337/2928/16-ц Про розірвання договору про спільну діяльність та стягнення суми коштів - 19.09.2019 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 20 січня 2017 року у складі судді Салтан Л. Г. та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 19 квітня 2017 року у складі колегії суддів: Спас О. В., Кухаря С. В., Полякова О. З.,

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання договору про спільну діяльність та стягнення суми коштів.

На обґрунтування позовних вимог зазначив, що 04 квітня 2013 року між ним та ОСОБА_2, яка на час укладення договору мала прізвище " ОСОБА_2 " було укладено договір про спільну діяльність, за умовами якого сторони домовились про організацію спільної діяльності в сфері виготовлення піци та страв італійської кухні під торговою маркою "ІНФОРМАЦІЯ_1" шляхом фінансової діяльності приватного підприємства "Успіх 21". За умовами договору позивач передав ОСОБА_2 кошти в сумі 68 800,00 грн для організації спільної діяльності. ОСОБА_2 зобов`язалась з 01 червня 2013 року щомісячно в розмірі 5 % від валового доходу відшкодовувати позивачу вкладені в спільну діяльність грошові кошти. В порушення умов договору відповідач відшкодувала йому лише 23 900,00 грн, залишок невідшкодованих коштів складає 44 900,00 грн.

У зв`язку з невиконанням з боку ОСОБА_2 узятих на себе зобов`язань, просив суд розірвати укладений між сторонами договір про спільну діяльність, стягнути на користь позивача суму недотриманих за договором коштів з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних за час прострочення в розмірі 81 518,71 грн та вирішити питання про розподіл судових витрат.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 20 січня 2017 року позов задоволено частково.

Розірвано договір про спільну діяльність № 1, укладений 04 квітня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму коштів за договором від 04 квітня 2013 року № 1 про спільну діяльність в розмірі 15 344,20 грн.

В іншій частині заявлених позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог мотивоване тим, що підставами припинення договору простого товариства визначено як відмову учасника від подальшої участі у такому договорі, так й розірвання договору на вимогу одного з учасників, тому позовні вимоги щодо розірвання договору є законними і підлягають задоволенню.

В частині відмови у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції зазначив, що, враховуючи відсутність у договорі домовленості між сторонами щодо умов розміру відшкодування понесених витрат, учасники договору несуть рівну відповідальність у збитковості діяльності товариства, що передбачає покладення на позивача половини розміру збитків, отриманих внаслідок спільної діяльності сторін. Також місцевий суд вказав, що лише з моменту розірвання договору про спільну діяльність у ОСОБА_2 виникає зобов`язання стосовно повернення грошових коштів позивачу у відповідності до частини другої статті 1141 ЦК України, тому вимоги позивача про прострочення з боку відповідача виконання грошового стягнення та необхідності застосування фінансової відповідальності у вигляді сплати інфляційних витрат та річних процентів задоволенню не підлягають, оскільки суперечать нормам цивільного законодавства.

Не погодившись із цим рішенням в частині відмови у задоволенні позову, ОСОБА_1 подав до суду апеляційну скаргу.

Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції

Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 19 квітня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 20 січня 2017 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У травні 2017 року на адресу Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від ОСОБА_1 надійшла касаційна скарга на рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 20 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 19 квітня 2017 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив змінити рішення суду першої інстанції в частині стягнення коштів, задовольнивши вимоги позивача у повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанції ухвалені рішення без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 липня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

06 червня 2019 року вказана справа передана судді-доповідачу.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 04 квітня 2013 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір про спільну діяльність № 1, відповідно до умов якого, сторони домовились про організацію спільної діяльності в сфері виробництва піци та страв італійської кухні з подальшою доставкою виробленої продукції клієнтам. Спільна діяльність здійснюється під торговою маркою "ІНФОРМАЦІЯ_1", шляхом фінансової діяльності приватного підприємства "Успіх-21".

Відповідно пункту 3.1.1 Договору про спільну діяльність від 04 квітня 2013 року № 1 (далі - Договір) протягом 1 місяця з моменту підписання договору ОСОБА_1 зобов`язався передати ОСОБА_2 кошти для провадження спільної діяльності в сумі 67 869,00 грн. Виконання грошового зобов`язання з боку позивача підтверджено у додатку № 3 до Договору, відповідно до якого сторони двосторонніми підписами підтвердили передання позивачем відповідачу грошових коштів в розмірі 68 800,00 грн.

Згідно пункту 4.2 Договору, ОСОБА_2 несе повну матеріальну відповідальність перед ОСОБА_1 за невиконання умов Договору та використання виділених коштів не по призначенню.

Відповідно до пункту 5.2., 5.5 Договору керівництво спільною діяльністю доручено відповідачу, контроль діяльність відповідача щотижня фіксується сторонами у актах виконаних робіт.

Згідно пункту 6.1 Договору, починаючи з 01 червня 2013 року, ОСОБА_2 зобов`язалася щомісячно в розмірі від 5 % від валового доходу відшкодовувати ОСОБА_1 вкладені в сумісну діяльність грошові кошти.

Відповідно до пункту 6.2 Договору після повного відшкодування вкладених грошових коштів, ОСОБА_2 зобов`язана на протязі року сплачувати ОСОБА_1 дивіденди від спільної діяльності в розмірі 5 % від валового доходу.

