759/7798/16-ц Про припинення права на частку у майні - 18.03.2021 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 08 жовтня 2019 року у складі судді Ул`яновської О. В. та постанову Київського апеляційного суду від 22 червня 2020 року у складі колегії суддів: Березовенко Р. В., Лівінського С. В., Нежури В. А.

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи", треті особи: Відділ державної виконавчої служби Броварського міськрайонного управління юстиції, Відділ державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції у місті Києві, Святошинська районна в місті Києві державна адміністрація, ОСОБА_4, про припинення права на частку у майні

та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_5, інтереси якої представляє законний представник ОСОБА_6, ОСОБА_7, інтереси якого представляє законний представник ОСОБА_6, про усунення перешкод у користуванні та встановлення порядку користування квартирою,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з вищевказаним позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, і остаточно просила припинити право ОСОБА_2 на 1/6 частку квартири АДРЕСА_1 загальною площею 60,0 кв. м, з виплатою їй 187 074,67 грн, внесені нею на депозитний рахунок суду, та визнати право власності на 1/6 частку зазначеної квартири за нею, право власності на яку зареєстроване за ОСОБА_2 .

Зазначений позов мотивувала тим, що їйна праві власності належить 49,99 % частини квартири АДРЕСА_1, ОСОБА_2 належить 16,66 % (1/6) частини цієї квартири, а ОСОБА_3 - 33,33 % (1/3) частини квартири.

ОСОБА_2 у спірній квартирі не проживає, майно не утримує, поточні ремонтні роботи не проводить, комунальні послуги не сплачує, квартирою не користується. Крім того, відповідачу на праві власності належать дві інші квартири у місті Києві. Порядок користування між співвласниками не встановлювався, питання про виділ частки в натурі не вирішувалось.

У лютому 2017 року ОСОБА_2 подала зустрічний позов, в якому просила зобов`язати ОСОБА_1 та ОСОБА_6, яка діє в інтересах неповнолітніх, усунути перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом видачі ключів від квартири, встановити порядок користування квартирою, виділивши їй кімнату житловою площею 7,0 кв. м, у спільне користування відповідачам виділити житлові кімнати площею 15,5 кв. м, 7,8 кв. м, 10,5 кв. м.

Зазначений зустрічний позов обґрунтувала тим, що їй на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 26 листопада 2015 року належить на праві власності 1/6 частина квартири АДРЕСА_1 .

До моменту отримання свідоцтва про право на спадщину позивач у квартирі не проживала, зареєстрованою не була, тому участі в утриманні квартирі не приймала.

Проте, отримавши у спадщину частку квартири, бажає користуватись своїм майном, готова нести обов`язки щодо його утримання.

ОСОБА_1 впродовж тривалого часу умисно чинить перешкоди в користуванні житлом, не надає ключі від вхідних дверей, до приміщення не пускає. Позивач фізично не має можливості користуватись житлом. Наміру та бажання відчужувати свою частку позивач не має.

З урахуванням того, що квартира складається із чотирьох кімнат житловою площею 40,8 кв. м, вважає за можливе виділити їй в користування кімнату 7,0 кв. м, що відповідає розміру її частки.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 08 жовтня 2019 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Повернуто ОСОБА_1 грошові кошти, внесені на депозитний рахунок Святошинського районного суду міста Києва згідно з меморіальним ордером від 15 грудня 2016 року № 381824376 в розмірі 187 074,67 грн.

Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено.

Зобов`язано ОСОБА_1, ОСОБА_3, яка діє в інтересах неповнолітніх ОСОБА_5, ОСОБА_8, усунути перешкоди в користуванні ОСОБА_2 квартирою АДРЕСА_1, шляхом видачі їй ключів від вказаної квартири.

Встановлено порядок користування квартирою АДРЕСА_1, виділивши ОСОБА_2 житлову кімнату площею 7,0 кв. м, ОСОБА_1, ОСОБА_3, яка діє в інтересах неповнолітніх ОСОБА_5, ОСОБА_8 виділено у користування кімнати площею 15,5 кв. м, 10,5 кв. м, 7,8 кв. м, у спільному користуванні сторін залишено кухню площею 6,9 кв. м, вбиральню 0,9 кв. м, ванну кімнату 2,0 кв. м, коридор 6,2 кв. м.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Відмовляючи у задоволенні первісних позовних вимог місцевий суд виходив з того, що частку відповідача ОСОБА_2 (16,66 %) за первісним позовом не можна вважати незначною. До того ж іншого житла вона немає, отже у випадку задоволення позову вона втратить своє гарантоване Конституцією України (254к/96-ВР) право на житло та це призведе до істотної шкоди її інтересам.

