462/6095/15 Про усунення перешкод в користуванні майном та відшкодування моральної шкоди - 23.01.2019 Прийняття

У серпні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, до ОСОБА_2 про усунення перешкод в користуванні майном та відшкодування моральної шкоди. Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилався на те, що квартира АДРЕСА_1 належить йому на праві спільної сумісної власності з рідним братом ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 року. У грудні 2014 року ОСОБА_4 зареєстрував шлюб з ОСОБА_5, яка після цього проживала у зазначеній квартирі без реєстрації. 15 травня 2015 року ОСОБА_2 подала до нотаріуса заяву про прийняття спадщини після померлого чоловіка. На час пред'явлення цього позову спадщина не оформлена. 22 червня 2015 року ОСОБА_2 самовільно вибила вхідні двері спірної квартири без його згоди та вставила металеві двері з новими замками і тим самим обмежила йому доступ у квартиру. Відповідач тривалий час не оплачує комунальні послуги, внаслідок чого утворилася заборгованість. Таким чином, порушуються його права як власника частини квартири. Відповідач не бажає врегулювати спір в добровільному порядку. Внаслідок протиправних дій відповідача йому заподіяно моральну шкоду, що полягає в душевних стражданнях, яких він зазнав у зв'язку з тривалим обмеженням вільного користування майном та доступу до своєї власності. Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просив: зобов'язати ОСОБА_2 усунути перешкоди у користуванні належною йому на праві власності квартирою АДРЕСА_2 шляхом зобов'язання виселити її з житлового приміщення; стягнути з ОСОБА_2 на його користь 120 тис. грн на відшкодування моральної шкоди та понесені судові витрати.

Рішенням Личаківського районного суду міста Львова від 05 липня 2016 року у складі судді Лакомської Ж. І. позов задоволено частково. Зобов'язано ОСОБА_2 усунути перешкоди ОСОБА_1 у користуванні квартирою АДРЕСА_1. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_2 чинить ОСОБА_1 перешкоди в користуванні квартирою, яка перебуває у його власності, а тому вимоги про усунення перешкод у користуванні квартирою є обґрунтованими. Відмовляючи в задоволення решти позовних вимог, суд виходив з недоведеності розміру моральної шкоди, характеру і глибини моральних страждань. Позивач не надав розрахунку витрат на правову допомогу в сумі 2 500 грн.

Рішенням Апеляційного суду Львівської області від 22 грудня 2016 рокуапеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 задоволено частково. Рішення Личаківського районного суду міста Львова від 05 липня 2016 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги задоволено частково. Усунено ОСОБА_1 перешкоди у здійсненні права користування належною йому квартирою, шляхом виселення ОСОБА_2 з квартири АДРЕСА_1. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що ОСОБА_2 не є співвласником квартири АДРЕСА_1, не зареєстрована у ній та чинить позивачу перешкоди в користуванні згаданою квартирою. Права ОСОБА_1 підлягають захисту шляхом усунення перешкоди у здійсненні права користування належною йому квартирою, а саме - виселення відповідача із спірної квартири. Стягуючи з відповідача витрати на правову допомогу в розмірі 2 500 грн, суд виходив з доведеності факту понесення таких витрат. Відмовляючи в задоволенні позову в частині відшкодування моральної шкоди, апеляційний суд дійшов висновку, що позивачем не доведено факту спричинення йому ОСОБА_2 моральних чи фізичних страждань.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У січні 2017 року представник ОСОБА_2 - адвокат ОСОБА_3 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду Львівської області від 22 грудня 2016 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржуване рішення та залишити в силі рішення Личаківського районного суду міста Львова від 05 липня 2016 року.

