539/3150/17 Про визнання заповіту недійсним - 27.01.2021 Прийняття

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 28 листопада 2019 року у складі судді Іващенка Ю. А. та постанову Полтавського апеляційного суду від 26 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Триголова В. М., Лобова О. А., Дорош А. І.,

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до

ОСОБА_2, третя особа: Засульська сільська рада Лубенського району

Полтавської області, про визнання заповіту недійсним.

На обгрунтування позовних вимог зазначав, що він як учасник АТО, звернувся до Вищебулатецької сільської ради із заявою про надання у власність земельної ділянки, кадастровий № 53228881402:02:002:0171, проте сільська рада відмовила йому в наданні дозволу на оформлення права власності на зазначену земельну ділянку, посилаючись на те, що свого часу дозвіл на розроблення проекту землеустрою на набуття у власність зазначеної земельної ділянки було надано ОСОБА_4 .

В подальшому йому стало відомо, що 26 листопада 2015 року секретарем виконавчого комітету Вищебулатецької сільської ради Долгобородовою Л. Г. посвідчено заповіт ОСОБА_4, відповідно до якого вона заповідала все належне їй майно ОСОБА_2 .

Вказував на те, що під час складання заповіту, ОСОБА_4 не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними, оскільки одразу після оформлення заповіту до Вищебулатецької сільської ради Лубенського району Полтавської області було викликано лікарів, які діагностували у ОСОБА_4 алкогольну інтоксикацію. Крім того, відповідач знущався над своєю співмешканкою ОСОБА_4, морив її голодом, здійснював фізичну розправу.

Посилаючись на наведене та з огляду на те, що він є заінтересованою особою у розумінні частини другої статті 1257 ЦК України, оскільки має право на отримання спірної земельної ділянки у власність, просив визнати недійсним заповіт ОСОБА_4, складений на ім`я ОСОБА_2, посвідчений секретарем виконавчого комітету Вищебулатецької сільської ради Долгобородовою Л. Г.

26 листопада 2015 року.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від

28 листопада 2019 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 23 500,00 грн.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції зазначав, що позивач не довів, що в момент складання заповіту 26 листопада 2015 року ОСОБА_4 перебувала у стані, що не дозволяв їй усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Натомість суд взяв до уваги покази свідків та висновок судово-психіатричної експертизи від 16 квітня 2019 року № 5, згідно з яким

ОСОБА_4 на час укладання оскаржуваного заповіту була здатна усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, а оскаржуваний заповіт відповідає вимогам статті 1247 ЦК України.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Полтавського апеляційного суду від 26 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 28 листопада 2019 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що висновок суду першої інстанції про недоведеність позовних вимог ОСОБА_1 про відсутність у заповідача волевиявлення на складання заповіту внаслідок неспроможності розуміти значення своїх дій є законним та обгрунтованим. Апеляційний суд також вказав, що оспорюваний позивачем заповіт не стосується та не порушує його прав на безоплатне отримання земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства.

Узагальнені доводи касаційної скарги та аргументів інших учасників справи

У березні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3, у якій заявник просив скасувати рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 28 листопада

2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 26 лютого

2020 року, направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Касаційна скарга обгрунтована посиланням на те, що висновок суду апеляційної інстанції про те, що оспорюваним заповітом не порушені права позивача є необгрунтованим, оскільки ОСОБА_1 мав право на отримання спірної земельної ділянки, яку ОСОБА_4 заповіла відповідачу.

Зазначав, що суди попередніх інстанцій не надали належну оцінку висновку судово-психіатричної експертизи щодо повноти та об`єктивності дослідження, який побудований на припущеннях, зроблені експертом висновки не узгоджуються з іншими матеріалами справи та виходять за межі повноважень експерта. Він заявляв клопотання про призначення у справі повторної судово-психіатричної експертизи, із залученням спеціалістів з інших галузей медицини, однак суди безпідставно відмовили у їх задоволенні.

Крім того, суди не з`ясували обставин складення іншого заповіту ОСОБА_4, про який заявляв відповідач у судовому засіданні, та не врахували правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 09 жовтня 2019 року у справі № 401/3244/17.

Вважав необгрунтованим визначений судами розмір витрат на правову допомогу, стягнутих з нього на користь відповідача. Зокрема, посилався на те, що суди не врахували, що витрати на правову допомогу повинні бути фактичними і неминучими, а їх розмір розумним, про що зазначено у постановах Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі №61-299св17, від 20 травня 2019 року у справі № 916/2102/17, від 25 червня 2019 року у справі № 9009/371/18 та від

05 червня 2019 року у справі № 922/928/18.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 09 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.

Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2020 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

За змістом частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Судами попередніх інстанцій установлено, що 26 листопада 2015 року

ОСОБА_4 склала заповіт, посвідчений секретарем виконавчого комітету Вищебулатецької сільської ради Лубенського району Полтавської області Долгобородою Л. Г., відповідно до якого все належне їй майно заповідала ОСОБА_2 .

ОСОБА_4 на обліку в Лубенському обласному наркологічному диспансері чи на диспансерному обліку в поліклінічному відділенні у лікаря-психіатра не перебувала.

Висновком судово-психіатричної експертизи від 16 квітня 2019 року №5 встановлено, що ОСОБА_4 на час складання заповіту 26 листопада

2015 року не виявляла ознак будь-яких психічних розладів. За своїм психічним станом ОСОБА_4 могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними на час складання та посвідчення заповіту на ім`я ОСОБА_2, а саме станом на 26 листопада 2015 року, та не виявляла ознак тяжких психічних розладів, які б позбавляли її здатності усвідомлювати значення своїх дій та можливості керувати ними.

ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Лубни Полтавської області.

До складу спадкового майна входить земельна ділянка площею 0,25 га, цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, кадастровий номер 5322881402:02:002:0171, що розташована в

Спадщину після смерті ОСОБА_4 згідно заповіту прийняв ОСОБА_2

09 серпня 2017 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Засульської сільської ради Лубенського району Полтавської області із заявою про надання йому безоплатно у власність земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 0,25 га в с. Кононівка, кадастровий

№ 5322881402:02:002:0171.

Рішенням Засульської сільської ради Лубенського району Полтавської області від 08 вересня 2017 року, ОСОБА_1 відмовлено у наданні у власність земельної ділянки площею 0,2500 га, цільове призначення для ведення особистого селянського господарства, кадастровий № 5322881402:02:002:0171, у зв`язку з передачею зазначеної земельної ділянки у власність ОСОБА_4 на підставі рішення 6 сесії 7 скликання Вищебулатецької сільської ради від 23 лютого

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування

Вивчивши матеріали справи, доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 підлягає задоволенню частково з таких підстав.

За змістом статті 15 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Загальні підстави недійсності правочину визначені статтею 215 ЦК України. Так, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частина перша статті 225 ЦК України закріплює, що правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Статтею 1257 ЦК України передбачений вичерпний перелік підстав для визнання заповіту недійсним. Частиною другою статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

ОСОБА_1 обгрунтовував позовні вимоги посилаючись на те, що він є заінтересованою особою, яка має право оскаржити заповіт відповідно до частини другої статті 1257 ЦК України, оскільки претендує на земельну ділянку, яка входить до складу спадщини, відкритої після смерті ОСОБА_4 .

Правом оспорювати правочин ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як "заінтересовані особи" (статті 215, 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи, правила статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги та виражатися в тому, що особа має обгрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Правочин може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

Таким чином, захисту у суді підлягає не лише порушене суб`єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.

У Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 (v018p710-04) надано офіційне тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес" як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Вирішуючи переданий на розгляд спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі, належним позивачем. При цьому обов`язком позивача є доведення/підтвердження в установленому законом порядку наявності факту порушення та/або оспорювання його прав та інтересів.

Відсутність порушеного права й інтересу встановлюється при розгляді справи по суті та є самостійною підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

Визнання недійсним оспорюваного заповіту ОСОБА_4 не створює правових наслідків для позивача ОСОБА_1 щодо набуття ним права власності на земельну ділянку площею 0,2500 га, цільове призначення для ведення особистого селянського господарства, кадастровий № 5322881402:02:002:0171, оскількивизнання недійсним заповіту не позбавляє ОСОБА_4 права власності на майно, яке набуте на підставі чинного рішення 6 сесії 7 скликання Вищебулатецької сільської ради від 23 лютого 2016 року. На час прийняття зазначеного рішення органом місцевого самоврядування, ОСОБА_1 не був користувачем зазначеної земельної ділянки і не претендував на передачу зазначеного нерухомого майна йому у власність безоплатно, а тому він не є заінтересованою особою, яка відповідно до частини другої статті 1257 ЦК України має право на оскарження заповіту ОСОБА_4 .

Суд першої інстанції зазначеним обставинам не надав правової оцінки, у зв`язку з чим помилково вважав позивача заінтересованою особою у силу положень частини другої статті 1257 ЦК України.

