756/603/16-ц Про визнання недійсним договору позики - 10.01.2019 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Оболонського районного суду міста Києва у складі судді Тітова М. Ю. від 16 січня 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва у складі колегії суддів: Мараєвої Н. Є., Андрієнко А. М., Заришняк Г. М., від 13 червня 2018 року,

У січні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 про визнання недійсним договору позики.

Позовна заява мотивована тим, що 27 березня 2014 року між сторонами був укладений договір позики у вигляді розписки, згідно з яким позивач отримав у відповідача у борг грошові кошти у розмірі 39 925,00 дол. США, які зобов'язався повернути до 31 грудня 2014 року.

Вказував на те, що 27 березня 2014 року грошові кошти йому не передавалися, а були передані раніше для фактичного надання позики іншій особі, що свідчить про те, що договір укладався не з метою отримання ним коштів для їх повернення.

Крім того, розписка була написана ним під психологічним тиском відповідача, а тому договір позики є фіктивним та має бути визнаний недійсним, як такий, що не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

З урахування зазначеного та з урахуванням заяви про зміну підстав позову, ОСОБА_4 просив суд визнати недійсним договір позики, укладений між ним та відповідачем, що підтверджується розпискою від 27 березня 2014 року.

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 16 січня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що отримання позивачем 27 березня 2014 року грошових коштів у сумі 39 925,00 дол. США підтверджується розпискою, позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що сторонами в момент підписання оспорюваного договору не було додержано вимог, передбачених статтею 203 ЦК України; як і не надав доказів вчинення відповідачем відносно нього будь-яких протиправних дій, спрямованих на примушування до укладення договору позики від 27 березня 2014 року.

Постановою Апеляційного суду міста Києва від 13 червня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено, рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону, обставини справи встановлені повно, а доводи апеляційної скарги не підтверджені належними та допустимими доказами і не спростовують висновків суду першої інстанції.

У липні 2018 року ОСОБА_4 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати вказані судові рішення, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що грошові кошти у день складання розписки йому не передавались, а передавались раніше для фактичного надання позики іншій особі, а тому договір позики між сторонами був укладений не з метою отримання ним коштів та подальшого їх повернення, а тому має бути визнаний недійсним як такий, що не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Ухвалою Верховного Суду від 19 червня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 05 жовтня 2018 року зупинено дію рішення Оболонського районного суду міста Києва від 16 січня 2018 року та постанови Апеляційного суду міста Києва від 13 червня 2018 року до закінчення касаційного провадження.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

У справі, що переглядається, установлено, що 27 березня 2014 року ОСОБА_4 склав розписку, згідно з якої він (ОСОБА_4) отримав від ОСОБА_5 39 925,00 дол. США (курс на 27 березня 2014 року - 10,672 грн), які до 31 грудня 2014 року зобов'язався повернути.

У зв'язку із укладенням шлюбу ОСОБА_5 у листопаді 2016 року змінила прізвище на "ОСОБА_5".

Звертаючись до суду з цим позовом ОСОБА_4 посилався на те, що грошей у позику від відповідача не отримував, а розписку написав вимушено, під тиском з боку відповідача.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно із частинами першою, третьою, четвертою, п'ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У частині другій статті 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

За змістом статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою, третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Факт підписання розписки від 27 березня 2014 року, а також її власноручного написання ОСОБА_4 не оспорює.

Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України).

Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, згідно з якою, якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

З укладеної між сторонами розписки вбачається, що ОСОБА_4 отримав від відповідача кошти, які зобов'язався повернути в строк до 31 грудня 2014 року.

Отже, матеріали справи підтверджують факт передачі позивачем відповідачу коштів у визначеній розпискою сумі.

Суди попередніх інстанцій правильно врахували, що саме на відповідача покладено обов'язок довести, що грошові кошти насправді не були одержані ним від позикодавця, а сам факт заперечення про неотримання коштів від позивача, а також покази свідків, не може свідчити про таке.

Матеріали справи не містять доказів на підтвердження доводів позивача про неотримання ним грошових коштів від відповідача у борг.

За таких обставин, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання договору позики недійсним.

З огляду на це, безпідставними є доводи ОСОБА_4 про неотримання грошових коштів від відповідача за оспорюваним договором позики.

Також безпідставними є доводи касаційної скарги про те, що договір позики є фіктивним правочином.

Так, відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Матеріали справи не містять будь-яких належних та допустимих доказів на підтвердження обставин, які свідчили б про фіктивність оспорюваного правочину.

Також безпідставними є доводи касаційної скарги про написання розписки під примусом з боку відповідача, оскільки матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження цих доводів позивача.

Інші доводи касаційної скарги, на які посилається ОСОБА_4, були предметом дослідження судами та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судами були дотримані норми матеріального та процесуального права. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.

Оскільки ухвалою суду касаційної інстанції від 05 жовтня 2018 року зупинено дію оскаржуваних судових рішень до закінчення їх перегляду в касаційному порядку, а колегія суддів дійшла висновку про те, що відсутні підстави для їх скасування, тому дія рішення Оболонського районного суду міста Києва від 16 січня 2018 року підлягає поновленню.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 16 січня 2018 року та постанову Апеляційного суду міста Києва від 13 червня 2018 року залишити без змін.