Касаційна скарга мотивована неврахуванням апеляційним судом того, що ОСОБА_1 належить лише 1/4 частина спірної квартири, а тому він має право захищати своє право на частину цього майна, а не на квартиру в цілому. ОСОБА_2 є законною дружиною померлого ОСОБА_4, якому належало 3/4 частини квартири. Вона звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, однак позивач чинить їй перешкоди в отриманні свідоцтва про право на спадщину шляхом звернення до суду з позовами про визнання шлюбу недійсним та про усунення її від права на спадщину. Виселяючи відповідача із спірної квартири, апеляційний суд не взяв до уваги, що право власності на 3/4 частини квартири не зареєстроване у зв'язку з перешкодами зі сторони позивача. Тобто будь-яке право власності на вказану частину квартири ніким не порушено. Апеляційний суд безпідставно прийняв докази на підтвердження понесених витрат на правову допомогу та стягнув їх з відповідача, оскільки ці докази не подавалися до суду першої інстанції.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 березня 2017 року відкрито провадження у цій справі, а ухвалою від 05 липня 2017 року - справу призначено до судового розгляду.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України (1618-15) ), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

15 травня 2018 року справу № 462/6095/15-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Оскаржуване рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди не оскаржене, тому в силу положень частини першої статті 400 ЦПК України в касаційному порядку не переглядається.

Згідно зі статтею 4 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення (далі - ЦПК України (1618-15) 2004 року), здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (стаття 213 ЦПК України 2004 року).

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 214 ЦПК України 2004 року).

Відповідно до частини першої статті 304 ЦПК України 2004 року справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи судом першої інстанції, з винятками і доповненнями, встановленими главою 1 розділу V цього Кодексу.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване рішення апеляційного суду не відповідає.

Частиною першою статті 319 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Аналіз наведених норм цивільного законодавства дає підстави для висновку про те, що в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у розпоряджанні власністю (негаторний позов).

Судами встановлено, що ОСОБА_1 належить 1/4 частина квартири АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом від 02 вересня 2004 року та витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно.

3/4 частини зазначеної квартири належала брату позивача ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право власності на квартиру від 24 березня 1995 року та свідоцтва про право на спадщину за законом від 02 вересня 2004 року.

05 грудня 2014 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було зареєстровано шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб від 05 грудня 2014 року серії НОМЕР_1, виданим Личаківським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції.

ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_4 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 14 травня 2015 року серії НОМЕР_2, виданим Личаківським відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції.

Після смерті ОСОБА_4 у спадковому реєстрі зареєстровано спадкову справу, однак свідоцтво про право на спадщину не видавалися, а право власності на спадкове майно не оформлене.

Згідно з довідкою Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Імпульс" від 21 серпня 2015 року № 207 22 червня 2015 року ОСОБА_2 демонтувала вхідні двері квартири АДРЕСА_1 і з цього часу вселилася та проживає у згаданій квартирі без реєстрації.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

За змістом частини першої статті 1222 ЦК України спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

Частиною другою статті 1223 ЦК України передбачено, що у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261 - 1265 цього Кодексу (спадкоємці першої-п'ятої черг).

Відповідно до статті 1245 ЦК України частина спадщини, що не охоплена заповітом, спадкується спадкоємцями за законом на загальних підставах. До числа цих спадкоємців входять також спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом.

Згідно зі статтею 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття.

Статтею 1261 ЦК України (435-15) передбачено, що в першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Чинне законодавство розмежовує поняття прийняття спадщини (глава 87 ЦК України "Здійснення права на спадкування") та оформлення спадщини (глава 89 ЦК України (435-15) "Оформлення права на спадщину").

Відповідно до частин третьої, п'ятої статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК, він не заявив про відмову від неї. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1270 ЦК України для прийняття спадщини встановлюється строк тривалістю у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

Згідно зі статтею 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно (частина перша статті 1297 ЦК України).

Свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину, в порядку, встановленому цивільним законодавством, на ім'я всіх спадкоємців або за їх бажанням кожному з них окремо (стаття 67 Закону України "Про нотаріат").

