466/2722/20 Про визнання неправомірною бездіяльність старшого державного виконавця ВДВС міста щодо не зняття арешту коштів боржника, що містяться на рахунках, накладення арешту та/або звернення стягнення на які заборонено законом - 19.04.2023 Прийняття

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) на ухвалу Шевченківського районного суду м. Львова від 21 квітня 2020 року, постановлену у складі судді Єзерського Р. Б., та постанову Львівського апеляційного суду від 12 жовтня 2020 року, прийняту колегією у складі суддів: Ванівського О. М., Крайник Н. П., Мельничук О. О.,

Короткий зміст вимог скарги

У квітні 2020 адвокат Дмитренко В. П., який діяв в інтересах ОСОБА_1, звернувся зі скаргою на бездіяльність старшого державного виконавця Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) (далі - Шевченківський ВДВС у місті Львові) Рослюка Т. С.

В обґрунтування скарги вказував, що 18 листопада 2019 року постановою старшого державного виконавця Шевченківського ВДВС у місті Львові у виконавчому провадженні ВП № НОМЕР_3 з примусового виконання виконавчого листа № 466/5368/14-ц накладено арешт на грошові кошти, які містяться на відкритих рахунках, а також на кошти на рахунках, що будуть відкриті після винесення постанови про арешт коштів боржника, крім коштів, що містяться на рахунках, накладення арешту та/або звернення стягнення на які заборонено законом, та належить боржнику - ОСОБА_1 .

Зазначав, що рахунок № НОМЕР_1 у Західному ГРУ Акціонерного товариства Комерційний банк (далі - АТ КБ) "ПриватБанк"

(МФО 325321) призначений для виплати ОСОБА_1 заробітної плати, яку їй сплачує Львівський національний академічний театр опери та балету

імені Соломії Крушельницької.

Крім того, постановою державного виконавця Шевченківського відділу державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції

(далі - Шевченківський ВДВС ЛМУЮ) від 15 червня 2016 року у вказаному виконавчому провадженні звернено стягнення на доходи (заробітну плату) боржника ОСОБА_1, на підставі якої проводиться відрахування у розмірі 20% заробітної плати.

Звернення стягнення на кошти, що є заробітною платою ОСОБА_1 і надходять на її рахунок в AT КБ "ПриватБанк" від Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької після утримання останнім 20 % розміру заробітної плати, є незаконним, оскільки у випадку звернення стягнення на всю заробітну плату на погашення заборгованості у виконавчому провадженні ВП № НОМЕР_3 вона залишиться без засобів до існування.

У квітні 2020 року заявник звернувся до державного виконавця з клопотанням про зняття арешту з коштів, які знаходяться на рахунку № НОМЕР_1, відкритому в АТ КБ "ПриватБанк", та є заробітною платою боржника. Проте державний виконавець не виконав обов`язку, встановленого частиною п`ятою статті 13 Закону України "Про виконавче провадження", щодо винесення постанови про зняття арешту не пізніше наступного робочого дня після надходження до нього документів, що підтверджують наявність підстав, передбачених частиною четвертою

статті 59 цього Закону (отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом).

На думку заявника, вказана бездіяльність державного виконавця порушує конституційні права ОСОБА_1 на своєчасне одержання винагороди за працю та достатній рівень життя для себе і своєї сім`ї.

За таких обставин просив визнати неправомірною бездіяльність старшого державного виконавця Шевченківського ВДВС у місті Львові Рослюка Т. С. щодо не зняття арешту з рахунка НОМЕР_1 у Західному ГРУ

АТ КБ "ПриватБанк" (МФО 325321) призначеному для виплати ОСОБА_1 заробітної плати та зобов`язати його зняти арешт з коштів, які знаходяться на вказаному рахунку.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Львова від 21 квітня 2020 року скаргу задоволено частково.

Визнано неправомірною бездіяльність старшого державного виконавця Шевченківського ВДВС у місті Львові Рослюка Т. С. щодо незняття арешту з рахунка НОМЕР_1 у Західному ГРУ АТ КБ "ПриватБанк" (МФО 325321), призначеного для виплати ОСОБА_1 заробітної плати, та зобов`язано його зняти арешт з коштів, які знаходяться на вказаному рахунку.

