466/3679/16-ц Про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та скасування державної реєстрації права власності на квартиру - 16.10.2019 Прийняття

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3, на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 02 березня 2017 року у складі судді Ковальчука О. І. та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 25 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Струс Л. Б., Ванівського О. М., Цяцяка Р. П.,

Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК (1618-15) України

у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Описова частина

Короткий зміст позовної заяви

У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до

ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа - приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Коваленко А. А., про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та скасування державної реєстрації права власності на квартиру.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що її мати, ОСОБА_6, будучи членом житлово-будівелького кооперативу № 244 м. Львова отримала квартиру АДРЕСА_1 . Ордер від 30 березня

1999 року № 8145 видано на п`ятьох осіб: ОСОБА_6, її чоловік -

ОСОБА_7, їх дочка - ОСОБА_4, зять ОСОБА_8 та внучка

ОСОБА_9, повністю внесла пайовий внесок і набула права власності на неї. Позивач вважала, що після смерті матері власником квартири став її батько - ОСОБА_7 . Після смерті останнього та відкриття спадкової справи нею з`ясовано, що квартира перебувала у власності її сестри - ОСОБА_4

Зазначала, що квартира набута батьками за час шлюбу і є спільною сумісною власністю подружжя. Таким чином, після смерті матері відкрилась спадщина лише на її 1/2 частки. Спадкоємцями першої черги після смерті матері були: вона, ОСОБА_4 та ОСОБА_7, які повинні були успадкувати по 1/6 частки квартири кожен. ОСОБА_7 після смерті матері від своєї частки відмовився на користь ОСОБА_4 .

Після смерті ОСОБА_7 спадкоємці першої черги: вона та ОСОБА_4 повинні були прийняти спадщину з 1/2 частки, тобто по 1/4 частки кожна. Таким чином її частка у квартирі АДРЕСА_1 повинна була становити 5/12 частки. Однак, ОСОБА_4 незаконно одноособово приватизувала квартиру.

19 вересня 2014 року ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Коваленко A. A., відчужила квартиру ОСОБА_5 .

Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 25 лютого 2016 pоку

у справі № 466/449/15 апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 -

ОСОБА_10, задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду

м. Львова від 17 вересня 2015 року скасовано в частині позовних вимог ОСОБА_1 та ухвалено в цій частині нове рішення. Позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 від 18 серпня 2004 року серія НОМЕР_1 . Визнано недійсним та скасовано пункт 1.1. розпорядження Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради №865 від 18 серпня 2004 року в частині приватизації квартири АДРЕСА_1 . У визнанні недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 від 19 вересня 2014 року укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Коваленко А. А. відмовлено. У решті рішення районного суду залишено без змін, тобто ОСОБА_4 не була власником квартири і не мала права її продавати.

Посилаючись на положення статтей 203, 215 ЦК України позивач просила позов задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 02 березня

2017 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на момент укладення оспорюваного договору купівлі-продажу квартири у ОСОБА_4 були всі правовстановлюючі документи на квартиру, відомості про неї були включені до державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а тому у продавця були всі правові підстави для відчуження квартири.

Судом враховано преюдиційний характер рішення Апеляційного суду

м. Львова від 25 лютого 2016 року у справі № 466/449/15, яким у визнанні недійсним договору купівлі-продажу квартири

АДРЕСА_1 від 19 вересня 2014 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, відмовлено.

Суд першої інстанції зазначив, що ОСОБА_1 не є стороною вказаного договору, відтак її права не підлягають захисту з використанням правового механізму, передбаченого статями 215, 216 ЦК України про визнання договору недійсним. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову про витребування майна від добросовісного набувача з підстав, визначених статтею 388 ЦК України.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 25 жовтня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2, відхилено.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 02 березня

2017 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що судом першої інстанції вірно з`ясовані фактичні обставини справи та дана їм належна правова оцінка, а його висновки підтверджуються матеріалами справи

та ґрунтуються на нормах діючого законодавства.

Також зазначено, що підстав для визнання правочину фіктивним

(стаття 234 ЦК України) не має, так як для цього потрібен умисел обох сторін правочину, якого не було.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що позивачем не наведено та не конкретизовано підстав для визнання правочину недійсним відповідно до статей 203, 215 ЦК України, так як позивач не була стороною договору і обрала неналежний спосіб судового захисту, пославшись на відповідні правові позиції Верховного Суду України.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, представник ОСОБА_1 ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних

і кримінальних справ від 22 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, витребувано цивільну справу

№ 466/3679/16-ц із Шевченківського районного суду м. Львова.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У травні 2018 року справа передана до Верховного Суду.

У червні 2019 року згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями справа передана судді-доповідачеві.

Ухвалою колегії суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року зазначену справу призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судами не враховано, що право власності на квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_4 набула незаконно. Висновки судів попередніх інстанцій у цій частині суперечать висновкам Апеляційного суду Львівської області, які викладені

у рішенні від 25 лютого 2016 pоку у справі № 466/449/15.

Оспорюваний договір купівлі-продажу квартири суперечить положенням статті 203 ЦК України, що є підствою для визнання його недійсним

(частина перша статті 215 ЦК України). Крім того, суд першої інстанції, висновки якого підтримав апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, застосував норми матеріального права на які позивач не посилалася, зокрема статтю 234 ЦК України. Позивач не була і не є власником квартири, тому пред`являти позов про витребування майна (віндикаційний позов) не мала права.

Відзив (заперечення) на касаційну скаргу до суду не подано.

