції, Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у пункті 24 рішення від 20 липня 2006 року в справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів".

Згідно з частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (тут і далі - в редакції, чинній на момент ухвалення рішення судом апеляційної інстанції) завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Відповідно до частини другої статті 4 цього Кодексу юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

Спором адміністративної юрисдикції у розумінні пункту 1 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України є переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

За правилами пункту 1 частини другої статті 17 цього Кодексу юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб`єкт владних повноважень" означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб`єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України).

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій, чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Судом встановлено, що між позивачем та Лубенською міською радою Полтавської області був укладений договір оренди землі від 27 квітня 2010 року, відповідно до якого позивач є орендарем земельної ділянки несільськогосподарського призначення за адресою: АДРЕСА_1, площею 0,6048 га, кадастровий номер НОМЕР_1.

Позивачем було подано заяву про припинення договору оренди, в задоволенні якої Лубенська міська рада відмовила листом від 23 червня 2015 року, посилаючись на відсутність у заяві підстави припинення та на статтю 33 Закону України "Про оренду землі", відповідно до положень якої у разі, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди, і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі, такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

У зв'язку з відмовою відповідача припинити договір оренди ФОП ОСОБА_3 продовжував користуватися спірною земельною ділянкою, на якій розміщено об'єкт нерухомості, належний позивачу, та який використовується в його господарській діяльності.

Однак, пунктом 24 рішення п'ятдесят п'ятої сесії шостого скликання Лубенської міської ради Полтавської області від 25 вересня 2015 року вищезазначену земельну ділянку надано в оренду ФОП ОСОБА_4 для будівництва та обслуговування будівель торгівлі.

Таким чином, предметом спору у даній справі є рішення органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки в оренду особі, яка, на думку позивача, набула таке право оренди неправомірно, оскільки спірна земельна ділянка перебуває в оренді позивача внаслідок поновлення дії договору оренди.

Закриваючи провадження у справі, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позов не містить визначених статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України вимог щодо скасування або визнання неправомірними рішень, дій чи бездіяльності органу місцевого самоврядування, оскільки предметом спору є набуття права оренди на земельну ділянку, і в розглядуваному випадку відповідач не здійснює владних управлінських функцій, а є рівноправним суб'єктом земельних відносин в процесі реалізації права розпорядження земельною ділянкою відповідно до статті 5 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), а порушені права позивача підлягають захисту в порядку господарського судочинства.

Слід зазначити, що спір набуває ознак публічно-правового за умов не лише наявності серед суб'єктів спору публічного органу чи посадової особи, а й здійснення ним (ними) у цих відносинах владних управлінських функцій.

Згідно зі статтею 5 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) одним із принципів земельного законодавства є забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави.

Велика Палата Верховного Суду приходить до висновку, що з моменту укладення між землекористувачем та органом місцевого самоврядування договору оренди землі припиняються адміністративні відносини між цими суб'єктами, та в подальшому виникають договірні відносини, які характеризуються рівністю їх учасників та свободою договору. Такі ознаки не притаманні адміністративним правовідносинам, натомість - притаманні цивільним правовідносинам, які з урахуванням суб'єктного складу можуть бути предметом судового розгляду у відповідному суді загальної юрисдикції або господарському суді.

Згідно зі статтею 1 Господарського процесуального кодексу (тут і далі - в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 12 Господарського процесуального кодексу господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.

Частиною другою статті 20 Господарського кодексу України (в редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення) визначено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом, зокрема визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемлюють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів.

Позовна заява вмотивована тим, що, на думку позивача, він після закінчення договору продовжує користуватися земельною ділянкою, та за дотримання умов, передбачених статтею 33 Закону України "Про оренду землі" договір оренди земельної ділянки між ним та органом місцевого самоврядування вважається поновленим на той самий строк. В той же час рішенням ради, що оскаржується, визначена земельна ділянка була передана в оренду іншій особі.

За таких умов фактично предметом позову у цій справі є право орендаря на поновлення строку договору оренди, предметом судового розгляду є спір між сторонами у договірних відносинах.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 Кодексу адміністративного судочинства України (в чинній редакції) суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Частиною першою статті 350 цього Кодексу визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

З огляду на наведені норми суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для закриття провадження у справі в порядку адміністративного судочинства, відтак - підстави для задоволення касаційної скарги та скасування рішення суду апеляційної інстанції відсутні.

Керуючись статтями 2 - 4, 17, 157 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), статтями 345, 349, 350, 356 Кодексу адміністративного судочинства України (в чинній редакції), Велика Палата Верховного Суду

Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 20 вересня 2016 року у справі за позовом за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 до Лубенської міської ради Полтавської області, третя особа - фізична особа-підприємець ОСОБА_4, про часткове скасування

рішення - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та оскарженню не підлягає.