Стягнено з Шевченківського ВДВС у місті Львові на користь ОСОБА_1

1 200 грн на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Постановляючи ухвалу, суд першої інстанції зазначив, що із заробітної плати боржника може бути відраховано не більше 20 відсотків, тому накладення державним виконавцем арешту на всю заробітну плату, яка надходить на її банківський рахунок, не узгоджується з вимогами закону. Накладення арешту на рахунок ОСОБА_1, який призначений для виплати заробітної плати, унеможливлює своєчасне одержання заробітної плати, що призводить до порушення конституційних прав останньої та позбавляє її засобів до існування.

Місцевий суд врахував, що боржник зверталася до державного виконавця з клопотанням про зняття арешту з вказаного рахунку та зазначала про призначення цього рахунку для виплати заробітної плати, однак останній не вжив заходів щодо усунення порушення закону.

Вирішуючи питання про відшкодування ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції врахував предмет скарги, незначну складність справи, час, витрачений адвокатом для надання послуг; з урахуванням обсягу роботи, зазначеної в акті, та кількості годин, необхідних для її виконання фахівцем у галузі права, і, застосувавши принципи співмірності та розумності судових витрат, дійшов висновку про зменшення вказаних витрат до 1 200 грн.

Постановою Львівського апеляційного суду від 12 жовтня 2020 року апеляційну скаргу Шевченківського ВДВС у місті Львові залишено без задоволення та задоволено апеляційну скаргу адвоката Дмитренка В. П., який діяв в інтересах ОСОБА_1 .

Ухвалу Шевченківського районного суду м. Львова від 21 квітня 2020 року в частині визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу

змінено; стягнено з Шевченківського ВДВС у місті Львові на користь

ОСОБА_1 4 200 грн на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Стягнення з Шевченківського ВДВС у місті Львовіна користь ОСОБА_1

4 000 грн у відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про існування правових підстав для задоволення скарги, зазначивши про відповідність таких висновків обставинам справи, нормам матеріального та процесуального права. Врахував, що накладенням арешту на заробітну плату, яка є єдиним джерелом доходу поставило ОСОБА_1 у скрутне матеріальне становище. Даних про наявність у боржника інших доходів матеріали справи не містять.

Крім того, апеляційний суд вважав помилковим висновок суду першої інстанції про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу, зазначивши, що Шевченківський ВДВС у місті Львові не заявляв про неспівмірність понесених ОСОБА_1 в суді першої інстанції витрат на правничу допомогу згідно квитанції від 7 квітня 2020 року № 0.0.1670184796.1 у розмірі 4 200 грн, тому суд безпідставно зменшив розмір відшкодування таких витрат.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У грудні 2020 року Шевченківський відділ державної виконавчої служби

у місті Львові Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати ухвалу Шевченківського районного суду м. Львова від 21 квітня 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 12 жовтня 2020 року і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні скарги.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про часткове задоволення скарги, оскільки, звертаючись до державного виконавця з клопотанням про зняття арешту від 1 квітня

2020 року, ОСОБА_1 не надала доказів того, що арештований рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на розміщені на ньому кошти заборонено законом.

На думку заявника, суди попередніх інстанцій безпідставно вважали порушеними права ОСОБА_1 та не врахували висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 25 грудня 2013 року у справі № 6-78цс13 та від 4 лютого 2015 року у справі № 6-233цс14, згідно з якими у випадку невстановлення факту порушення прав та охоронюваних законом інтересів особи у суду відсутні правові підстави для задоволення позову (скарги).

Заявник вказує про невідповідність висновків судів попередніх інстанцій висновкам Верховного Суду, викладених у постанові від 8 липня 2020 року

у справі № 915/1000/18, про те, що виконуючи рішення суду, виконавець може накладати арешт на будь-які кошти на рахунках боржника в банківських установах, крім тих, накладення арешту на які заборонено законом. При цьому саме банк, який виконує відповідну постанову виконавця про арешт коштів боржника, відповідно до частини третьої статті 52 Закону України "Про виконавче провадження" повинен визначити статус коштів і рахунка, на якому вони знаходяться, та в разі їх знаходження на рахунку, на кошти на якому заборонено накладення арешту, банк зобов`язаний повідомити виконавця про цільове призначення коштів на рахунку та повернути його постанову без виконання, що є підставою для зняття виконавцем арешту із цих коштів згідно

з частиною четвертою статті 59 Закону України "Про виконавче провадження".

