400/1249/15-ц Про визнання недійсним договору дарування квартири - 11.12.2019 Прийняття

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовувала тим, що відповідно до оспорюваного договору від 21 грудня 2007 року вона подарувала своєму синові - ОСОБА_5 належну їй на праві особистої власності квартиру АДРЕСА_1, із встановленням особистого сервітуту довічно і безоплатно користуватися подарованою квартирою. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер. Після його смерті під час упорядкування спадкових правовстановлюючих документів і ознайомлення з ними вона виявила договір дарування зазначеної квартири від 21 грудня 2007 року, який не мала наміру підписувати, оскільки вважала, що підписує заповіт, тобто помилилася стосовно обставин, які мають істотне значення, зокрема щодо правової природи цього правочину. Зазначала, що є людиною похилого віку (79 років на момент укладення договору), протягом тривалого часу хворіє гіпертонічною хворобою ІІ середнього ступеня тяжкості і атеросклеротичним кардіосклерозом змішаного ґенезу. 20 грудня 2007 року перенесла гіпертонічний криз, а 21 грудня 2007 року підписала спірний договір дарування. Крім вказаної квартири, іншого житла на праві власності не має.

Посилаючись на викладене, позивач просила поновити строк звернення до суду за захистом свого права, визнавши причину пропуску поважною; визнати недійсним договір дарування від 21 грудня 2007 квартири АДРЕСА_1, посвідченого нотаріусом Петрівського районного нотаріального округу, реєстровий № 2954, укладеного між ОСОБА_1 і ОСОБА_5 .

Суди неодноразово розглядали цю справу.

Рішенням Петрівського районного суду Кіровоградської області від 28 січня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що під час укладення договору дарування квартири воля позивача була спрямована на безкоштовну передачу квартири у власність її сина ОСОБА_5 . Також встановленням особистого сервітуту позивач залишила за собою можливість довічно і безоплатно користуватися подарованою квартирою, а тому її воля була спрямована саме на підписання договору дарування, а не заповіту. Похилий вік та стан здоров`я позивача не є підставою для визнання договору недійсним. Крім того, позивач не надала належних доказів, що їй перешкоджало звернутися із цим позовом до суду в межах строку позовної давності.

Рішенням Апеляційного суду Кіровоградської області від 27 вересня 2017 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову ОСОБА_1 .Визнано недійсним договір дарування від 21 грудня 2007 року квартири АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Петрівського районного нотаріального округу Кіровоградської області Каліушко О. Є., реєстраційний номер 2954, між ОСОБА_1 і ОСОБА_5 . Вирішено питання розподілу судових витрат.

Задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 є особою похилого віку зі значними вадами здоров`я, а під час укладення договору дарування неправильно сприйняла юридичні наслідки правочину і вважала, що підписує заповіт. Спірним договором встановлено сервітут, який полягає в особистому праві ОСОБА_1 користуватися квартирою з моменту переходу власності до обдарованого, що чинним законодавством не передбачено. Тому договір дарування за своїм змістом і правовою природою не можна вважати чинним.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 серпня 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.Рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 27 вересня 2017 року скасовано.Справу передано на новий розгляддо суду апеляційної інстанції.

Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції виходив із того, що суд не надав оцінки обставинам справи відповідно до норм статті 212 ЦПК України 2004 року та статті 267 ЦК України, не перевірив доводів заяв відповідачів про застосування строку позовної давності та надані на їх підтвердження докази і відповідно, не встановив фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення справи.

Постановою Кропивницького апеляційного суду від 20 листопада 2018 року рішення суду першої інстанції змінено, виключено з мотивувальної частини судового рішення посилання суду, як на одну із підстав для відмови у задоволенні позовних вимог, що позивач звернулася до суду з пропуском строку позовної давності. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Ухвалюючи рішення, суд апеляційної інстанції виходив із того, що враховуючи передбачений сторонами договору дарування сервітут, та обставина, що позивач після укладення спірного договору продовжує проживати у вказаній квартирі, не свідчить про недійсність відповідного договору, оскільки відсутність фактичного передання спірного нерухомого майна в цьому випадку не пов`язана з відсутністю волі дарувальника, чи помилки щодо природи спірного правочину. Укладений між сторонами договір дарування не містить застережень чи вказівок про фінансові зобов`язальні умови для його сторін, а тому немає підстав вважати, що такий договір є оплатним і суперечить вимогам статті 717 ЦК України. Як на підставу позову про визнання договору дарування недійсним ОСОБА_1 послалася на те, що вона помилилася щодо правової природи спірного договору, що договір дарування не відповідає її внутрішній волі та вважала, що підписує заповіт. Наявні у матеріалах справи документи спростовують посилання позивача на помилку щодо правового характеру і наслідків для сторін спірного договору. Разом з тим, відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції однією із підстав для відмови послався на те, що позивач звернулася до суду з пропуском строку позовної давності. Отже, сплив позовної давності є самостійною підставою для відмови у позові і не може бути підставою для відмови в задоволенні позову, якщо є підстави для відмови в задоволенні позову в зв`язку з його безпідставністю та недоведеністю, а тому рішення суду першої інстанції необхідно змінити та виключити з мотивувальної частини посилання як на одну із підстав для відмови в задоволенні позовних вимог, що позивач звернулася до суду з пропуском строку позовної давності.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги

У грудні 2018 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 подала до Верховного Судукасаційну скаргу на постанову Кропивницького апеляційного суду від 20 листопада 2018 року, в якій просить скасувати вказане судове рішення та ухвалити нове про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вказує, що позивач при житті не мала наміру відмовлятися від свого житла, зберігаючи повне право її сина на цю нерухомість тільки у порядку спадкування. Суд не врахував стану здоров`я ОСОБА_1, яка у 2007 році систематично зверталася до лікаря з приводу гіпертонічної хвороби середнього ступеня тяжкості, перебуває на обліку з 30 вересня 2007 року з діагнозом атеросклеротичний кардіосклероз змішаного ґенезу. Крім того, позивачем не пропущений строк позовної давності, оскільки про порушення своїх прав вона дізналася у вересні 2015 року.

Позиція Верховного Суду

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п`яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду апеляційної інстанції відповідає нормам ЦПК України (1618-15) щодо законності та обґрунтованості.

Обставини встановлені судом

21 грудня 2007 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 укладений договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Петрівського районного нотаріального округу Каліушко О. Є., зареєстрований у реєстрі за № 2954, згідно з яким позивач подарувала своєму синові ОСОБА_5 належну їй на праві особистої власності квартиру АДРЕСА_1, із встановленням особистого сервітуту довічно і безоплатно користуватися подарованою квартирою.

Пунктом 1 цього договору встановлено, що дарувальниця безоплатно передає у власність обдарованому квартиру, а обдаровуваний прийняв цей дар, про що мають свідчити підписи сторін під цим договором. Одночасно сторони домовилися встановити сервітут, який полягає в особистому праві дарувальниці довічно і безоплатно користуватися подарованою квартирою з моменту переходу власності до обдарованого.

Згідно з пунктом 11 договору сторони домовилися, що сервітут припиняється лише в разі смерті дарувальниці.

Відповідно до свідоцтва про смерть ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_5

Нормативно-правове обґрунтування

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Відповідно до статей 229- 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свогомайна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Ураховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість заповіту чи договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вікпозивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Лише у разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Отже, Верховний Суд погоджується з висновками суду першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову, оскільки ОСОБА_1 не довела, що на момент укладення оспорюваного договору дарування виникла помилка стосовно правової природи правочину та існували обставини, які зумовлюють визнання вказаного договору дарування недійсним, оскільки, укладаючи спірний договір, вона усвідомлювала умови правочину і його правові наслідки. Установивши, що ОСОБА_1 не надала належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог, зокрема, що на час укладення спірного договору дарування вона мала намір скласти заповіт, суди дійшли правильного висновку про відсутність підстав для визнання договору дарування недійсним за статтею 229 ЦК України.

Правильним є висновок про відсутність у справі належних і допустимих доказів на підтвердження існування при укладенні оспорюваного договору дарування помилки, а саме, неправильного сприйняття ОСОБА_1 фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення. При цьому, враховуючи передбачений сторонами договору дарування сервітут, та обставина, що позивач після укладення спірного договору продовжує проживати у вказаній квартирі, не свідчить про недійсність відповідного договору, оскільки відсутність фактичного передання спірного нерухомого майна в цьому випадку не пов`язана з відсутністю волі дарувальника, чи помилки щодо природи спірного правочину. Крім того, позивач передала обдаровуваному квартиру та правовстановлюючі документи на неї, що підтверджується копією договору дарування від 21 грудня 2007 року та копією технічного паспорта, які зареєстровані в Олександрійському міжміському бюро технічної інвентаризації 27 грудня 2007 року за № 14/2797, де власником квартири зазначений ОСОБА_5 .

Крім того, 29 листопада 2004 року позивач склала заповіт, який посвідчено приватним нотаріусом Петрівського районного нотаріального округу Кіровоградської області Каліушко О. Є., за яким квартиру АДРЕСА_1, заповіла ОСОБА_2, що свідчить про те, що ОСОБА_1 вже мала досвід на складання заповіту та могла його відрізнити від договору дарування, а тому доводи заявника щодо помилки у природі правочину, є безпідставними та необґрунтованими.

Твердження заявника про те, що суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те, що позивач не пропустила строк давності для звернення до суду із позовом, не заслуговують на увагу суду, оскільки суд апеляційної інстанції виключив це посилання суду першої інстанції як на одну із підстав для відмови у задоволенні позову, тобто відмова у задоволенні позову ОСОБА_1 мотивована недоведеністю, а не пропуском строку позовної давності.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника із висновками суду апеляційної інстанцій щодо встановлених обставин справи, проте повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява № 3236/03).