199/5134/18 Про визнання договору дарування домоволодіння недійсним - 10.12.2019 Прийняття

17 травня 2015 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Ярмолюк М. М. було посвідчено договір дарування домоволодіння, укладеного між сторонами, зареєстровано в реєстрі № 1324. Позивач після укладення договору дарування продовжував проживати у житловому будинку АДРЕСА_1, який є його єдиним житлом. Позивач зазначає, що не вчиняв дій, які б могли свідчити про його небажання користуватись спірним майном, фактична передача домоволодіння не відбулась, укладаючи оспорюваний договір дарування ОСОБА_1 помилився щодо обставин, які мають істотне значення, зокрема, щодо юридичної природи цього правочину, прав та обов`язків сторін за цим договором, у нього було відсутнє вільне волевиявлення на безоплатну передачу нерухомого майна у власність відповідача. Окрім цього, спірний договір вчинено внаслідок тяжкої обставини, оскільки останній хворіє на ВІЧ інфекцію, СНІД та постійно знаходиться в стані вираженого афекту страху смерті. Додатковою тяжкою обставиною та обставиною, що привело його до помилки, стало психічне захворювання доньки, яку у той період неодноразово госпіталізовували, і встановлено групу інвалідності у зв`язку із захворюванням, а також переживання пов`язані з тим, що непрацездатні діти позивача, які знаходяться на його утриманні, залишаться без допомоги, що пов`язано з хворобою. Фактично, підписуючи договір дарування, позивач мав намір розпоряджатись будинком на момент смерті, а не відчужувати його, проте перебування у стані вираженого афекту страху смерті потягнуло за собою наслідки у вигляді помилково укладеного договору дарування. У нього та його доньки з інвалідністю нема іншого житла, в той час як відповідач уклала шлюб з іншим чоловіком, народила від нього дитину та проживає з ним. При цьому відповідач створює нестерпні умови проживання у спірному будинку: вивезла всю побутову техніку, виганяє позивача на вулицю разом з донькою, зняла опалювальний котел. Позивач змушений звернутись до суду з позовом, оскільки досягнути будь-якої домовленості щодо мирного вирішення "конфлікту" немає можливості.

ОСОБА_1, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив визнати недійсним договір дарування від 17 липня 2015 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Ярмолюк М. М., зареєстрований в реєстрі № 1324.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська в складі судді Руденко В. В., від 20 березня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір дарування домоволодіння АДРЕСА_1, укладений 17 липня 2015 року між ОСОБА_1, як дарувальником, та ОСОБА_5, як обдаровуваною, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Ярмолюк М. М., зареєстрований в реєстрі за №1324, скасувавши державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на домоволодіння АДРЕСА_1 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач вчинив оспорюваний договір під впливом тяжкої для нього обставини і на вкрай невигідних умовах, оскільки договір вчинено після того, як позивач дізнався про наявність у нього смертельної хвороби для забезпечення фінансового благополуччя своєї на той час дружини (відповідача у справі) та їх спільної малолітньої дитини, в той час як домоволодіння АДРЕСА_1 було і є єдиним його житлом та житлом його доньки-інваліда за психічним захворюванням від першого шлюбу, тобто на вкрай невигідних умовах.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 24 вересня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_6 задоволено частково. Рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 20 березня 2019 року скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що відповідно до статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину. Таким чином правочин, вчинений під впливом помилки або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину.Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Помилка, допущена внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін, не є підставою для визнання правочину недійсним. Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, розуміється помилка щодо, зокрема, природи правочину, прав та обов`язків сторін. Встановивши, що на момент укладання договору дарування позивач усвідомлював значення своїх дій, не потребував стороннього догляду та сторонньої допомоги, а також враховуючи той факт, що у позивача наявна інша нерухомість, - апеляційний суд зробив висновок про недоведеність позивачем факту укладання оспорюваного договору під впливом помилки чи тяжкої хвороби.

При відхиленні доводів позивача апеляційний суд вказав, що він не має іншого житла, спростовуються наявною в матеріалах справи Довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, з якої вбачається, що позивачу належить квартира в м. Шостка Сумської області.

Також, колегія суддів вважала безпідставними твердження позивача, що спірний договір вчинено проти його справжньої волі, оскільки на момент вчинення у нього було виявлено тяжку хворобу, що свідчить про знаходження в стані вираженого афекту страху смерті, так як позивачем ні в суді першої інстанції, ні в апеляційній інстанції не було доведено, що при вказаному діагнозі позивач не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, та що він потребував стороннього догляду. При цьому, фактичне користування позивачем подарованим будинком, не може бути підставою для визнання договору дарування недійсним, оскільки на момент укладення договору дарування сторони по справі перебували у шлюбі, а тому позивач проживав в ньому як чоловік відповідача.