Пунктом 7.2 встановлено, що Договір припиняє свою дію після виконання відповідачем усіх фінансових зобов`язань перед позивачем.

Відповідно до пункту 8.4 у випадках не передбачених Договором, сторони повинні діяти відповідно до норм цивільного законодавства.

20 травня 2015 року ОСОБА_1 направив на адресу ОСОБА_2 претензію із вимогою повернути грошові кошти в розмірі 44 900,00 грн в семиденний строк з моменту отримання претензії, посилаючись на невиконання зобов`язань за договором з боку відповідача, оскільки вона на виконання умов договору сплатила лише 23 900,00 грн.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 3 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішень судами попередніх інстанцій), кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно положень статті 57 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішень судами попередніх інстанцій), доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко - і відеозаписів, висновків експертів.

Відповідно до статті 60 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення рішень судами попередніх інстанцій), сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.

Аналогічні положення містить стаття 81 ЦПК України у чинній редакції.

Статтею 1130 ЦК України встановлено, що за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов`язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об`єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об`єднання вкладів учасників.

У відповідності до статті 1131 ЦК України договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.

Згідно статті 1132 ЦК України за договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов`язання об`єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети.

Відповідно до статті 1133 ЦК України вкладом учасника вважається все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та уміння, а також ділова репутація та ділові зв`язки. Вклади учасників вважаються рівними за вартістю, якщо інше не випливає із договору або фактичних обставин.

Відповідно до статті 1137 ЦК України порядок відшкодування витрат і збитків, пов`язаних із спільною діяльністю учасників, визначається за домовленістю між ними. У разі відсутності такої домовленості кожний учасник несе витрати та збитки пропорційно вартості його вкладу у спільне майно. Умова, за якою учасник повністю звільняється від участі у відшкодуванні спільних витрат або збитків, є нікчемною.

Згідно пункту 4 частини першої статті 1141 ЦК України припинення договору про спільну діяльність можливо у разі відмови учасника від подальшої участі у договорі простого товариства або розірвання договору на вимогу одного з учасників.

Відповідно до статті 1142 ЦК України учасник може зробити заяву про відмову від подальшої участі у безстроковому договорі простого товариства не пізніш як за три місяці до виходу з договору. Умова про обмеження права на відмову від безстрокового договору простого товариства є нікчемною.

Учасник договору простого товариства, укладеного на визначений строк, або договору, у якому досягнення мети визначено як скасувальна умова, має право вимагати розірвання договору у відносинах з іншими учасниками через поважну причину з відшкодуванням іншим учасникам реальних збитків, завданих розірванням договору.

Отже, підставами припинення договору простого товариства визначено як відмову учасника від подальшої участі у такому договорі, так й розірвання договору на вимогу одного з учасників.

З урахуванням викладеного, враховуючи відсутність у договорі беззастережних умов щодо нерівності вкладів, вклади, зроблені позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 у просте товариство, за вартістю є рівними.

Також, враховуючи відсутність у договорі домовленості між сторонами щодо умов розміру відшкодування понесених витрат, учасники договору мають рівну відповідальність у збитковості діяльності товариства, що передбачає покладення на позивача половини розміру збитків, отриманих внаслідок спільної діяльності сторін.

Відповідно до частини другої статті 1141 ЦК України у разі припинення договору простого товариства речі, якими згідно статті 192 ЦК України є і грошові кошти, передані у спільне володіння та користування учасників, повертаються учасникам, які їх надали без винагороди, якщо інше не передбачено домовленістю сторін.

Умовами договору, укладеного між сторонами, встановлено обов`язок відповідача відшкодовувати позивачу щомісячно в розмірі 5 % від валового доходу вкладених в сумісну діяльність грошових коштів, таким чином, момент виникнення грошового зобов`язання відповідача прямо залежить від наявності доходу від спільної діяльності. Разом з тим, враховуючи факт збитковості сумісної діяльності сторін, це свідчить про відсутність зобов`язань відповідача стосовно повернення грошових коштів згідно умов договору.

Встановлено, що відповідно до актів виконаних робіт, підписаних сторонами, загальний розмір витрат, здійснених на рекламні заходи за період з 26.04.2013 року по 30.11.2013 року, становить 59 111,60 грн.

Враховуюче викладене, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку про розірвання договору спільної діяльності та стягнення з відповідача на користь позивача розміру неповернутих коштів за договором за вираховуванням половини вартості понесених витрат, який становить 15 344, 20 грн. (68 800 - 23 900 - 59111,60 : 2).

Крім того, враховуючи, що лише з моменту розірвання договору про спільну діяльність у ОСОБА_2 виникає зобов`язання стосовно повернення грошових коштів позивачу у відповідності до частини другої статті 1141 ЦК України, вимоги позивача про прострочення з боку відповідача виконання грошового стягнення та необхідності застосування фінансової відповідальності у вигляді сплати інфляційних витрат та річних процентів задоволенню не підлягають, оскільки суперечать нормам цивільного законодавства.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права, та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року. Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Верховний Суд встановив, що оскаржені судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.