802/707/17-а Про стягнення господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів - 20.03.2018 Прийняття

за касаційною скаргою Вінницького обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на постанову Вінницького окружного адміністративного суду від 23 травня 2017 року, прийняту у складі головуючого судді Дончика В.В. та ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 12 липня 2017 року, постановлену у складі колегії суддів: головуючого - Загороднюка А.Г., суддів - Драчук Т.О., Полотнянка Ю.П.,

У травні 2017 року Вінницьке обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі - Вінницьке ОВФСЗІ) звернулося до Вінницького окружного адміністративного суду з позовом, в якому просило стягнути з Приватного акціонерного товариства (далі - ПАТ) "Вінницька обласна друкарня" заборгованість в сумі 25 181,74 грн., з яких 23 431,82 грн. - адміністративно-господарські санкції за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2016 році, 149,92 грн. - нарахована пеня за прострочення терміну сплати санкцій.

Позовна заява обґрунтована тим, що в порушення статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" відповідач не забезпечив встановленого нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів в кількості 1 особи. У зв'язку з чим зобов'язаний сплатити адміністративно-господарські санкції та пеню у розмірі встановленому чинним законодавством.

Постановою Вінницького окружного адміністративного суду від 23 травня 2017 року, залишеною без зміни ухвалою Вінницького апеляційного адміністративного суду від 12 липня 2017 року, у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі Вінницьке ОВФСЗІ заявило вимогу про скасування рішень судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалення нової постанови про задоволення позову.

В обґрунтування своїх вимог заявник посилається на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права.

Зазначає, що відповідальність за незабезпечення виконання нормативів робочих місць для працевлаштування інвалідів покладена на керівників підприємств, які несуть відповідальність у відповідності до вимог Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (875-12) та повинні сплатити адміністративно-господарську санкцію та пеню.

Відповідач відзиву на касаційну скаргу до суду не надав.

Суд заслухав у попередньому судовому засіданні доповідь судді-доповідача про обставини, необхідні для ухвалення судового рішення судом касаційної інстанції, та, переглянувши судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржених судових рішень - без змін, з наступних мотивів та передбачених законом підстав.

Судом першої інстанції було встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що 10 лютого 2017 року відповідач подав до Вінницького ОВФСЗІ Звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2016 рік за формою 10-ПІ, затвердженою наказом Мінпраці України від 10 лютого 2007 року № 42 (z0117-07) . В звіті відповідач зазначив, що в 2016 році середньооблікова кількість штатних працівників в нього становила 44 особи, середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність - 1 особа, кількість інвалідів, які повинні працювати відповідно до статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" становить 2 особи, фонд оплати праці штатних працівників - 1 031 тис. грн., середньорічна заробітна плата штатного працівника - 24 000 грн.

Листом від 13 квітня 20017 року № 04-30/1058 Лівобережний міжрайонний центр зайнятості м. Вінниці повідомив Вінницьке ОВФСЗІ, що відповідач 14 березня 2016 року подав звіти за формою 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)".

З викладеного позивачем зроблено висновок, що до 14 березня 2016 року у відповідача не було вільного робочого місця для працевлаштування інвалідів, а тому відповідач не виконав норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів в кількості одного робочого місця і повинен був розрахувати в 06 рядку Звіту суму адміністративно-господарських санкцій в розмір однієї середньої річної заробітної плати - 23 431,82 гри.

Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, виходив з того, що відповідачем були виконані вимоги Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (875-12) щодо прийняття заходів для працевлаштування інвалідів, доказів того, що підприємство не створило робочі місця для інвалідів, відмовляло інвалідам у прийнятті на роботу, несвоєчасно надавало державній службі зайнятості інформацію щодо наявності вакансій, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, або несвоєчасно звітувало Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України позивачем не надано, у позивача не було підстав для застосування до відповідача адміністративно-господарських санкцій. Таким чином, у позивача не було підстав звертатися до суду для застосування до відповідача адміністративно-господарських санкцій.

Колегія суддів апеляційної інстанції погодилася з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне. Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (875-12) визначені основи соціальної захищеності інвалідів в Україні і гарантовано їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам ефективно реалізувати права та свободи людини і громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями, здібностями і інтересами.

Відповідно до частини третьої статті 18 згаданого Закону, підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця. Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення (частини перша, друга статті 19 Закону).

Отже, Законом передбачені гарантії соціального захисту інвалідів шляхом встановлення особливих вимог щодо організації робочого місця інваліда та покладення на підприємства обов'язку забезпечувати для інвалідів належні та безпечні умови праці з урахуванням медичних показань.

Згідно зі статтею 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.

Порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.