Аргументи учасників справи

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу у якій просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції. При цьому, посилався на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права

Касаційна скарга обґрунтована тим, що у позивача відсутнє будь-яке майно у м. Шостка Сумської області і на території України в цілому, окрім спірного домоволодіння, про що свідчить витяг із відкритого інтернет сайту. Позивач не має іншого житла, після укладення договору дарування позивач продовжує проживати у будинку разом із своєю дочкою, яка є особою з інвалідністю ІІІ групи, фактична передача майна за договором не відбулась, укладаючи оспорюваний договір ОСОБА_1 помилився щодо обставин, які мають істотне значення, зокрема, щодо юридичної природи цього правочину, прав та обов`язків сторін, у нього було відсутнє вільне волевиявлення на безоплатну передачу нерухомого майна у власність відповідачки. Як на підставу для визнання оспорюваного договору дарування позивач указував, що хворіє на невиліковну хворобу, договір вчинено проти справжньої волі дарувальника під впливом тяжкої обставини, оскільки у позивача було виявлено ВІЛ/СНІД. Осмислення протікання хвороби та її можливі наслідки - перебування у стані вираженого афекту страху смерті позивача не покидає і до цього часу. В свою чергу, указаний стан впливає на можливість правильного сприйняття позивачем певних фактів та обставин, що призводить до того, що позивач здатний помилитися відносно правової природи правочину. Перебування позивача в глибокому подавленому психічному стані, що стало наслідком вчинення помилкового оспорюваного правочину також підтвердили свідки, що були допитані у судовому засіданні.

Вказує про необхідність застосування висновків зроблених в постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16 та в постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 522/9562/16-ц.

У листопаді 2019 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, який підписаний представником ОСОБА_6, у якому просить оскаржене судове рішення залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Відзив мотивований тим, що оскаржена постанова є законною, винесена із правильним застосуванням судом апеляційної інстанції норм матеріального права та без порушень норм процесуального права. Зазначена у касаційній скарзі позивачем інформація про те, що у м. Шостка нерухоме майно знаходиться у власності іншої особи, не може бути використана у якості доказу, оскільки сайт, на якому розміщена указана інформація не є офіційним, джерело інформації, як і розробник та адміністратор сайту, не відомі. Статус ВІЛ позивачу було підтверджено у квітні 2015 року, а договір дарування укладено у липні 2015 року, у зв`язку із чим позивач ніяк не міг перебувати під впливом нібито тяжкої обставини з квітня по липень 2015 року. Допитаний у якості свідка позивач повністю спростував можливість його знаходження 17 липня 2015 року у стані афекту. Судової психолого-психіатричної експертизи свого стану позивач не проводив. Таким чином, ним не доведено, що при наявному у нього діагнозі ОСОБА_1 не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними та що потребував стороннього догляду. Позивач не зазначив в чому саме виразилась його помилка та який правочин він мав на меті укладати, хоча дані обставини є обов`язковими для доказування стороною, яка стверджує, що вчинила правочин під впливом помилки. Позивач ще за два роки до виявлення діагнозу мав на меті відчуження відповідачу шляхом дарування домоволодіння. ОСОБА_1 не є особою похилого віку, він правильно сприймав факти та обставини укладеного правочину, проте помилився щодо його мотивів, як сам про це зазначив під час допиту.

Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 08 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Апеляційний суд встановив, що на підставі рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 21 червня 2013 року ОСОБА_1 є власником домоволодіння АДРЕСА_1 .

17 липня 2015 року приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Ярмолюк М. М. було посвідчено договір дарування домоволодіння АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_1 (дарувальник) та ОСОБА_3 (обдаровувана).

Відповідно до пункту 1 договору дарування від 17 липня 2015 року дарувальник передає безоплатно у власність, а обдаровуваний приймає у дар домоволодіння АДРЕСА_1, розташоване на земельній ділянці, площею 998 кв. м.

Згідно довідки Центру з профілактики та боротьби зі СНІД м. Дніпро Комунального закладу Дніпропетровська міська клінічна лікарня №21 імені професора Є. Г. Попокової Дніпропетровської обласної ради № Ц-258 від 13 липня 2018 року ОСОБА_1 перебуває на диспансерному обліку в Дніпропетровському міському центрі профілактики та боротьби за СНІДом з 2015 року з діагнозом ВІЧ - інфекція, ІV клінічна стадія, тяжка іммусупрессія. Аналіз підтверджено лабораторією 30 квітня 2015 року.

У статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Європейський суд з прав людини зауважує, що принцип "процесуальної рівності сторін" передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (DOMBO BEHEER B.V. v. THE NETHERLANDS, № 14448/88, 33, ЄСПЛ, від 27 жовтня 1993 року).

У частині першій статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Як свідчить тлумачення частини першої статті 233 ЦК України умовами, існування яких надає підстави особі звертатися до суду, а суду - виносити рішення про визнання правочину недійсним є:

а) наявність тяжкої обставини, що "змусила" особу вчинити правочин;

б) те, що цей правочин було вчинено на вкрай невигідних умовах.

Тобто для визнання правочину недійсним, на підставі частини першої статті 233 ЦК України, необхідна сукупність вказаних умов. Такий висновок підтверджується вживанням законодавцем в частині першій статті 233 ЦК України сполучника "і", за допомогою якого відбувається поєднання вказаних умов.

У постанові Верховного Суду України від 06 квітня 2016 року у справі № 6-551цс16 зроблено висновок, що правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оспорює правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18) зроблено висновок по застосуванню статті 229 ЦК України та вказано, що "під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)".

Встановивши, що підстави для визнання договору дарування від 17 липня 2015 року недійсним відсутні, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову.

Колегія суддів відхиляє аргумент касаційної про необхідність застосування висновків зроблених в постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16 та в постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 522/9562/16-ц, оскільки при розгляді вказаних справ позивачем доводено і судами встановлено, що позивач помилявся щодо природи оспорюваного договору дарування, оскільки вважав що вчиняє договір довічного утримання. При розгляді справи, що переглядається, таких обставин не встановлено.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржене постанова апеляційного суду ухвалена без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржену постанову без змін, а тому судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.