ОСОБА_2 не надала згоди на отримання грошової компенсації за її частку, пояснила, що має намір та бажання користуватись своєю часткою квартири, сплачувати комунальні послуги. Іншого житла вона не має, а отже припинення права власності завдасть істотної шкоди її інтересам.

Посилання позивача за первісним позовом про неможливість виділення належної відповідачу частки у натурі в окреме житлове приміщення, не є підставою для припинення права власності відповідача за первісним позовом ОСОБА_2 на частину належного їй житлового приміщення, оскільки відсутність технічної можливості реального поділу об`єкта нерухомого майна - не є безумовною підставою для припинення права власності власника на відповідну частку майна, а допускається лише за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника, що така шкода не буде істотною. У даному випадку встановлено істотність шкоди, яка може бути завдана відповідачу припиненням її частки у спільному майні, яка є єдиною її власністю та житлом.

Задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції виходив з того, що між сторонами виникли непорозуміння щодо порядку користування житловим приміщенням. Відповідачі за зустрічним позовом неодноразово наголошували на тому, що не хочуть та не бажають спільно володіти квартирою з ОСОБА_2, оскільки вони не є близькими людьми, знайомими, реальна можливість користування спільним майном відсутня. Житлова площа, яку просить виділити ОСОБА_2 значно перевищує розмір належної їй (6,6 кв. м) частки в жилому приміщенні.

ОСОБА_2 просить виділити їй в користування кімнату площею 7,0 кв. м, що відповідає розміру найменшої із чотирьох кімнат.

При виділенні ОСОБА_2 у користування житлової кімнати площею 7,0 кв. м перевищення її ідеальної частки у житловій площі складатиме 0,4 кв. м, що є незначним перевищенням її ідеальної частки і не порушуватиме права інших співвласників, а тому виділення даної кімнати суд вважає за доцільним.

Постановою Київського апеляційного суду від 22 червня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Апеляційну скаргу ОСОБА_6 задоволено частково.

Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 08 жовтня 2019 року щодо зустрічного позову скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення, яким в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. В іншій частині рішення залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні первісних позовних вимог апеляційний суд виходив з того, що частку ОСОБА_2 (16,66 %) не можна вважати незначною, оскільки враховуючи обставини справи та ціну спірного майна, у випадку задоволення позову буде порушено її право гарантоване Конституцією України (254к/96-ВР) на житло та це призведе до істотної шкоди її інтересам.

Скасовуючи рішення місцевого суду в частині зустрічного позову та ухвалюючи в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що у матеріалах справи відсутні будь-які належні та допустимі докази щодо наявності технічної можливості виділення кожному із співвласників частини квартири у відповідності до розміру їх ідеальних часток та без проведення відповідних перепланувань.

Виділення ОСОБА_2 у користування житлової кімнати розміром 7,0 кв. м є порушенням житлових норм, оскільки зазначена кімната є значно меншою від житлової норми. Згідно з технічним паспортом на квартиру вхід до виділеної ОСОБА_2 кімнати не є відокремленим і проходить по кімнаті 15,5 кв. м, що виділена у користування інших осіб, і не виділена у спільне користування, тобто дістатися до своєї кімнати ОСОБА_2 зможе лише порушуючи житлові права інших співкористувачів на особисте, вільне користування виділеним їм майном.

Крім того, апеляційний суд зазначив про те, що звіт № 1545/7 з визначення ринкової вартості квартири АДРЕСА_1 від 18 січня 2016 року, відповідно до якого ринкова вартість майна становить 1 122 448 грн, було складено майже за чотири роки до ухвалення судового рішення судом першої інстанції і відповідно до вимог діючого законодавства щодо чинності звіту про оцінку майна (шість місяців) він втратив чинність, а інших будь-яких доказів, що станом на час ухвалення рішення оціночна вартість спірної частини не змінилася і становить саме 187 074,67 грн, і що рішення суду про припинення частки з відповідною компенсацією не порушить прав ОСОБА_2 (у разі збільшення її вартості) позивачем надано не було.

