Постанова

Іменем України

16 серпня 2019 року

м. Київ

справа № 520/15458/16-ц

провадження № 61-27490св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

третя особа- орган опіки та піклування - Київська районна адміністрація Одеської міської ради,

позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_2,

відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_1,

третя особа - орган опіки та піклування - Київська районна адміністрація Одеської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду міста Одеси від 22 червня 2017 року в складі судді Луняченка В. О.та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 22 червня 2017 року у складі колегії суддів Кравця Ю. І.,Журавльової О. Г., Комлевої О. С.

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

06 грудня 2016 року ОСОБА_1 звернулась в суд з позовом про визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 на підставі вимог частини другої статті 107 Житлового кодексу України у зв`язку із вибуттям на постійне проживання в інше жиле приміщення, мотивуючи позовні вимоги тим, що ОСОБА_2 у 2007 року переїхала на постійне місце проживання за адресою: АДРЕСА_2, за місцем проживання свого чоловіка ОСОБА_3 . Наявність реєстрації ОСОБА_2 у житловому приміщенні, в якому вона не проживає, надає незручності позивачу, яка вимушена нести додатковий тягар по сплаті комунальних платежів враховуючи кількість зареєстрованих осіб.

Заперечуючи проти позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2 25 квітня 2017 року подала зустрічний позов, в якому просила суд зобов`язати ОСОБА_1 усунути перешкоди у користуванні зазначеною квартирою шляхом вселення ОСОБА_2 та її малолітньої доньки у спірну квартиру та передачі їй ключів від квартири, мотивуючи свої вимоги тим, що ОСОБА_2 тимчасово проживає за іншою адресою, а спірна квартира є єдиним законним місцем проживання для неї та її малолітньої доньки, яка також зареєстрована у зазначеній квартирі з 2016 року. Також зазначала, що ОСОБА_1 змінила замки на вхідних дверях спірної квартири та чинить перешкоди у користуванні нею.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Київського районного суду міста Одеси від 22 червня 2017 року, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 18 жовтня 2017 року, у задоволені первісного позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні первісного позову суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов до висновку, що не було доведено факт наявності у відповідача іншого постійного місця проживання окрім квартири, в якій вона зареєстрована, а тому відсутні законні можливості втручання у здійснення прав на житло, в даному випадку користування ним.

Обґрунтовуючи відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що не надано доказів наявності перешкод у користуванні спірною квартирою, рішення в цій частині ніким не оскаржено, а тому судом апеляційної інстанції не перевірялося.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ОСОБА_1 . посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволені заявлених нею позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення заявлених ОСОБА_1 позовних вимог.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі № 520/15458/16-ц і витребувано її з Київського районного суду міста Одеси.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпунктів 2.3.2, 2.3.4, 2.3.13, 2.3.49 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженого рішенням Ради суддів України від 26 листопада 2010 року № 30, зі змінами та доповненнями, постанови Пленуму Верховного Суду від 24 травня 2019 року № 8 "Про здійснення правосуддя у Верховному Суді" та рішення зборів суддів Касаційного цивільного суду від 28 травня 2019 року № 7 "Про заходи, спрямовані на своєчасний розгляд справ і їх вирішення у розумні строки" призначено повторний автоматизований розподіл цієї справи.

05 червня 2019 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Фаловської І. М., Сердюка В. В.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що відмовляючи в задоволенні первісного позову, суди першої та апеляційної інстанції помилково не застосували норми статті 107 ЖК Української РСР.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судом встановлено, що в однокімнатній квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_4 - як наймач, доньки наймача - ОСОБА_2 і ОСОБА_1, та онучка наймача, донька ОСОБА_2 - ОСОБА_5 (2015 року народження, зареєстрована у даній квартирі з 27 грудня 2016 року).

Зазначена квартира була отримана у користування від держави на підставі ордеру на жиле приміщення, виданого батьку сторін, відповідальним наймачем квартири залишається після смерті батька матір сторін - ОСОБА_4, яка фактично не мешкає у квартирі після придбання у власність іншого житлового майна. Спірна квартира є неприватизована.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та ухвала суду апеляційної інстанції без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

У статті 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства. Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частиною другою статті 16 ЦК України передбачено, що одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання права, в тому числі права власності на майно. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до статі 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції, органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно з законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (стаття 47 Конституції України).

Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Загальні принципи поняття "житла" визначені, зокрема, у рішенні Європейського суду з прав людини по справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (заява № 30856/03) від 02 грудня 2010 року (остаточне рішення 02 березня 2011 року). Так у пунктах 40, 42, 43 рішення висловлено наступне: "Згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем ( рішення у справі "Прокопович проти Росії" (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пукт 36, ECHR 2004-XI). Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (рішення від 18 грудня 2008 року у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47). Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (рішення від 12 червня 2008 року у справі "Власов проти Росії" (Vlasov v. Russia), заява № 78146/01, пункт 125). Функція роз`яснення та тлумачення положень національного закону належить насамперед національним судам (рішення у справі "Озтюрк проти Туреччини" (Ozturk v. Turkey) [ВП], заява № 22479/93, пункт 55, ECHR 1999-VI).

Відповідно до статті 107 ЖК Української РСР (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) наймач жилого приміщення вправі за згодою членів сім`ї в будь-який час розірвати договір найму. У разі вибуття наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття. Якщо з жилого приміщення вибуває не вся сім`я, то договір найму жилого приміщення не розривається, а член сім`ї, який вибув, втрачає право користування цим жилим приміщенням з дня вибуття.

Враховуючи, що предметом доказування по справі є не просто факт непроживання особи у приміщенні, а саме наявність у особи іншого постійного місця проживання, оскільки не було доведено факт наявності у відповідача ОСОБА_2 іншого постійного місця проживання окрім квартири, в якій вона зареєстрована, а тому відсутні законні можливості втручання у здійснення прав на житло, в даному випадку у право користування ним.

Крім того, позивачем не було доведено факту порушення її прав або законних інтересів реєстрацією відповідача та її доньки у спірній квартирі.

Отже, суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про те, що не доведено факт наявності у відповідача іншого постійного місця проживання окрім квартири, в якій вона зареєстрована, а тому відсутні законні можливості втручання у здійснення прав на житло.

Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині рішень суду, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків рішень суду.

Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

РішенняКиївського районного суду міста Одеси від 22 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Одеської області від 22 червня 2017 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.