Крім того, поза увагою судів попередніх інстанцій залишилося те, що згідно з копією виписки АТ КБ "ПриватБанк" за період з 1 січня 2018 року до 1 вересня 2020 року ОСОБА_1 нараховується заробітна плата на рахунок № НОМЕР_2, що спростовує її доводи про

те, що для виплаті заробітної плати призначений рахунок № НОМЕР_1 .

Також суди не врахували висновок Верховного Суду, викладений у постанові

від 13 березня 2019 року у справі № 344/8982/17 (провадження № 61-23433св18), про те, що рахунки, призначені для зберігання коштів та здійснення будь-яких розрахунково-касових операцій, в тому числі для виплати заробітної плати, не є рахунками зі спеціальним режимом використання, а є поточними.

Крім того, рахунка № НОМЕР_1, з якого боржник просила зняти арешт, не існує, оскільки такий рахунок складається з 25 цифр, а повинен містити 27 цифр.

Помилковими вважає заявник висновки суду апеляційної інстанції в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, оскільки

вони суперечать висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах

від 6 березня 2019 року у справі № 922/1163/18 та від 23 листопада 2020 року

у справі № 638/7748/18 (провадження № 61-13573св19).

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 19 березня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Підставою відкриття касаційного провадження були доводи заявника про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених

у постановах Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 344/8982/17 (провадження № 61-23433св18), від 23 листопада 2020 року

у справі № 638/7748/18 (провадження № 61-13573св19), від 6 березня 2019 року

у справі № 922/1163/18, у постановах Верховного Суду України від 25 грудня

2013 року у справі № 6-78цс13, від 4 лютого 2015 року у справі № 6-233цс14

(пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 12 квітня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що у провадженні Шевченківського ВДВС у місті Львові перебуває виконавче провадження

ВП №50561140 з примусового виконання виконавчого листа № 466/5368/14-ц

від 3 лютого 2016 року, виданого Шевченківським районним судом м. Львова, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ "ВіЕс Банк" заборгованості

за кредитним договором № KF52442 від 23 вересня 2008 року

у розмірі 681 301,54 грн.

Постановою державного виконавця Шевченківський ВДВС ЛМУЮ Шведа Р. З.

від 15 червня 2016 року звернено стягнення на доходи боржника ОСОБА_1, а саме 20% щомісячної заробітної плати, отриманої боржником у Львівському національному академічному театрі опери та балету імені Соломії Крушельницької.

Зі змісту довідки № 72 від 20 березня 2019 року, виданої Львівським національним академічним театром опери та балету імені Соломії Крушельницької, суди встановили, що із заробітної плати ОСОБА_1 за період з 1 липня 2016 року до 28 лютого 2019 року відраховано 109 066,72 грн.

Постановою державного виконавця Шевченківського ВДВС у місті Львові Рослюка Т. С. від 18 листопада 2019 року накладено арешт на грошові кошти, що містяться на відкритих рахунках, а також на кошти на рахунках, що будуть відкриті після винесення постанови про арешт коштів боржника, крім коштів, що містяться на рахунках, накладення арешту або звернення стягнення на які заборонено законом, що належать боржнику ОСОБА_1 .

З довідки № 47 від 31 березня 2020 року, виданої Львівським національним академічним театром опери та балету імені Соломії Крушельницької, суди встановили, що ОСОБА_1 має відкритий рахунок НОМЕР_1 в Західному ГРУ АТ КБ "ПриватБанк" для виплати заробітної плати.

3 квітня 2020 року державний виконавець Рослюк Т. С. отримав клопотання ОСОБА_1 про зняття арешту з рахунку № НОМЕР_1 у Західному ГРУ AT КБ "ПриватБанк" (МФО 325321), призначеному для виплати боржнику заробітної плати Львівським національним академічним театром опери та балету імені Соломії Крушельницької, однак на 10 квітня 2020 року відповіді щодо прийнятого рішення боржник не отримала.

Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України переглядаючи

у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи і перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та додержання норм процесуального права в межах вимог та доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд дійшов таких висновків.

Щодо вирішення скарги по суті

Відповідно до пункту 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.

За статтею 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Згідно з частиною першою статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Європейський суд з прав людини вказує, що "право на суд" було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду" (Рішення ЄСПЛ від 19 березня 1997 року у справі "HORNSBY v. GREECE", § 40,).

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України (254к/96-ВР) , цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом (частина перша статті 74 Закону України "Про виконавче провадження").

На підставі статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.

Частиною першою статті 48 Закону України "Про виконавче провадження" визначено, що звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації. Про звернення стягнення на майно боржника виконавець виносить постанову.

Відповідно до частин першої та другої статті 68 Закону України "Про виконавче провадження" стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника звертається: 1) у разі відсутності в боржника коштів на рахунках у банках чи інших фінансових установах, 2) відсутності чи недостатності майна боржника для покриття в повному обсязі належних до стягнення сум, 3) у разі виконання рішень про стягнення періодичних платежів, зокрема аліментів.

За іншими виконавчими документами виконавець має право звернути стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника без застосування заходів примусового звернення стягнення на майно боржника - за письмовою заявою стягувача або за виконавчими документами, сума стягнення за якими не перевищує п`яти мінімальних розмірів заробітної плати.

Зазначена норма права визначає кошти, що складають заробітну плату, пенсію як особливий об`єкт, на який може бути звернуто стягнення на виконання виконавчого документа, та обмежує таке стягнення відсутністю інших коштів та/або об`єктів для стягнення, видами боргових зобов`язань (періодичні платежі) і сумою стягнення.

Порядок звернення стягнення на заробітну плату, пенсію також визначається статтею 68 Закону України "Про виконавче провадження" та розділом Х "Звернення стягнення на заробітну плату та інші види доходів боржника" Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2012 року № 512/5 (далі - Інструкція з організації примусового виконання рішень), відповідно до яких про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника виконавець виносить постанову, яка надсилається для виконання підприємству, установі, організації, фізичній особі, фізичній особі - підприємцю, які виплачують боржнику відповідно заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи.

При цьому відповідно до пунктів 4, 8 та 9 розділу Х Інструкції з організації примусового виконання рішень контроль за правильним і своєчасним відрахуванням із заробітної плати та інших доходів боржника здійснюється виконавцем за власною ініціативою (пункт 4 розділу Х Інструкції), а за кожною постановою про стягнення підприємствами, установами, організаціями, фізичними особами, фізичними особами - підприємцями, з якими боржник перебуває у трудових відносинах, щомісяця та після закінчення строку відповідних виплат або у разі звільнення працівника подається окремий звіт про здійснені відрахування та виплати за формою, встановленою у додатку № 9 до Інструкції). Звіт про здійснені відрахування та виплати долучається до матеріалів виконавчого провадження. Зазначений додаток № 9 передбачає період звіту, розмір нарахованої заробітної плати, розмір утриманих податків та інших обов`язкових платежів, відсоток стягнення та утриману суму на погашення боргу за виконавчим провадженням.

Таким чином, законодавство України покладає зобов`язання з контролю за виконанням стягнення з доходів боржника як на підприємство, установу, організацію, фізичну особу - підприємця, що здійснюють боржнику певні виплати, та зобов`язано направляти виконавцю щомісячні звіти про відрахування з таких доходів, так і на виконавця, який здійснює контроль шляхом отримання таких звітів та їх перевірки з точки зору правильності нарахувань та розміру стягнення. Саме такий звіт надає виконавцю можливість контролю за сумами заробітної плати, пенсії, які нараховані боржнику за місцем отримання доходів, та сумами стягнення, які здійснюються з цього доходу.

Частинами першою та другою статті 70 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що розмір відрахувань із заробітної плати, пенсії, стипендії та інших доходів боржника вираховується із суми, що залишається після утримання податків, зборів та єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування.

Із заробітної плати боржника може бути утримано за виконавчими документами до погашення у повному обсязі заборгованості у разі стягнення аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю особи, у зв`язку із втратою годувальника, майнової та/або моральної шкоди, завданої кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням, - 50 відсотків; за іншими видами стягнень, якщо інше не передбачено законом, - 20 відсотків.

