554/10151/16-ц Про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки - 23.01.2019 Прийняття

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що в 2006 році належна їй на праві власності квартира на першому поверсі в будинку № АДРЕСА_1 була переведена із житлового в нежитловий фонд. 25 січня 2013 року між нею та Полтавською міською радою було укладено договір оренди землі, згідно з яким відповідач надав, а вона прийняла в оренду земельну ділянку площею 86 кв. м, кадастровий № НОМЕР_1, для експлуатації та обслуговування нежитлових приміщень, які знаходяться за вищевказаною адресою. Спірна земельна ділянка розташована під багатоквартирним житловим будинком, який обслуговує Житлово-будівельний кооператив "Перемога". 02 грудня 2016 року їй стало відомо, що ця ділянка не зареєстрована під кадастровим № НОМЕР_1. Відсутні проект землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки, державна реєстрація цієї ділянки, яка не сформована відповідно до вимог Земельного кодексу України (2768-14) (далі - ЗК України (2768-14) ) і не є об'єктом цивільних прав. Згідно з положеннями статті 24 Закону України "Про оренду землі" відповідач повинен був передати в користування земельну ділянку у стані, що відповідає умовам договору оренди, а при передачі земельної ділянки в оренду забезпечити реалізацію прав третіх осіб щодо орендованої земельної ділянки. Також при укладенні договору оренди відповідач порушив права інших співвласників багатоквартирного житлового будинку по АДРЕСА_1. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визнати недійсним договір оренди землі, укладений 25 січня 2013 року між нею та Полтавською міською радою.

Ухвалою Октябрського районного суду міста Полтави від 25 січня 2017 року до участі у справі як третіх осіб залучено Житлово-будівельний кооператив "Перемога", Полтавське міське управління земельних ресурсів та земельного кадастру, Державну податкову інспекцію у місті Полтаві Головного управління Державної фіскальної служби у Полтавській області.

Рішенням Октябрського районного суду міста Полтави від 28 березня 2017 року в задоволенні позову відмовлено. Судові витрати віднесено на користь держави.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивачем та її представником не надано суду доказів порушення оспорюваним договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі. При підписанні оспорюваного договору ОСОБА_1 погодилася на всі його умови, а оскаржила вказаний договір лише після припинення строку його дії (24 грудня 2015 року). Рішення Полтавської міської ради від 24 грудня 2012 року, на підставі якого було надано в оренду спірну земельну ділянку, є чинним і ніким не оскаржувалося.

Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 22 травня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 28 березня 2017 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У червні 2017 року ОСОБА_1 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 28 березня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 22 травня 2017 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що в оскаржуваних судових рішеннях відсутні обґрунтування щодо кожного її доводу. Оспорюваний договір не може вважатися законним, оскільки орендодавець не є власником спірної земельної ділянки, яку він намагався передати їй в оренду. При вирішенні спору судами попередніх інстанцій не враховано правовий висновок Верховного Суду України, наведений у постанові від 10 червня 2015 року у справі № 6-267цс15. Для того, щоб передати в оренду земельну ділянку, розташовану під багатоквартирним житловим будинком, потрібно спочатку припинити право постійного користування землею, передбачене статтею 42 ЗК України. Спірна земельна ділянка не є об'єктом цивільних прав, оскільки відсутні проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та її державна реєстрація. При укладенні оспорюваного договору відповідач порушив права інших співвласників багатоквартирного будинку по АДРЕСА_1.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 червня 2017 року відкрито касаційне провадження у цій справі, а ухвалою від 06 листопада 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України (1618-15) ), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

07 травня 2018 року справу № 554/10151/16-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що 17 вересня 2005 року між ОСОБА_2, яка діяла від імені ОСОБА_3 на підставі нотаріально посвідченої довіреності, та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення (продовольчого магазину з підвалом) по АДРЕСА_1 загальною площею 84,2 кв. м, посвідчений приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Соляник А. В. та зареєстрований в реєстрі за № 4317.

ОСОБА_1 є власником вищевказаного нежитлового приміщення, що підтверджується Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно Колективного підприємства Полтавське бюро технічної інвентаризації "Інвентаризатор" від 21 вересня 2005 року № 8415326.

15 листопада 2012 року ОСОБА_1 звернулася до Полтавської міської ради із заявою, в якій просила надати їй в оренду земельну ділянку площею 86 кв. м для експлуатації та обслуговування магазину, що знаходиться по АДРЕСА_1, у зв'язку з тим, що термін дії попереднього договору закінчився.