Проаналізувавши матеріали справи, колегія суддів апеляційної інстанції знайшла правомірним та обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що відповідачем були виконані вимоги Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (875-12) щодо прийняття заходів для працевлаштування інвалідів, а тому відсутні підстави для застосування до підприємства відповідача адміністративно-господарських санкцій. Також колегія суддів апеляційної інстанції вважає хибними доводи позивача, що відповідач не дотримався норм чинного законодавства та не виконав норматив, встановлений статтею 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", тому не може бути звільненим від обов'язку по сплаті адміністративно-господарських санкцій, оскільки такі твердження спростовуються зібраними по справі доказами та вищевикладеними обставинами справи.

Окрім того, згідно з частиною першою статті 217 Господарського кодексу України, господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. Відповідно до частини першої статті 218 Господарського кодексу України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Частиною другою наведеної статті встановлено, зокрема, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. Статтею 238 Господарського кодексу України передбачено, що за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб'єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.

Таким чином, адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до учасника господарських відносин за порушення ним правил, встановлених законодавчими актами, при наявності в діях суб'єкту господарювання вини у вчиненні такого порушення та якщо ним не приймались заходи, спрямовані на недопущення господарського правопорушення.

Як встановлено приписами статті 19 Конституції України позивач - суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти тільки на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Аналізуючи норми права, які врегульовують спірні правовідносини, суд відзначає, що проголошене частиною першою статті 17 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" забезпечення права інвалідів працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом, реалізовано законодавцем у спосіб покладення обов'язків з працевлаштування інвалідів як на роботодавців, так і на органи державної служби зайнятості населення.

При цьому, до обов'язків роботодавців щодо забезпечення працевлаштування інвалідів в силу приписів частини третьої статті 17, частини першої статті 18, частин другої, третьої, п'ятої статті 19 "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" фактично віднесено укладання трудового договору з інвалідом, який самостійно звернувся до роботодавця або був направлений до нього державною службою зайнятості (бо в силу статті 21 Кодексу законів про працю України саме наявність трудового договору вказує на виникнення у працівника обов'язку виконувати певну роботу, а у роботодавця обов'язку виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці), а в силу приписів частини третьої статті 18 названого закону - підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Разом з тим, як випливає з приписів частини третьої статті 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" до обов'язків органів державної служби зайнятості законодавцем віднесена організація працевлаштування інвалідів, бо саме з цією метою роботодавці зобов'язані надавати державній службі зайнятості відповідну інформацію.

Таким чином, передбачена частиною першою статті 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" міра юридичної відповідальності у вигляді виникнення обов'язку здійснити грошовий платіж на користь Фонду соціального захисту інвалідів має наставати або 1) в разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", а саме: не виділення та не створення робочих місць, не надання державній службі зайнятості інформації, не звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів, так як саме ця бездіяльність має своїм фактичним наслідком позбавлення державної служби зайнятості можливості організувати працевлаштування інвалідів, або 2) в разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 17, частини першої статті 18, частин другої, третьої, п'ятої статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", що полягає у безпідставній відмові у працевлаштуванні інваліда, який звернувся до роботодавця самостійно чи був направлений до нього державною службою зайнятості.

Враховуючи те, що відповідачем були виконані вимоги Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (875-12) щодо прийняття заходів для працевлаштування інвалідів, доказів того, що підприємство не створило робочі місця для інвалідів, відмовляло інвалідам у прийнятті на роботу, несвоєчасно надавало державній службі зайнятості інформацію щодо наявності вакансій, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, або несвоєчасно звітувало Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України позивачем не надано, Верховний суд дійшов висновку про правомірність позиції судів попередніх інстанцій про те, що у позивача не було підстав для застосування до відповідача адміністративно-господарських санкцій.

Крім того, зазначена позиція узгоджується з позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 16 квітня 2013 року у справі № 21-81а13.

Оцінюючи наведені сторонами аргументи, Суд виходить з такого, що всі аргументи скаржника, наведені в касаційній скарзі, були ретельно перевірені та проаналізовані судами першої та апеляційної інстанції, та їм була надана належна правова оцінка. Жодних нових аргументів, які б доводили порушення норм матеріального або процесуального права, у касаційній скарзі не зазначено.

Відповідно до статті 24 Кодексу адміністративного судочинства України Верховний Суд переглядає судові рішення місцевих та апеляційних адміністративних судів у касаційному порядку як суд касаційної інстанції.

Як зазначено у частині четвертій статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

До повноважень Верховного Суду не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об'єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.

Враховуючи наведене, Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень і погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції у справі, якими доводи скаржника відхилено.

Відповідно до статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.