З наведених норм права вбачається, що виконавець має повноваження звернути стягнення на заробітну плату боржника лише за відсутності іншого майна, на яке можливо звернення стягнення, у розмірі не більше 20 відсотків заробітної плати за іншими видами стягнень.

Відповідно до абзацу другого частини другої статті 59 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець зобов`язаний зняти арешт з коштів на рахунку боржника не пізніше наступного робочого дня з дня надходження від банку документів, які підтверджують, що на кошти, які знаходяться на рахунку, заборонено звертати стягнення згідно із цим Законом, а також у випадку, передбаченому пунктом 10 частини першої статті 34 цього Закону.

Згідно з пунктом 1 частини четвертої статті 59 Закону України "Про виконавче провадження" підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на кошти, що знаходяться на цьому рахунку, заборонено законом.

Отже, виконуючи рішення суду, виконавець може накладати арешт на будь-які кошти на рахунках боржника в банківських установах, крім тих, накладення арешту на які заборонено законом. При цьому саме банк, який виконує відповідну постанову виконавця про арешт коштів боржника, відповідно до частини третьої статті 52 Закону України "Про виконавче провадження" повинен визначити статус коштів і рахунку, на якому вони знаходяться, та в разі знаходження на рахунку коштів, накладення арешту на які заборонено, банк зобов`язаний повідомити виконавця про цільове призначення коштів на рахунку та повернути його постанову без виконання, що є підставою для зняття виконавцем арешту із цих коштів згідно із частиною четвертою статті 59 Закону України "Про виконавче провадження".

Також виконавець може самостійно зняти арешт з усіх або частини коштів на рахунку боржника у банківській установі в разі отримання документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом

(частина четверта статті 59 Закону України "Про виконавче провадження").

Вказаний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 905/361/19 (провадження № 12-28гс20) (пункти 7.14, 7.15 постанови).

При цьому передбачене абзацом другим частини другої статті 59 Закону України "Про виконавче провадження" зобов`язання виконавця зняти арешт на підставі повідомлення банку не виключає зняття такого арешту на підставі повідомлення боржника та за наслідками здійснення контролю за правильністю стягнення на підставі наданих звітів про стягнення, оскільки відповідно до підпункту 1 частини четвертої статті 59 цього Закону підставами для зняття виконавцем арешту з майна боржника або його частини є отримання ним документального підтвердження, що звернення стягнення на такі кошти боржника заборонено законом.

Для боржника надання вказаних підтверджуючих документів є процесуальною можливістю відновити свої права, порушені у зв`язку накладенням незаконного арешту, а для виконавця зняття такого арешту є здійсненням повноважень для усунення спричинених негативних наслідків. Однак це не виключає зобов`язання банку при виконанні приписів державного та/або приватного виконавця окремо від боржника повідомити виконавця про неможливість накладення арешту на грошові кошти боржника у зв`язку з забороною, встановленою законом.

Одночасно слід звернути увагу, що наявність у виконавчому провадженні звітів підприємства, установи, організації, фізичної особи - підприємця, що здійснюють боржнику певні виплати, про нарахування доходів та розмір утримань з цього доходу на погашення боргу надає можливість виконавцю здійснювати не тільки контроль за правильністю такого утримання, а й можливість визначення розміру коштів, які складають дохід боржника, з якого здійснення стягнення неможливе.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 квітня 2022 року

у справі № 756/8815/20 (провадження № 14-218цс21) дійшла висновку про те, що у випадку, коли на стадії накладення арешту на грошові кошти боржника-фізичної особи, що знаходяться на рахунку боржника та є заробітною платою (стипендією, пенсією тощо) боржника, виконавцю не вдалось виявити правову природу (статус) цих грошових коштів, як коштів, на які накладення арешту заборонено законом, то арешт на такі грошові кошти підлягає зняттю на підставі відповідного повідомлення банку або заяви боржника з наданням ним відповідних документів на підтвердження цього та/або за результатами перевірки зазначених звітів.

У справі, що є предметом касаційного перегляду, судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 має відкритий рахунок НОМЕР_1 в Західному ГРУ АТ КБ "ПриватБанк" для виплати їй заробітної плати Львівським національним академічним театром опери та балету імені Соломії Крушельницької.