Суд апеляційної інстанції правильно зазначив про відсутність порушеного права позивача оспорюваним правочином, однак помилково вважав, що відсутність порушеного права позивача пов`язано з відсутністю у нього статусу спадкоємця, тоді як відповідно до зазначених вище положень цивільного законодавства, заповіт може оскаржити не лише його сторона (спадкодавець чи спадкоємець), а й інша заінтересована особа, права якої порушуються у зв`язку з його укладенням. Доповнюючи мотивувальну частину рішення суду першої інстанції та зазначаючи нову підставу для відмови у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції на порушення частини четвертої статті 376 ЦПК України не змінив його мотивувальну частину.

Твердження заявника про неналежність як доказу, висновку судово-психіатричної експертизи, не з`ясування обставин складання іншого заповіту є неспроможними, оскільки стосуються обставин укладення оспорюваного та іншого заповіту, тоді як за відсутності порушеного права чи охоронюваного законом інтересу позивача, суди попередніх інстанцій, з урахуванням принципу диспозитивності цивільного судочинства, взагалі не повинні були встановлювати указані обставини та надавати їм оцінку.

Разом з тим, заслуговують на увагу доводи касаційної скарги щодо помилковості визначеного судами розміру витрат на правову допомогу, стягнутих з позивача на користь відповідача в порядку розподілу судових витрат.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необгрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Відповідно до частин першої та другої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Такі самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обгрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України, заява № 19336/04, п. 269). У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" від 28 листопада 2002 року зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним зі: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 137 ЦПК України).

У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження 14-382цс19) зазначено, що обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. ЦПК (1618-15) України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи".

Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Згідно наданого стороною відповідача розрахунку кількості та вартості послуг на правову допомогу, загальна сума таких витрат становить 23 332,00 грн. З наявних у матеріалах справи квитанцій убачається, що ОСОБА_2 сплачено за юридичні послуги 23 500,00 грн (16 000,00 грн згідно квитанції №20/17 від

14 червня 2018 року + 5 000,00 грн згідно квитанції №20/17/1 від 01 жовтня

2019 року + 2 500,00 грн згідно квитанції №20/17/2 від 23 жовтня 2019 року).

Вирішуючи питання про стягнення з позивача на користь відповідача витрат на правову допомогу, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, урахував складність справи, тривалість її розгляду, кількість судових засідань, процесуальних дій сторони та дійшов правильного висновку про обгрунтованість наданого стороною відповідача розрахунку кількості та вартості послуг. Однак, визначаючи розмір витрат на правову допомогу в сумі 23 500,00 грн, суд не звернув увагу, що наданий позивачем розрахунок таких витрат є меншим - 23 332,00 грн.

З урахуванням принципу диспозитивності цивільного судочинства, колегія суддів Верховного Суду вважає, що розподілу підлягає заявлена відповідачем сума витрат на правову допомогу 23 332,00 грн.

Посилання заявника на відсутність в матеріалах справи доказів реально понесених відповідачем витрат на правову допомогу, їх обгрунтованості, розумності їх розміру, а також документів, що посвідчують повноваження адвоката є необгрунтованими, оскільки зводяться до переоцінки доказів та незгоди позивача з рішенням судів попередніх інстанцій щодо стягнення з нього таких витрат.

Безпідставними є також твердження заявника про не врахування судами попередніх інстанцій правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 02 жовтня 2019 року у справі №61-299св17, від 20 травня

2019 року у справі № 916/2102/17, від 25 червня 2019 року у справі № 909/371/18 та від 05 червня 2019 року у справі № 922/928/18. В указаних постановах Верховний Суд зазначив про необхідність встановлення співмірності витрат на правову допомогу із складністю справи, наданим адвокатом обсягом послуг, затраченим ним часом на надання таких послуг, відповідності критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру, що і було враховано судами попередніх інстанцій при визначенні розміру витрат на правову допомогу, які підлягають стягненню з позивача.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина четверта статті 412 ЦПК України).

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним заповіту, суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували положення частини третьої статті 215 ЦК України та частини другої статті 1257 ЦК України, у зв`язку з чим рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 28 листопада 2019 року та постанова Полтавського апеляційного суду від 26 лютого 2020 року підлягають зміні у частині обгрунтування підстав відмови у задоволенні позовних вимог, з викладенням мотивувальних частин зазначених судових рішень у редакції цієї постанови.

В частині вирішення питання про розподіл витрат на правову допомогу, колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне змінити оскаржувані рішення в частині їх розміру, з 23 500,00 грн до 23 332,00 грн.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 28 листопада 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 26 лютого 2020 року змінити у частині обгрунтування підстав відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.

Рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 28 листопада 2019 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 26 лютого 2020 року в частині визначення розміру відшкодування витрат на правову допомогу змінити.