Рішенням Полтавської міської ради від 24 грудня 2012 року затверджено документацію із землеустрою, зокрема на земельну ділянку по АДРЕСА_1 та продовжено ОСОБА_1 на три роки право оренди земельної ділянки площею 0,086 га за вказаною адресою.

25 січня 2013 року між Полтавською міською радою (орендодавець) та ОСОБА_1 (орендар) було укладено договір оренди землі (далі - Договір оренди), який зареєстровано 04 лютого 2013 року у виконавчому комітеті Полтавської міської ради, про що у книзі реєстрації записів договорів оренди землі вчинено запис № 28-П.

Згідно з пунктами 1, 3.1 Договору оренди орендодавець на підставі рішення Полтавської міської ради від 24 грудня 2012 року надає, а орендар приймає в оренду земельну ділянку для експлуатації та обслуговування нежитлових приміщень, яка знаходиться по АДРЕСА_1, на строк з 24 грудня 2012 року до 24 грудня 2015 року.

В оренду передана земельна ділянка площею 86 кв. м згідно з планом (схемою) земельної ділянки, що є невід'ємною частиною цього договору. Кадастровий номер земельної ділянки НОМЕР_1 (пункт 2.1 Договору оренди).

Передача земельної ділянки в оренду здійснена без розроблення проекту її відведення. Земельна ділянка в межах, визначених кадастровим планом на час підписання рішення Полтавської міської ради від 24 грудня 2012 року, знаходилася і продовжує знаходитися в користуванні орендаря (пункт 6.1 Договору оренди).

Договір оренди набирає чинності після підписання сторонами та його реєстрації. Невід'ємними частинами цього договору є: 1) кадастровий план земельної ділянки; 2) акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості); 3) схема розміщення земельної ділянки; 4) акт приймання-передачі в оренду земельної ділянки (пункти 14.1, 14.4 Договору оренди).

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 просила визнати недійсним оспорюваний Договір оренди, посилаючись на те, що його укладено з порушенням положень статті 42 ЗК України, після укладення договору не було проведено його державної реєстрації, відсутні проект землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки та визначення її меж в натурі.

Відповідно до статті 42 ЗК України земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної власності, надаються в

постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будинками. У разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку відповідна земельна ділянка може передаватися безоплатно у

власність або надаватись у користування об'єднанню власників. Порядок використання земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається співвласниками. Розміри та конфігурація земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них

будівлі, споруди та прибудинкові території, визначаються на підставі відповідної землевпорядної документації.

Отже, будь-яка територія набуває статусу прибудинкової виключно за умов, якщо вона:визначена актом на право власності або користування земельною ділянкою; призначена для обслуговування багатоквартирного будинку.

З аналізу цільового призначення земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні будинки, та норм статті 42 ЗК України випливає, що в разі приватизації громадянами квартир у такому будинку земельна ділянка як така, що входить у житловий комплекс, може передаватися безоплатно у власність або надаватися в користування лише об'єднанню співвласників будинку, створеному відповідно до Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" (2866-14) , в порядку, передбаченому постановою Кабінету Міністрів України від 11 жовтня 2002 року № 1521 "Про реалізацію Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" (1521-2002-п) .

В такому разі земельна ділянка належить співвласникам житлового будинку на праві спільної сумісної власності та разом із загальним майном і неподільною часткою житлового комплексу (допоміжні приміщення, конструктивні елементи будинку, його технічне обладнання) є майном співвласників, які визначають порядок його використання.

Згідно з пунктами "а", "б", "в", "г" частини першої статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Частиною першою статті 127 ЗК України передбачено, що органи державної влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень, визначених статтею 122цього Кодексу, здійснюють продаж земельних ділянок державної чи комунальної власності або прав на них (оренди, суперфіцію, емфітевзису) громадянам, юридичним особам та іноземним державам на підставах та в порядку, встановлених цим Кодексом.

За встановленими обставинами цієї справи органом місцевого самоврядування в межах його компетенції і в порядку, визначеному законом, передано в оренду земельну ділянку, розташовану в межах міста.

Відповідно до частини першої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України (1618-15) 2004 року), кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

З огляду на викладене правом на звернення за захистом до суду наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Отже, при розгляді спору суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси позивача, і залежно від установленого - вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.

Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України цивільні права та обв'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема є договори та інші правочини.