Доводи третьої особи, яка подала пояснення

У січні 2018 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшло пояснення третьої особи - приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу

Коваленко А. А., в яких зазначено, що нотаріус діяла відповідно до закону.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Рішенням загальних зборів житлово-будівельного кооперативу (далі - ЖБК) від 26 жовтня 1997 року ОСОБА_6 як члену ЖБК №244 м. Львова було видано ордер №8145 від 30 березня 1999 року на квартиру

АДРЕСА_1 на склад сім`ї із п`ятьох осіб: ОСОБА_6, її чоловік - ОСОБА_7, їх дочка - ОСОБА_4, зять ОСОБА_8 та внучка ОСОБА_9 .

На загальних зборах членів ЖБК №244 від 12 вересня 2001 року було задоволено заяву ОСОБА_6 про вихід з ЖБК №244, в якій просила передати повністю її пай дочці - ОСОБА_4 і рахувати дочку членом кооперативу замість неї та заяву ОСОБА_4 про вступ її в ЖБК заміть матері - ОСОБА_6

Шевченківською районною адміністрацією Львівської міської ради було видано розпорядження від 18 серпня 2004 року №865 "Про оформлення права власності на квартири та житлові будинки в м. Львові", згідно з яким оформлено право приватної власності ОСОБА_4 на кооперативну квартиру АДРЕСА_1 та видано свідоцтво про право власності на спірну квартиру від 18 серпня 2004 року, бланк серія НОМЕР_2 (а. с. 76).

19 вересня 2014 р. між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 укладено договір купівлі-продажу квартири, згідно якого продавець ОСОБА_4 продала,

а покупець ОСОБА_5 купив у власність квартиру

АДРЕСА_1 . Даний договір посвідчено приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Коваленко А. А. та зареєстровано в реєстрі за №1490 (а. с. 5-8).

Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 25 лютого 2016 pоку

у справі № 466/449/15 апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 -

ОСОБА_10, задоволено частково. Рішення Шевченківського районного суду

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3, підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України. Так, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.

Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті

203цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Посилаючись на зазначені норми права щодо недійсності правочину, ОСОБА_1 просила позов задовольнити.

Натомість, суди виходили з того, що позивачка не є стороною договору купівлі-продажу, укладеного між ОСОБА_4 і ОСОБА_5, тому обрала неналежний спосіб судового захисту, так як повинна була пред`явити позов про витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов).

Проте суди не звернули уваги на таке.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК 2004 року, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Аналогічне положення закріплено у статті 5 ЦПК України.

Згідно з частиною першою статті 11 ЦПК України 2004 року суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справ.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Визначальним критерієм віндикаційного позову є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду.

Як в позовній заяві, так і в апеляційній та касаційній скаргах ОСОБА_1 зазначала, що вона не є власником спірної квартири і тому не може (і немає права) пред`явити позов про витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикаційний позов), проте її, як заінтересованої особи спадкоємця, право порушено та підлягає захисту шляхом подання позову про недійсність правочину.

Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Позивачка не заявляла реституційних вимог, повернення їй майна, що є особливістю вимог сторони правочину. ОСОБА_1 просила визнати правочин недійсним з тим, аби вона мала можливість у подальшому успадкувати ту частку квартири, яка їй, на її думку, належить.

При цьому посилання судів на те, що рішенням Апеляційного суду Львівської області від 25 лютого 2016 року (а. с. 10-15) ОСОБА_1 уже було відмовлено у позові про визнання договору, укладеного між ОСОБА_4

і ОСОБА_5, недійсним є безпідставними, оскільки наслідком пред`явлення тотожного позову є закриття провадження у справі, але суди цього не зробили.

Зі змісту наведеного вище рішення апеляційного суду вбачається, що підставою відмови ОСОБА_1 у позові було те, що нею не залучено

до участі у справі в якості співвідповідача, крім ОСОБА_4, ще

і ОСОБА_5, який був залучений лише третьою особою. Більше того,

у цьому рішенні апеляційний суд зазначив, що вказане не перешкоджає ОСОБА_1 пред`явити новий позов на загальних підставах. ОСОБА_1, виконавши вказівки суду, пред`явила такий позов, проте апеляційний суд

у цьому разі вже вказав на інші правові наслідки, а саме на преюдиційність обставин, що є неправильним.

Крім того, апеляційний суд невірно зазначив, що ОСОБА_1 взагалі не вказала підстави недійсності правочину, тоді як вона посилалася на положення статті 203, 215 ЦК України і зазначала, що зі скасуванням

у судовому порядку свідоцтва про право власності на квартиру

АДРЕСА_1 від 18 серпня 2004 року серія НОМЕР_1 та розпорядження Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради № 865 від 18 серпня 2004 року в частині приватизації квартири

АДРЕСА_1 ОСОБА_4 не була власником квартири

і не могла нею розпоряджатися. При цьому посилання апеляційного суду

на те, що на момент укладення договору ОСОБА_4 була власником квартири є помилковим, так як відчужувати майно може лише власник,

а зі скасуванням наведених вище свідоцтва і розпорядження втрачаються

ті наслідки, які з них випливають.

Ураховуючи процесуальні повноваження Верховного Суду, визначені статтею 400 ЦПК України, який не може встановлювати нові факти, обставини, давати переоцінку доказам, зважаючи на те, що суди їх не встановили відповідно до предмета та підстави позову, помилково зазначивши, що ОСОБА_1 обрала невірний спосіб судового захисту, судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд.

Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.