369/14673/18 Про визнання договору купівлі-продажу житлового будинку недійсним та скасування рішення про державну реєстрацію - 15.01.2021 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа: приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Герасимів Юлія Вадимівна про визнання договору купівлі-продажу недійсним та скасування рішення про державну реєстрацію, за касаційною скаргою ОСОБА_1, подану адвокатом Лахтаріним Іваном Анатолійовичем, на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10 вересня 2019 року в складі судді Ковальчук Л. М. та постанову Київського апеляційного суду від 23 січня 2020 року в складі колегії суддів Журби С. О., Писаної Т. О., Приходька К. П.,

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

В листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовомдо ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Герасимів Ю. В., про визнання договору купівлі-продажу жилого будинку недійсним і скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень про реєстрацію права власності на жилий будинок.

Позов позивач обґрунтовував тим, що 06 червня 2014 року ОСОБА_2 взяла в борг у позивача грошові кошти у розмірі 62 727,00 доларів США для будівництва житлового будинку, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 (далі - житловий будинок), про що власноруч написала розписку. У розписці ОСОБА_2 вказала, що за відсутності можливості повернути грошові кошти до 06 вересня 2015 року, зобов`язується продати об`єкт нерухомості та повернути позикодавцю борг в повному обсязі, а в разі неможливості здійснити продаж житлового будинку - переоформити 50% об`єкту нерухомості на позивача.

В подальшому відповідач взяті на себе зобов`язання не виконала, борг не повернула, у зв`язку з чим рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 07 травня 2018 року на користь позивача було присуджено до стягнення з ОСОБА_2 суму боргу. Рішення суду ні в добровільному порядку ні в примусовому на час звернення до суду з даним позовом не виконано.

Як стало відомо позивачу, ще до дати настання визначених борговою розпискою зобов`язань, відповідач ОСОБА_2 відчужила будинок за договором купівлі-продажу на користь своєї подруги ОСОБА_3 . При цьому після такого відчуження будинку ОСОБА_2 продовжує ним користуватися та місце реєстрації та проживання не змінює, у зв`язку з чим позивач вважає, що укладений договір є фіктивним та порушує його права як позичальника.

Вказує, що договір укладений без мети настання реальних правових наслідків, але з метою приховування майна відповідача, направлений на виведення такого майна з-під звернення стягнення за невиконаними зобов`язаннями перед позивачем.

На підставі викладеного, позивач просив визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку № 2058, укладений 03 жовтня 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, і посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського нотаріального округу Київської області Герасимів Ю. В., та скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень про реєстрацію права власності на житловий будинок, індексний номер 16244294 від 03 жовтня 2014 року, прийняте приватним нотаріусом Києво-Святошинського нотаріального округу Київської області Герасимів Ю.В., а також стягнути понесені судові витрати.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10 вересня 2019 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, приватний нотаріус Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Герасимів Ю. В., про визнання договору купівлі-продажу жилого будинку недійсним і скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень про реєстрацію права власності на жилий будинок відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відсутні правові підстав для задоволення позовних вимог та недоведеності тверджень позивача, якими він обґрунтував такі свої вимоги. Станом на момент вчинення договору купівлі-продажу житлового будинку від 03 жовтня 2014 року, ОСОБА_2 не мала жодних заборон щодо реалізації свого конституційного права на розпорядження своїм же майном.

Постановою Київського апеляційного суду від 23 січня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10 вересня 2019 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дав належну оцінку зібраним доказам, вірно послався на закон, що регулює спірні правовідносини, відтак дійшов законної та обґрунтованої позиції при вирішенні справи. Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження при розгляді справи апеляційним судом, відтак підстави для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції при апеляційному розгляді відсутні.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У квітні 2020 року адвокат ОСОБА_1 - Лахтарін І. А., звернувся через засоби поштового зв`язкудо Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив, з урахуванням уточненої касаційної скарги, скасувати рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 10 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 січня 2020 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Касаційна скарга обґрунтована неправильним застосуванням судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, неповним з`ясуванням обставини, що мають значення для справи.

Зокрема заявник вказує на те, що судами першої та апеляційної інстанції не враховано правові позиції Верховного Суду, висловлені в постановах: від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц, від 06 березня 2019 року у справі №317/3272/16-ц, від 27 лютого 2018 року у справі № 910/4088/17, постанові Об'єднаної Палати Верховного Суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, постановах Верховного Суду України: від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16, від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц, від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, щодо застосування статей 3, 13, 203, 215, 234 ЦК України, для правильного визначення кваліфікації правочину з метою дотримання принципу добросовісності та конструкції недопустимості зловживання цивільними правами кредитора.