Крім цього, до звернення 10 квітня 2020 року зі скаргою на бездіяльність державного виконавця, ОСОБА_2 1 квітня 2020 року зверталася до державного виконавця з клопотанням про зняття арешту з грошових коштів на картковому рахунку НОМЕР_1, зазначивши, що на вказаний рахунок вона отримує заробітну плату.

До заяви ОСОБА_1 додала документи, які підтверджують, що картковий рахунок, що їй належить, призначений для виплати Львівським національним академічним театром опери та балету імені Соломії Крушельницької заробітної плати.

Старший державний виконавець Шевченківського ВДВС у місті Львові

Рослюк Т. С. не вирішив вказане клопотання у строки, встановлені абзацом другим частини другої статті 59 Закону України "Про виконавче провадження".

Суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що отримані від ОСОБА_1 документи підтверджували незаконність накладення арешту на грошові кошти, що знаходяться на картковому рахунку НОМЕР_1 в Західному ГРУ АТ КБ "ПриватБанк".

Такі доходи у вигляді заробітної плати, внесені Львівським національним академічним театром опери та балету імені Соломії Крушельницької, з вирахуванням щомісячних утримань в розмірі 20 відсотків та подальшим перерахуванням цих утримань на користь державного виконавця в рахунок погашення боргу за виконавчим документом, є власністю боржника, на які згідно із законом не допускається звернення стягнення, та призначені як джерело єдиного існування боржника, тому накладання арешту державним виконавцем на такі грошові кошти є протиправним, що порушує права та інтереси боржника.

Зазначене надавало державному виконавцю визначені законом (відповідно до частини четвертої статті 59 Закону України "Про виконавче провадження" на підставі повідомлення боржника) підстави для зняття арешту із грошових коштів, що знаходяться на такому рахунку. Однак державний виконавець не розглянув відповідне клопотання заявника, що свідчить про неправомірну бездіяльність державного виконавця щодо не зняття арешту з грошових коштів, які знаходяться на вказаному картковому рахунку.

За таких обставин Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для визнання неправомірною бездіяльності старшого державного виконавця Шевченківського ВДВС у місті Львові

Рослюка Т. С. щодо не зняття арешту з рахунку НОМЕР_1 у Західному ГРУ АТ КБ "ПриватБанк" (МФО 325321), призначеного для виплати ОСОБА_1 заробітної плати, а також зобов`язання державного виконавця зняти арешт з грошових коштів, що знаходяться на вказаному картковому рахунку.

Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про ненадання ОСОБА_1 доказів того, що її арештований рахунок має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на розміщені на ньому кошти заборонено законом, оскільки до відповідного клопотання остання додала довідку Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької № 47 від 31 березня 2020 року, яка підтверджувала, що вказаний рахунок використовується для отримання заробітної плати.

Доводи касаційної скарги про відсутність підстав вважати порушеними права боржника спростовуються висновками судів попередніх інстанцій, які встановили, що бездіяльністю державного виконавця порушено право боржника на своєчасну виплату заробітної плати, що у розумінні статті 447 ЦКП України надає стороні виконавчого провадження право звернутися до суду зі скаргою.

Вказані обставини спростовують і посилання заявника про неврахування висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 25 грудня

2013 року у справі № 6-78цс13 та від 4 лютого 2015 року у справі № 6-233цс14.

Також підлягають відхиленню доводи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 8 липня 2020 року у справі № 915/1000/18, оскільки у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 квітня 2022 року у справі № 756/8815/20 (провадження № 14-218цс21) арешт на кошти боржника-фізичної особи, що знаходяться на рахунку боржника та є заробітною платою, підлягає зняттю на підставі відповідного повідомлення банку або заяви боржника з наданням ним відповідних документів на підтвердження цього та/або за результатами перевірки зазначених звітів.

Не впливають на правильність вирішення справи посилання заявника про те, що заробітна плата боржнику нараховується на рахунок № НОМЕР_2, оскільки за змістом зазначеної державним виконавцем копії виписки АТ КБ "ПриватБанк" за період з 1 січня 2018 року

до 1 вересня 2020 року на вказаний рахунок боржнику нараховувалася заробітна плата з 17 січня 2018 року до 26 квітня 2019 року, тобто за період, який передував винесенню державним виконавцем постанови про арешт коштів боржника від 18 листопада 2019 року.

