754/74/18 Про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення - 20.01.2021 Прийняття

м. Києва від 21 січня 2019 року у складі судді Бабка В. В. та постанову Київського апеляційного суду від 26 березня 2019 року у складі колегії суддів: Мазурик О. Ф., Кравець В. А., Махлай Л. Д.,

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом

до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення.

Позовна заява мотивована тим, що їй на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 .

Зазначала, що зверталась до нотаріуса для продажу вказаної квартири, проте їй було відмовлено, оскільки в цій квартирі зареєстрований ОСОБА_2 .

Посилалась на те, що останній більше чотирьох років у спірній квартирі

не проживав та участі в утриманні цієї квартири не приймав, оскільки мав власне житло, зокрема житловий будинок

Вважала, що обставина щодо того, що відповідач зареєстрований

у її квартирі обмежує її права як власника цього майна на розпорядження

та користування ним.

З урахуванням викладеного, ОСОБА_1 просила суд усунути

їй перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_3, шляхом виселення ОСОБА_2

з цієї квартири без надання йому іншого житлового приміщення.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 21 січня 2019 року

у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач був зареєстрований у спірній квартирі зі згоди її власника, проте проживати в ній не має можливості, оскільки позивачка створила перешкоди йому

у користуванні цією квартирою. Відповідач у спірній квартирі не проживає, тому не має змоги чинити позивачці перешкоди у користуванні її житлом,

а тому відсутні підстави для задоволення її вимог.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 26 березня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 21 січня 2019 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що вирішуючи спір, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини справи, надав належну оцінку зібраним у справі доказам, правильно визначив юридичну пригоду спірних правовідносин і закон, який їх регулює та з дотриманням норм матеріального та процесуального права дійшов, як вважав суд апеляційної інстанції, правильного висновку щодо відмови у задоволенні позовних вимог, оскільки відсутні належні та допустимі докази того,

що відповідач чинить перешкоди позивачці у користуванні спірною квартирою.

При цьому відповідач був зареєстрований у спірній квартирі зі згоди

її власника, проте проживати в ній не має можливості, оскільки позивачка створила перешкоди йому у користуванні зазначеним житлом, здала квартиру в оренду і там проживають квартиранти і ці обставини підтверджував представник позивачки.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у травні 2019 року до Верховного Суду, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій й ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 17 травня 2019 року було відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи

із Деснянського районного суду м. Києва.

У червні 2019 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 18 червня 2020 року справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення без надання іншого житлового приміщення призначено до розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неналежним чином досліджено докази у їх сукупності, неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права.

Зазначала, що відповідач не є членом її сім`ї, дозволу на його проживання

у спірній квартирі вона не надавала. Спірною квартирою відповідач

не користується протягом тривалого часу та не бере участі в її утриманні,

а також добровільно не змінює реєстрацію свого місця проживання

та не забирає свої особисті речі, які знаходяться у квартирі що, як вона вважала, обмежує їй, як власнику цієї квартири, можливість розпоряджатися своєю власністю.

Вважала, що суди попередніх інстанцій неправильно визначили зміст правовідносин, помилково застосували до спірних правовідносин положення статей 150, 156, ЖК (5464-10) УРСР, не звернули уваги, що в обґрунтування свого позову вона посилалась на статті 383, 386, 391 ЦК України

та не врахували того, що вона, як власник спірної квартири, заперечує проти проживання відповідача в ній.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У липні 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_2

на касаційну скаргу у якому зазначено, що оскаржувані судові рішення

є законними та обґрунтованими, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відмову ОСОБА_1 у задоволенні її позовних вимог.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Згідно свідоцтва про право власності на квартиру серія НОМЕР_1

від 11 червня 1998 року ОСОБА_1 на праві власності належить квартира АДРЕСА_3 (а. с. 10).

У квартирі АДРЕСА_3 зареєстровані: ОСОБА_1 (власник), ОСОБА_4 (чоловік), ОСОБА_2 (син) та ОСОБА_5 (син),

що підтверджується довідкою від 28 вересня 2017 року № 86, виданою житлово-будівельним кооперативом "Суднобудівник № 17" (а. с. 11).

Згідно довідки про реєстрацію місця проживання, виданої відділом з питань реєстрації місця проживання/перебування фізичних осіб Деснянської районної державної адміністрації від 24 січня 2018 року № 25642829 ОСОБА_2 зареєстрований у вищевказаній квартирі з 02 червня

1988 року (а. с. 46).

Відповідно до інформаційної довідки Державного реєстру речових прав

на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно

від 05 жовтня 2017 року № 99414073 ОСОБА_2 на праві власності належить житловий будинок

АДРЕСА_2 (а. с. 12).