Згідно з частиною четвертою статті 9 Житлового кодексу Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 Житлового кодексу Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Частиною четвертою статті 156 Житлового кодексу Української РСР передбачено, що до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме: подружжя, їх діти і батьки. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.

Відповідно до статті 157 Житлового кодексу Української РСР членів сім'ї власника жилого будинку (квартири) може бути виселено у випадках, передбачених частиною першою статті 116 цього Кодексу. Виселення провадиться у судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.

Згідно з частиною першою статті 116 Житлового кодексу Української РСР, якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил соціалістичного співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявились безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України 2004 року суд зобов'язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.

Згідно з частинами першою-третьою статті 10 ЦПК України 2004 року цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони й інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 просив зобов'язати ОСОБА_2 усунути перешкоди в користуванні належною йому на праві власності квартирою шляхом зобов'язання виселити її з житлового приміщення, однак не зазначив жодних підстав, передбачених ЦК України (435-15) та Житловим кодексом Української РСР (5464-10) , для виселення.

Згідно зі статтею 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов'язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.

Оскільки частка ОСОБА_1 у спільній частковій власності становить 1/4, а відповідач чинила йому перешкоди у користуванні власністю, місцевий суд захистив його право шляхом зобов'язання відповідача усунути перешкоди в користуванні квартирою.

Виходячи зі змісту заявлених позивачем вимог, вказаний спосіб захисту є достатнім для відновлення порушених прав позивача.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, місцевий суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 57- 60, 212 ЦПК України 2004 року, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Усуваючи позивачу перешкоди в користуванні квартирою шляхом виселення ОСОБА_2 із спірної квартири, суд апеляційної інстанції виходив з того, що вона не є співвласником квартири та не зареєстрована в ній. Такий висновок є помилковим, оскільки з матеріалів справи встановлено, що відповідач є спадкоємцем першої черги після померлого власника 3/4 частин квартири, прийняла спадщину, однак не може отримати свідоцтво про право на спадщину у зв'язку з пред'явленням ОСОБА_1 позову до неї про усунення від права на спадкування.

Таким чином, апеляційний суд в порушеннявищенаведених норм матеріального права необґрунтовано виселив спадкоємця із житлового приміщення, право на яке вона не може оформити з незалежних від неї підстав.

Відповідно до частини першої статті 79 ЦПК України 2004 року судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.

Згідно з пунктом 2 частини третьої частини 79 ЦПК України (1618-15) 2004 року до витрат, пов'язаних з розглядом судової справи, належать витрати на правову допомогу.

У частині першій статті 88 ЦПК України 2004 року зазначено, що стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судових витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.

Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про їх відшкодування.

Відповідно до частини другої статті 303 ЦПК України 2004 року апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

За змістом пункту 6 частини третьої статті 295, частини другої статті 303 та пункту 1 частини першої статті 309 ЦПК України 2004 року апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею, або які неправомірно не були цим судом прийняті та досліджені, або доказами, які судом першої інстанції досліджувалися з порушенням установленого порядку.

Оскільки стороною позивача не було надано розрахунку витрат на правову допомогу, місцевий суд обґрунтовано відмовив у їх стягненні. Відповідні докази були надані після ухвалення рішення по суті спору і взяті апеляційним судом до уваги з порушенням вимог вищенаведеної статті 303 ЦПК України 2004 року.

Апеляційний суд не з'ясував фактичних обставин справи та не дав належної правової оцінки зібраним у ній доказам, у зв'язку з чим скасував законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції.

Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Враховуючи, що рішення апеляційного суду не відповідає вимогам щодо законності й обґрунтованості, воно підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції відповідно до положень статті 413 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою, тринадцятою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпунктів "б", "в" пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, з резолютивної частини із зазначенням нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Головуючий	В. А. Стрільчук
Судді:	С. О. Карпенко
	В. О. Кузнєцов
	С. О. Погрібний
	О. В. Ступак