Спірна 1/6 частина квартири, що належить ОСОБА_2 перебуває під арештом, накладеним державним виконавцем, у зв`язку з виконанням рішень судів щодо стягнення з останньої заборгованості і стягувач ОСОБА_4 в забезпечення виконання зобов`язань перед яким було накладено арешт, в ході розгляду цієї справи заперечував щодо припинення частки боржника у спірній квартирі, вважаючи, що таким чином остання намагається ухилитися від виконання зобов`язань.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2020 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 08 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 червня 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення в частині відмови у задоволенні її позовних вимог і ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував висновок Верховного Суду у справі № 210/2236/15-ц при вирішенні питання про "значність розміру" частки, щодо якої заявлено позов про припинення права власності. Обставини у цій справі та у справі № 210/2236/15-ц є подібними, в тому числі є подібними розміри житлової площі, які припадають на спірні частки.

Частка ОСОБА_2 у спірній квартирі є незначною, у зв`язку з чим суд не мав підстав відмовляти у задоволенні позову.

Також апеляційний суд не врахував висновок Верховного Суду, висловлений у справі № 201/11719/16-ц щодо звіту про оцінку спірної квартири чим порушив принцип диспозитивності, визначений статтею 13 ЦПК України.

Суди попередніх інстанцій не врахували положення статей 4, 5 Закону України "Про іпотеку" та не взяли до уваги записи про ОСОБА_2 як про іпотекодавця в Державному реєстрі речових прав, які підтверджували наявність у неї іншого житла, що виключало підстави для висновку судів про істотність шкоди для відповідача внаслідок порушення права на житло.

Припинення права власності ОСОБА_2 на 16,66 % квартири не спричинить їй істотної шкоди, оскільки у відповідача у власності є двокімнатна квартира АДРЕСА_2, в якій вона зареєстрована та постійно проживає з неповнолітньою дитиною.

На час звернення до суду з цим позовом, у власності ОСОБА_2 було дві квартири та земельна ділянки. Під час розгляду цієї справи квартиру АДРЕСА_3 та земельну ділянку, на якій був розташований житловий будинок, вона відчужила.

Суд апеляційної інстанції безпідставно відхилив клопотання про витребування додаткових доказів про реєстрацію права власності ОСОБА_2 в Київському МБТІ, безпідставно не врахував Інформаційні довідки з Державного реєстру речових прав і зробив висновок про порушення конституційного права ОСОБА_2 на житло виключно на власних припущеннях.

Частка ОСОБА_2 знаходиться під арештом і на неї може бути звернено стягнення, у зв`язку з чим висновок суду про наявність істотної шкоди для ОСОБА_2 у разі припинення її права власності є необґрунтованим.

Рішення судів попередніх інстанцій оскаржуються тільки в частині відмови у задоволенні первісних позовних вимог, тому переглядаються Верховним Судом в цій частині.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 11 серпня 2020 року відкрито провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Святошинського районного суду міста Києва.

20 серпня 2020 року справа № 759/7798/16-ц надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_9, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 28 червня 1995 року належить на праві приватної спільної часткової власності по 1/3 частині кожному квартира АДРЕСА_1 . Право власності зареєстровано в Бюро технічної інвентаризації 06 липня 1995 року.

Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом від 26 листопада 2015 року після смерті ОСОБА_9 спадкоємцями її майна, а саме, 1/3 частини кватири АДРЕСА_1 є її дочка ОСОБА_1, онука ОСОБА_2 . Спадкоємцям видано свідоцтво про спадщину за законом по 1/6 частини квартири.

Відомості про право власності ОСОБА_1 на 1/6 частину квартири 26 листопада 2015 року внесені до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (а.с. 11-12 т. 1).

Відповідно до технічного паспорта від 23 квітня 2015 року квартира АДРЕСА_1 складається із 4-х кімнат житловою площею 40,8 кв. м, у тому числі: 1-а кімната - 15,5 кв. м, 2-а кімната - 7,8 кв. м, 3-я кімната - 7,0 кв. м, 4-а кімната - 10,5 кв. м. Загальна площа квартири становить 60,0 кв. м.