Також зазначає, що судом апеляційної інстанції порушено норми процесуального права, оскільки не в повному обсязі виконано обов`язок щодо обґрунтування рішення та не надано жодної обґрунтованої та законної відповіді на доводи позивача, які були викладені в апеляційній скарзі, зокрема не було взагалі досліджено питання фраудаторних правочинів, а також не досліджено факт проживання відповідачів у спірному будинку.

Доводи інших учасників справи

У липні 2020 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в яких вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суди попередніх інстанцій забезпечили повний і всебічний розгляд справи й ухвалили законі та обґрунтовані судові рішення, а доводи скарги висновків суду не спростовують. Тому позивач просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення залишити без змін.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 10 червня 2020 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Києво-Святошинського районного суду Київської області.

Справа надійшла до Верховного Суду 25 червня 2020 року.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

16 серпня 2013 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 було укладено попередній договір купівлі-продажу спірного житлового будинку(а. с. 62-67).

21 серпня 2013 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, площею 0,0158 га, що розташована в АДРЕСА_3, кадастровий номер земельної ділянки 3222410600:01:017:5007, цільове призначення використання земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (а.с. 71-72).

27 лютого 2014 року виготовлено Технічний паспорт на спірний садибний (індивідуальний) житловий будинок на ім`я ОСОБА_2 (а. с. 74-78).

06 червня 2014 року ОСОБА_2 складено розписку, на підставі якої остання отримала від ОСОБА_1 грошові кошти для будівництва будинку за адресою: АДРЕСА_1 в розмірі 62 727, 00 доларів США та зобов`язалась повернути ці кошти протягом одного року, а саме до 06 червня 2015 року. За відсутності можливості повернути одержані грошові кошти до 06 вересня 2015 року ОСОБА_2 зобов`язується протягом трьох місяців після закінчення строку повернення коштів, а саме 06вересня 2015 року продати зазначений об`єкт нерухомості та повернути позивачу борг в повному обсязі, в разі неможливості здійснити такий продаж ОСОБА_2 зобов`язалась переоформити 50% об`єкту нерухомості на позивача в строк до 31грудня 2015 року (а. с. 7).

03 жовтня 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу спірного житлового будинку, що посвідчений третьою особою та зареєстровано в реєстрі за № 2058 (а. с. 87-88).

В цьому договорі вказано, що ОСОБА_2 є власником будинку на підставі Свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії НОМЕР_1, індексний номер 23270727, виданого 20 червня 2014 року Реєстраційною службою Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області та зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 16 червня 2014 року Реєстраційною службою Києво-Святошинського районного управління юстиції Київської області, номер запису про право власності 6079913, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 389621032224.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області по справі № 369/3574/17 від 07 травня 2018 року з ОСОБА_2 стягнуто загалом 2 704 567,67 грн на виконання боргових зобов`язань за вищевказаною розпискою. Рішення суду не виконано.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судові рішення суду першої та апеляційної інстанційвідповідають вказаним вимогам закону.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржувані рішення - без змін з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

За змістом частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно вимог частиною третьою статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно зі статтею 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до, або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Відповідно до статті 76 ЦПКУкраїни доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 77 ЦПКУкраїни належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Змістом статті 80 ЦПКУкраїни достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно вимог частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом.

Як встановлено судами та вбачається з матеріалів справи 06червня 2014 року ОСОБА_2 складено розписку, на підставі якої остання отримала від ОСОБА_1 грошові кошти для будівництва спірного будинку та зобов`язалась повернути ці кошти до 06 червня 2015 року. За відсутності можливості повернути одержані грошові кошти ОСОБА_2 зобов`язувалася протягом трьох місяців після закінчення строку повернення коштів, продати зазначений об`єкт нерухомості та повернути позивачу борг в повному обсязі, в разі неможливості здійснити такий продаж, ОСОБА_2 зобов`язувалась переоформити 50 % об`єкту нерухомості на позивача в строк до 31грудня 2015 року.

Відповідно до статті 546 ЦК України викиконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов'язання.

Правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 547 ЦК України).

Відповідно до статті 574 ЦК України застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До застави, яка виникає на підставі закону, застосовуються положення цього Кодексу щодо застави, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.

Якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків, установлених законом. Застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації у випадках та в порядку, встановлених законом(стаття 577 ЦК України).

Відповідно до положень Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (1952-15) дія цього Закону поширюється на відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, розміщене на території України, та обтяжень таких прав (стаття 1 Закону).