За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), ухвалюючи рішення у справі "Буланов та Купчик проти України" від 09 грудня 2010 року, яке набуло статусу остаточного 09 березня 2011 року, вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов'язків. У такий спосіб здійснюється "право на суд", яке відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати "вирішення" спору судом (рішення у справі "Кутій проти Хорватії" (Kutit v Croatia), № 48778/99, пункт 25, ЕCHR 2002-II).

Крім того, ЄСПЛ у своїй практиці, а саме: рішення від 13 травня 1980 року в справі "Артіко проти Італії" (пункт 35), рішення від 30 травня 2013 року в справі "Наталія Михайленко проти України" (пункт 32), визначає, що Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.

Вирішуючи питання обґрунтованості звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відсутність порушеного права чи інтересу позивача, оскільки відсутні відомості про заперечення співвласників чи балансоутримувача багатоквартирного будинку по АДРЕСА_1 щодо оспорюваного договору.

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (частина перша статті 638 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої, четвертої статті 15 Закону України "Про оренду землі" в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки. Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону. Невід'ємною частиною договору оренди землі є: план або схема земельної ділянки, яка передається в оренду; кадастровий план земельної ділянки з відображенням обмежень (обтяжень) у її використанні та встановлених земельних сервітутів; акт визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості); акт приймання-передачі об'єкта оренди; проект відведення земельної ділянки у разі його розроблення згідно із законом.

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (частини перша-третя, п'ята, шоста статті 203 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частини друга, третя статті 215 ЦК України).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

З огляду на викладене, ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що в момент вчинення оспорюваного правочину сторони дотрималися вимог, встановлених чинним законодавством, досягли згоди щодо всіх істотних умов договору, волевиявлення сторін було вільним і відповідало їх внутрішній волі. На час звернення до суду з цим позовом оспорюваний позивачем правочинфактично припинив свою дію, оскільки термін його дії закінчився 24 грудня 2015 року.

Доводи касаційної скарги про те, що оспорюваний договір не може вважатися законним у зв'язку з тим, що орендодавець не є власником спірної земельної ділянки, яку він намагався передати їй в оренду, є безпідставними з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 13 Конституції України від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Згідно з частиною першою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Частиною першою статті 124 ЗК України передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому ЗК України, або за результатами аукціону (частина друга статті 16 Закону України "Про оренду землі").

Відповідно до пункту 34 частини першої статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання врегулювання земельних відносин.

Встановлено, що рішення Полтавської міської ради від 24 грудня 2012 року, на підставі якого було укладено оспорюваний договір, є чинним. В договорі оренди землі, який зареєстрований у виконавчому комітеті Полтавської міської ради, про що у книзі реєстрації записів договорів оренди землі вчинено запис 04 лютого 2013 року № 28-П, наявні всі істотні умови договору, передбачені частиною першою статті 15 Закону України "Про оренду землі".

Посилання у касаційні скарзі на те, що спірна земельна ділянка не є об'єктом цивільних прав, оскільки відсутній проект землеустрою щодо відведення цієї ділянки, не заслуговують на увагу у зв'язку з тим, що в пункті 6.1 Договору оренди зазначено, що земельна ділянка передається в оренду без розроблення проекту її відведення. Вказаний договір підписано сторонами, в тому числі ОСОБА_1, тобто остання погодилася з усіма його умовами.

Також неспроможними є аргументи касаційної скарги про те, що при вирішенні спору судами попередніх інстанцій не враховано правовий висновок Верховного Суду України, наведений у постанові від 10 червня 2015 року у справі № 6-267цс15, оскільки у справі, яка була предметом перегляду Верховним Судом України, та у цій справі встановлено різні фактичні обставини, які не свідчать про неоднакове застосування судами положень статті 42 ЗК України. Предметом спору у справі, яка переглядалася Верховним Судом України, було скасування рішення селищної ради про безоплатну передачу у приватну власність земельної ділянки для обслуговування житлового будинку та визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку з тих підстав, що частина наданої позивачу в користування земельної ділянки була передана у власність іншої особи, тому біля її житлового будинку фактично наявна інша земельна ділянка. Решта земельної ділянки, яка перебувала в її користуванні, була передана іншій особі та приватизована нею.

Обставини справи встановлені судами першої та апеляційної інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися встановленого статтею 212 ЦПК України 2004 року принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищезгаданої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").

Головуючий	В. А. Стрільчук

Судді:	С. О. Карпенко

	В. О. Кузнєцов

	С. О. Погрібний О. В. Ступак