Судами встановлено, що ОСОБА_10 на праві часткової власності належить 49,99 % квартири АДРЕСА_1, ОСОБА_6 - 33,33 % спірної квартири, а ОСОБА_2 - 16,66 %.

У спірній квартирі зареєстровані: ОСОБА_1, ОСОБА_6 - співвласники, ОСОБА_5, ОСОБА_7 - правнуки, що підтверджується довідкою з місця проживання сім`ї та реєстрації від 13 січня 2016 року.

Згідно із звітом № 1545/7 з визначення ринкової вартості квартири АДРЕСА_1 від 18 січня 2016 року ринкова вартість майна становить 1 122 448 грн.

Згідно із висновком експертного дослідження Судової незалежної експертизи України, складеним 08 грудня 2016 року за заявою ОСОБА_1, виділ в натурі 1/6 частки квартири АДРЕСА_1 є технічно неможливим.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно із частинами першою, другою, четвертою статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої, шостої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Держава не втручається у здійснення власником права власності.

Згідно із частиною першою статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Частинами першою-третьою статті 358 ЦК України передбачено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Згідно із статтею 365 ЦК України право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим; таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Право власності співвласника на частку в спільному майні може бути припинено, але за умови, що завдана внаслідок такого припинення шкода не буде істотною. Саме ця обставина є визначальною при вирішенні позову про припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників.

Подібна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-68цс12 та від 24 лютого 2016 року у справі № 6-2784цс15.

Аналіз положень статті 365 ЦК України дає підстави для висновку, що право власності співвласника на частку в спільному майні може бути припинено за наявності будь-якої з передбачених пунктами 1-3 частини першої цієї статті підстав, які є самостійними, але за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї.

Висновок про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику та членам його сім`ї, вирішується в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та особливостей об`єкта, який є спільним майном.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2018 року у справі № 908/1754/17 (провадження № 12-180гс18) зроблено висновок про те, що відсутність конструкції ("за наявності одночасно") в статті 365 ЦК України свідчить про можливість припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду на підставі позову інших співвласників за наявності хоча б однієї з перелічених законодавцем у частині першій цієї статті обставин (зокрема, в пунктах 1-3). Водночас необхідно зважати, що правова норма, закріплена пунктом 4 частини першої статті 365 ЦК України, не може вважатися самостійною обставиною для припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду, оскільки фактично встановлює неприпустимість такого припинення (таке припинення є неможливим у разі, якщо воно завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї). Припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду на підставі положень цієї статті можливе за наявності хоча б однієї з обставин, передбачених пунктами 1-3 частини першої статті 365 ЦК України, за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника, та попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду, а не за наявності всіх обставин, передбачених цією статтею, в їх сукупності.

Вказані судові рішення свідчать про єдність практики застосування положень статті 365 ЦК України. Виходячи із встановлених у справі обставин, з врахуванням при вирішенні спору інтереси всіх співвласників, суд вирішує питання щодо наявності або відсутності підстав вважати, що припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду завдасть істотної шкоди інтересам співвласника.

Згідно частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом принципу верховенства права.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Тобто саме на суд покладено обов`язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.

Верховний Суд не має права встановлювати обставини справи і оцінювати докази.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні первісного позову суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення первісних позовних вимог, оскільки припинення права спільної часткової власності завдасть істотної шкоди інтересам відповідача.