За змістом частини другої статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Встановивши, що на момент укладення ОСОБА_2 оспорюваного договору купівлі-продажу від 03 жовтня 2014 року будь-яка з правомочностей власника на розпорядження спірним нерухомим майном не була обмежена, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції,дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки застава нерухомого майна на користь позивача не була зареєстрована у порядку, встановленому Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (1952-15) .

Крім того, матеріали справи не містять доказів реєстрації обтяжень та укладення будь-яких договорів застави чи забезпечення щодо вказаного нерухомого майна на користь позивача.

Доводи касаційної скарги, що судами не досліджено питання фраудаторних правочинів, є безпідставними, та не спростовують правильні по суті висновки судів попередніх інстанцій, з огляду на таке.

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції "фраудаторності" при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника.

Так, на момент вчинення оскаржуваного правочину термін виконання самого зобов`язання, для ухилення від якого за твердженням позивача відповідач ОСОБА_2 відчужила спірний будинок, ще не наступив (до закінчення виконання зобов`язання залишилося 8 місяців), рішення суду про стягнення боргу ухвалено не було, тому посилання позивача на те, що оскаржуваний договір купівлі-продажу від 03 жовтня 2014 року відповідачами було вчинено саме з метою ухилення від виконання зобов`язань перед позивачем, не відповідають обставинам справи.

Крім того, з тексту представленої розписки вбачається, що сторони ще при передачі коштів в борг домовились між собою про те, що ОСОБА_2 здійснить відчуження побудованого будинку та поверне борг саме з коштів, отриманих від продажу будинку.

Тому, виходячи з вищезазначено, той факт, що після укладення відповідачами договору купівлі-продажу спірного будинку, ОСОБА_2 не виконала прийняті на себе зобов`язання, не може бути підставою для визнання недійсним вказаного правочину на момент його укладення.

При цьому, виконання чи невиконання ОСОБА_2 боргових зобов`язань за розпискою від 06 червня 2015 року без належним чином оформлених заборон щодо розпорядження своїм власним майном, не є підставою для визнання договору купівлі-продажу від 03 жовтня 2014 року недійсним та відповідно немає підстав для скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень про реєстрацію права власності на житловий будинок за ОСОБА_3 .

Доводи касаційної скарги про те, що оспорюваний договір купівлі-продажу є фіктивний, укладений без мети настання правових наслідків, оскільки фактичного продажу будинку не було, ОСОБА_2 після укладання договору купівлі-продажу на користь ОСОБА_3 продовжує проживати в будинку та користуватися ним, не можуть бути прийнятті до уваги, оскільки не містять свого підтвердження.

Посилання в касаційній скарзі на правові позиції Верховного Суду, висловлені в постановах: від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц, від 06 березня 2019 року у справі № 317/3272/16-ц, від 27 лютого 2018 року у справі № 910/4088/17, постанові Об`єднаної Палати Верховного Суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, постановах Верховного Суду України: від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16, від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц, від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, щодо застосування статей 3, 13, 203, 215, 234 ЦК України, для правильного визначення кваліфікації правочину з метою дотримання принципу добросовісності та конструкції недопустимості зловживання цивільними правами кредитора, не можуть бути прийнятті до уваги, оскільки у даних справах встановлені інші фактичні обставини справи.

Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого не суперечить ЦК України (435-15) , Верховний Суд врахував, що: 1) відповідач відчужив майно до закінчення терміну виконання самого зобов`язання та до пред`явлення до відповідача позову про стягнення заборгованості; 2) майно відчужене не на користь близького родича; 3) договір позики передбачав підставу продажу спірного будинку; 4) позивачем не надано доказів, що після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором.

Колегія суддів дійшла висновку, що сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач діяв добросовісно, не зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки на момент відчуження належного йому майна були відсутні обтяження, укладенні будь-якідоговори застави чи забезпечення щодо вказаного нерухомого майна на користь позивача.

Посилання позивача в касаційній скарзі на те, що судами не досліджено питання чи проживають відповідачі у спірному будинку, не можуть бути прийняті колегією суддів до уваги, оскільки докази проживання відповідачів не є підставою для скасування оспорюваного договору купівлі-продажу.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої та апеляційної інстанцій.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Колегія суддів перевірила доводи касаційної скарги на предмет законності судових рішень виключно в межах заявлених в суді першої інстанції вимог та які безпосередньо стосуються правильності застосування судами норм матеріального і дотримання норм процесуального права, у зв`язку із чим, не вдається до аналізу і перевірки інших доводів, які за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів та встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення без змін, оскільки підстави для скасування судових рішень відсутні.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.