Згідно акта від 23 грудня 2017 року ОСОБА_2 з 01 січня 2014 року фактично не проживав у квартирі

АДРЕСА_3 . Цей акт засвідчений підписами сусідів ОСОБА_6, що проживає у цьому ж будинку у квартирі АДРЕСА_4,

ОСОБА_7 - у квартирі АДРЕСА_5 та ОСОБА_8 - у квартирі АДРЕСА_6

ОСОБА_2 проживав у квартирі

АДРЕСА_3 у період з вересня 2017 року по жовтень

2017 року, що підтверджується відповідним актом від 27 червня 2018 року

Згідно акта про проживання особи за адресою від 26 червня 2018 року, ОСОБА_2 у період з вересня 2016 року по серпень 2017 року фактично проживав у будинку АДРЕСА_7 . Цей акт підписаний сусідами ОСОБА_9,

що проживає у будинку АДРЕСА_8,

ОСОБА_10, що проживає у будинку АДРЕСА_9 (а. с. 48).

Відповідно до акта про відсутність умов проживання від 26 червня 2018 року у будинку АДРЕСА_2 фактично проживання неможливо по причині відключення електричної енергії (а. с. 51).

01 лютого 2018 року ОСОБА_11 звертався до Гореницької сільської ради Київської області із заявою щодо підключення електричної енергії до будинку АДРЕСА_2

Згідно відповіді Гореницької сільської ради Київської області від 09 лютого 2018 року виконавчий комітет Гореницької сільської ради Києво-Святошинського району Київської області повідомляв ОСОБА_12 про те, що ТП-2224 не перебувала на балансі Гореницької сільської ради, у зв`язку

із чим Гореницька сільська рада не могла надати дозвіл на підключення

до ТП-2224. Рекомендував звернутись за приєднанням

до ПрАТ "Київобленерго" (а. с. 53).

Відповідно до договору оренди житлових приміщень від 15 листопада

2017 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_13, квартиру АДРЕСА_3 здано в оренду (а. с. 49-50).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження

у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (460-20) передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції

до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_1, подана представником - ОСОБА_3, підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального

чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судове рішення суду апеляційної інстанції

не відповідає.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.

Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності

не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК України закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Частиною першою статті 156 ЖК України передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також стаття 405 ЦК України.

Разом із цим, згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування

та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права

є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушення права та з яких підстав.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

(далі - Конвенція) закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права,

за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом

і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної

та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення

у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті,

є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне

в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання

є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2

статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСП)

від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття "житло"

не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено.

Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме -

від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Прокопович проти Росії" (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу

до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом

на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду

у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, провадження

Переглядаючи рішення суду першої інстанції, яким було відмовлено

у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про усунення перешкод

у користуванні квартирою шляхом виселення ОСОБА_2 без надання йому іншого житлового приміщення, в апеляційному порядку та залишаючи таке рішення без змін, суд апеляційної інстанції виходив із відсутності правових висновків для задоволення цих позовних вимог, оскільки рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 27 вересня 2018 року останнього було вселено до спірної квартири, і це рішення на час ухвалення судового рішення у цій справі, не було виконано, а тому суд апеляційної інстанції вважав, що ОСОБА_2, який не проживає у спірній квартирі, не може чинити ОСОБА_1 перешкоди у її користуванні.

Проте з такими висновками суду апеляційної інстанції не можна погодитися, оскільки згідно даних Єдиного державного реєстру судових рішень постановою Верховного Суду від 15 травня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_1, подану представником - ОСОБА_3, задоволено, рішення Деснянського районного суду м. Києва від 27 вересня 2018 року

та постанову Київського апеляційного суду від 16 січня 2019 року у справі

№ 754/2366/18 (провадження № 61-2188св19) у частині задоволення позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 та ОСОБА_5 про вселення та зобов`язання надати ключі від вхідних дверей квартири скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 та ОСОБА_5 про вселення

та зобов`язання надати ключі від вхідних дверей квартири відмовлено,

у зв`язку із відсутністю правових підстав для його вселення у спірне житло, оскільки у ОСОБА_2 припинилося право користування квартирою АДРЕСА_3, яка

на праві власності належить ОСОБА_1 .

Посилаючись на зазначене рішення суду про вселення відповідача, яке було скасовано, суд апеляційної інстанції фактично не перевірив доводів позивачки про те, що відповідач втратив право користування спірним житлом й тих обставин, що його реєстрація у спірній квартирі може свідчити про створення позивачці перешкод у користуванні її власністю та не навів відповідних мотивів відхилення вказаних доводів.

Крім того, було встановлено, що з січня 2014 року ОСОБА_2 у спірному приміщенні не проживає.

Отже судом апеляційної інстанції не досліджено питання дотримання балансу між захистом права власності позивачки та захистом права відповідача (її сина) на користування спірною квартирою.

Таким чином, вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції не сприяв всебічному та повному з`ясуванню обставин справи, належним чином не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи, а тому судове рішення суду апеляційної інстанції не можна визнати законним

та обґрунтованим.

Нормами цивільного процесуального закону визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доводів сторін по справі та доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору.

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.

Перевірка доводів заявника, пов`язаних з установленням фактичних обставин справи та оцінкою доказів у ній, перебуває поза визначеними статтею 400 ЦПК України межами перегляду справи у касаційному порядку.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд

є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, коли суд не дослідив зібрані у справі докази.

Таким чином, постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню

з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 411 ЦПК України.

Під час нового розгляду справи суду апеляційної інстанції необхідно дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін щодо правовідносин які між ними склалися, установити чи підлягає порушене право захисту та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.