Аргументи касаційної скарги про неврахування судами висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 13 березня 2019 року у справі № 344/8982/17 (провадження № 61-23433св18), відхиляються касаційним судом, оскільки у вказаній справі касаційний суд зазначав про рахунок підприємства, з якого виплачувалась заробітна плата працівникам; у справі яка переглядається, на рахунку № НОМЕР_1 перебувають кошти ОСОБА_1 (заробітна плата), на які згідно із законом не допускається звернення стягнення.

Не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень і доводи заявника про те, що рахунку № НОМЕР_1 не існує, оскільки інформація про цей рахунок і вид його використання зазначена у довідці Львівського національного академічного театру опери та балету

імені Соломії Крушельницької № 47 від 31 березня 2020 року і доказів на спростування таких обставин матеріали справи не містять.

Щодо відшкодування витрат на професійну правничу допомогу

Згідно зі статтею 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги (стаття 15 ЦПК України).

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення

(пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат (стаття 134 ЦПК України); 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 137 ЦПК України); 3) розподіл судових витрат між сторонами (стаття 141 ЦПК України).

Згідно зі статтею 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних із розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;

4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до частин першої-шостої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 8 червня 2021 року

у справі № 550/936/18 (провадження № 14-26цс21) викладено висновок, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаними адвокатом роботами (наданими послугами); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. У частині третій статті 141 ЦПК України передбачено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі, чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони, або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися. Тобто ЦПК України (1618-15) передбачено критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Отже при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Матеріали справи містяться договір про надання правової (правничої) допомоги № 20.04-07.01 від 7 квітня 2020 року, укладений ОСОБА_1 з Адвокатським об`єднанням "Дмитренко та Партнери", та акт приймання-передачі наданих за вказаним договором послуг від 7 квітня 2020 року, який містить детальний опис робіт (наданих послуг).

На підтвердження сплати гонорару до суду надано дублікат квитанції № 0.0.1670184796.1 від 7 квітня 2020 року, згідно з якою ОСОБА_1 сплатила Адвокатському об`єднанню "Дмитренко та Партнери" 4 200 грн за договором № 20.04-07.01 від 7 квітня 2020 року.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста

статті 137 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду від 9 березня 2021 року у справі № 200/10535/19-а зазначено, що "відповідач як особа, яка заперечує зазначений позивачем розмір витрат на оплату правничої допомоги, зобов`язаний навести обґрунтування та надати відповідні докази на підтвердження його доводів щодо неспівмірності заявлених судових витрат із заявленими позовними вимогами, подавши відповідне клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги, а суд, керуючись принципом співмірності, обґрунтованості та фактичності, вирішує питання розподілу судових витрат".

У додатковій постанові Великої Палати Верховного суду від 19 лютого 2020 року в справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) зазначено, що

"Із запровадженням з 15 грудня 2017 року змін до ЦПК України (1618-15) законодавцем принципово по новому визначено роль суду у позовному провадженні, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін, що не відповідатиме основним принципам цивільного судочинства.

Тобто саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності".

Такий висновок узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 22 лютого 2023 року у справі № 761/16207/20

(провадження № 61-8538св22).

Врахувавши, що Шевченківський ВДВС у місті Львові не подавав заяву про зменшення витрат на правничу допомогу та доказів на підтвердження неспівмірності таких витрат, суд апеляційної інстанцій дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для зменшення таких витрат.

Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 6 березня 2019 року

у справі № 922/1163/18 та від 23 листопада 2020 року у справі № 638/7748/18 (провадження № 61-13573св19), з урахуванням неподання Шевченківським ВДВС у місті Львові клопотання про зменшення витрат на правничу допомогу, є безпідставними.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування ухвали суду першої інстанції у незміненій апеляційним судом частині, та постанови суду апеляційної інстанції, оскільки суди, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм процесуального права, що відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а ухвали суду першої інстанції у вказаній частині та постанови апеляційного суду без змін.