539/1318/18 Про визнання договору дарування квартири недійсним, скасування рішення про державну реєстрацію, поновлення державної реєстрації - 04.03.2021 Прийняття

провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 15 лютого 2019 року у складі судді Іващенка Ю. А. та постанову Полтавського апеляційного суду від 29 травня 2019 року у складі колегії суддів: Прядкіної О. В., Абрамова П. С., Бутенко С. Б.,

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У травні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним, скасування рішення про державну реєстрацію, поновлення державної реєстрації, посилаючись на те, що 02 грудня 2014 року між нею та ОСОБА_3 було укладено договір позики (розписка), за яким ОСОБА_3 позичив у неї 10 000 доларів США та зобов`язався їх повернути за її першою вимогою. Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 27 березня 2018 року в справі № 539/249/18 зі ОСОБА_3 на її користь стягнуто суму боргу в розмірі 263 043,90 грн, що еквівалентно 10 000 доларам США. На час розгляду справи № 539/249/18 ОСОБА_3 на праві власності належала квартира АДРЕСА_1, яку 20 березня 2018 року він подарував своїй дружині ОСОБА_2 для того щоб при виконанні судового рішення про стягнення з нього суми боргу за договором позики уникнути накладення арешту на вказану квартиру та її реалізацію. Вважаючи укладену між відповідачами угоду фіктивною, ОСОБА_1 просила: визнати недійсним з моменту укладення договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, посвідчений державним нотаріусом Другої лубенської державної нотаріальної контори Іщенко Г. К. 20 березня 2018 року, зареєстрований в реєстрі за реєстровим номером № 758, номер запису про право власності 25332890; скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень щодо права власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_2, індексний номер 40213924, від 20 березня 2018 року, прийняте державним нотаріусом Другої лубенської Державної нотаріальної контори Іщенко Г. К.; поновити державну реєстрацію права власності на вказану квартиру за ОСОБА_3 .

Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 15 лютого 2019 року позов задоволено частково. Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, посвідчений 20 березня 2018 року державним нотаріусом Другої лубенської державної нотаріальної контори Іщенко Г. К. за реєстровим номером 758, номер запису про право власності 25332890. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що відчужуючи належну йому на праві власності квартиру, ОСОБА_3 був обізнаний про розгляд цивільної справи за позовом ОСОБА_1 до нього про стягнення заборгованості за договором позики та про можливість задоволення позовних вимог, а тому він міг передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на це нерухоме майно. Встановивши обставини укладення договору дарування нерухомого майна, суд дійшов висновку про його фіктивність, оскільки при його вчиненні відповідачі не мали наміру створити відповідні правові наслідки, а мали на меті приховати майно та уникнути його арешту і реалізації на виконання боргового зобов`язання перед ОСОБА_1 .

Постановою Полтавського апеляційного суду від 29 травня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2, ОСОБА_3 - ОСОБА_4 залишено без задоволення, а рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 15 лютого 2019 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Встановивши факт укладення відповідачами договору дарування без наміру досягнення передбачених цим правочином правових наслідків, а з метою неправомірного приховання майна від його арешту і реалізації в забезпечення виконання боргових зобов`язань одним із відповідачів перед позивачем, суд першої інстанції правильно застосував норму статті 234 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) та дійшов обґрунтованого висновку про недійсність правочину.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У липні 2019 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 подали до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просили скасувати рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 15 лютого 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 29 травня 2019 року і ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами не враховано, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладений правочин є фіктивним. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання його недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Факт передачі майна від дарувальника до обдаровуваного підтверджується тим, що ОСОБА_2 було укладено договори про надання комунальних послуг у квартирі АДРЕСА_1 . Позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент вчинення правочину, тобто тягар доказування фіктивності правочину покладається на позивача. Крім того, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють його лише удавано, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним. Суди не встановили належним чином фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема для визнання укладеного між відповідачами договору фіктивним правочином.

У серпні 2019 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 02 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Лубенського міськрайонного суду Полтавської області.

18 грудня 2019 року справа № 539/1318/18 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) . Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Судами встановлено, що 02 грудня 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було укладено договір позики (розписка), за яким ОСОБА_3 позичив у ОСОБА_1 10 000 доларів США та зобов`язався їх повернути за її першою вимогою.

Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 27 березня 2018 року у справі № 539/249/18 з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 стягнуто суму боргу за договором позики в розмірі 263 043,90 грн, що еквівалентно 10 000 доларам США.

20 березня 2018 року між ОСОБА_3 та його дружиною ОСОБА_2 був укладений договір дарування, за яким ОСОБА_3 як дарувальник з однієї сторони, і ОСОБА_2 як обдаровувана, з іншої сторони, уклали договір, за яким дарувальник передав обдаровуваній безоплатно у власність як дарунок квартиру АДРЕСА_1 . Зазначений договір посвідчений державним нотаріусом Другої лубенської державної нотаріальної контори Іщенко Г. К. 20 березня 2018 року, зареєстрований в реєстрі за реєстровим номером № 758.

На підставі договору дарування від 20 березня 2018 року нотаріусом як держаним реєстратором був зареєстрований перехід права власності на вищевказану квартиру від ОСОБА_3 до його дружини - ОСОБА_2 .

Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина п`ята статті 203 ЦК України).

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року у справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18) зроблено висновок, що"недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим".

Відповідно до статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами.

Тлумачення статті 234 ЦК України свідчить, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Вказаний висновок зроблений у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно з частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що "позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України. Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, а тому така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним".

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 05 липня 2018 року у справі № 922/2878/17 зазначено, що "цивільно-правовий договір (в тому числі й договір купівлі-продажу) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення боргу, що набрало законної сили. Укладення боржником, проти якого розпочате судове провадження про стягнення боргу, договору купівлі-продажу, і в першу чергу, з тривалою відстрочкою платежу, може свідчити про його недобросовісність та зловживання правами стосовно кредитора, оскільки такий договір купівлі-продажу може порушити майнові інтереси кредитора і бути направлений саме на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які можуть хоч і не порушувати конкретних імперативних норм, але бути недобросовісними та зводитися до зловживання правом".

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що договір дарування квартири, укладений між подружжям ОСОБА_3 та ОСОБА_2, спрямований на перехід права власності на нерухоме майно з метою приховання майна від виконання в майбутньому рішення суду про стягнення грошових коштів із ОСОБА_3, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про визнання оспорюваного правочину недійсним на підставі статті 234 ЦК України.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76- 78, 81, 89, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77- 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) , який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії").

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Судді:	В. А. Стрільчук

	В. М. Ігнатенко

	С. О. Карпенко