Посилання у касаційній скарзі на те, що апеляційний суд не врахував висновок Верховного Суду, висловлений у справі № 201/11719/16-ц щодо звіту про оцінку спірної квартири чим порушив принцип диспозитивності, визначений статтею 13 ЦПК України, не заслуговують на увагу, оскільки при вирішенні справ про виділ в натурі часток жилого будинку (квартири), що є спільною частковою власністю, судам належить мати на увазі, що при неможливості виділу частки в натурі або встановлення порядку користування ним, власнику, що виділяється, за його згодою присуджується грошова компенсація. Розмір грошової компенсації визначається за угодою сторін, а при відсутньої такої згоди - судом по дійсній вартості будинку (квартири) на час розгляду справи. Під дійсною вартістю будинку розуміється грошова сума, за яку він може бути проданий в даному населеному пункту чи місцевості. Для її визначення при необхідності призначається експертиза. В окремих випадках суд може врахувати конкретні обставини справи і при відсутності згоди власника, що виділяється, зобов`язати решту учасників спільної власності сплатити йому грошову компенсацію за належну частку з обов`язковим наведенням відповідних мотивів. Зокрема, це може мати місце, якщо частка у спільній власності на будинок є незначною й не може бути виділена в натурі чи за особливими обставинами сумісне користування ним неможливе, а власник в будинку не проживає і забезпечений іншою житловою площею.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд, про що зазначив, зокрема у постановах від 04 лютого 2019 року у справі № 404/2282/15-ц (провадження № 61-25468св18), від 03 грудня 2020 року у справі № 367/7792/16-ц (провадження № 61-23840св18).

Аргументи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно відхилив клопотання про витребування додаткових доказів про реєстрацію права власності ОСОБА_2 в Київському МБТІ, безпідставно не врахував Інформаційні довідки з Державного реєстру речових прав і зробив висновок про порушення конституційного права ОСОБА_2 на житло виключно на власних припущеннях, не заслуговують на увагу, оскільки згідно з частинами другою, третьою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Апеляційний суд при перевірці законності й обґрунтованості рішення суду першої інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та не має права виходити як за межі доводів апеляційної скарги, так і за межі вимог, заявлених у суді першої інстанції, крім випадків, передбачених частинами третьою та четвертою цієї статті.

За змістом пункту 6 частини другої статті 356, частини третьої статті 367 та пункту 1 частини першої статті 376 ЦПК апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею, або які неправомірно не були цим судом прийняті та досліджені, або доказами, які судом першої інстанції досліджувались із порушенням установленого порядку.

У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції.

Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не подавалися до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен врахувати як вимоги частини першої статті 44 ЦПК України щодо зобов`язання особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, так і виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи.

Дослідження нових доказів провадиться, зокрема у таких випадках: якщо докази існували на час розгляду справи судом першої інстанції, але особа, яка їх подає до апеляційного суду, з поважних причин не знала й не могла знати про їх існування; докази існували на час розгляду справи в суді першої інстанції і учасник процесу знав про них, однак з об`єктивних причин не міг подати їх до суду; додаткові докази, які витребовувалися раніше, з`явилися після ухвалення рішення судом першої інстанції; суд першої інстанції неправомірно виключив із судового розгляду подані учасником процесу докази, що могли мати значення для вирішення справи; суд першої інстанції необґрунтовано відмовив учаснику процесу в дослідженні доказів, що могли мати значення для вирішення справи (необґрунтовано відмовив у призначенні експертизи, витребуванні доказів, якщо їх подання до суду для нього становило певні труднощі тощо); наявні інші поважні причини для їх неподання до суду першої інстанції у випадку відсутності умислу чи недбалості особи, яка їх подає, або вони не досліджені судом унаслідок інших процесуальних порушень.

Враховуючи те, що адвокатом не надано доказів щодо неможливості отримання запитуваної інформації під час розгляду справи судом першої інстанції та не зазначено поважності причин неподання цих доказів до суду першої інстанції ухвалою Київського апеляційного суду від 12 лютого 2020 року заявлене клопотання було залишено без задоволення.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні первісних позовних вимог.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення в оскаржуваній частині - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів в цій частині не спростовують.

Оскаржувані судові рішення в частині вирішення зустрічних позовних вимог в касаційному порядку не оскаржуються, тому Верховним Судом не переглядаються.

Керуючись статтями 400, 401, 416, ЦПК України (1618-15) , Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 08 жовтня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 22 червня 2020 рокув частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, Товариства з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи", треті особи: Відділ державної виконавчої служби Броварського міськрайонного управління юстиції, Відділ державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції у місті Києві, Святошинська районна в місті Києві державна адміністрація, ОСОБА_4, про припинення права на частку у майні, залишити без змін.

Судді:	І. В. Литвиненко

	В. С. Висоцька

	А. І. Грушицький