463/6254/15 Про визнання ордеру недійсним та виселення з житлового приміщення без надання іншого житлового приміщення - 20.12.2018 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 28 квітня 2016 року у складі судді Головатого Р. Я. та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 10 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Шандри М. М., Левика Я. А., Струс Л. Б.,

У грудні 2015 року Квартирно-експлуатаційного відділу м. Львова (далі - КЕВ м. Львова) звернулось до суду з позовом до Виконавчого комітету Львівської міської ради, ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: Львівська міська рада, Департамент житлового господарства Львівської міської ради, Військова прокуратура Західного регіону України, про визнання ордеру недійсним та виселення з житлового приміщення без надання іншого житлового приміщення.

Позовна заява мотивована тим, що рішенням житлової комісії військової прокуратури Центрального регіону України від 18 серпня 2006 року

ОСОБА_4 розподілено службову квартиру АДРЕСА_6, на яку він отримав ордер. З 19 червня 2009 року ОСОБА_4 проходив службу на посаді військового прокурора Дніпропетровського гарнізону, йому було надано службову квартиру АДРЕСА_1, яка не була здана.

Наказом департаменту житлового господарства та інфраструктури Львівської міської ради від 29 квітня 2013 року за ОСОБА_4 закріплено службову квартиру АДРЕСА_2. 02 вересня 2013 року Виконавчим комітетом Львівської міської ради видано ордер на вказану квартиру як службову ОСОБА_4 та його дружині ОСОБА_5 Позивач вважає, що наведений наказ прийнято всупереч вимогам статті 19 Конституції України, статтей 15, 121, 122 Житлового кодексу України, пункту 19 Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями та пункту 3.1 Інструкції про організацію забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями. Просив визнати недійсним ордеру від 02 вересня 2013 року, виданого ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на квартиру АДРЕСА_3, виселити ОСОБА_4 та ОСОБА_5 з указаної квартири без надання іншого житлового приміщення.

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 28 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 10 жовтня 2017 року, позов задоволено.

Визнано недійсним ордер від 02 вересня 2013 року, виданий ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на квартиру АДРЕСА_4

у м. Львові та виселено з указаної квартири без надання іншого житлового приміщення. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Ухвалені у справі судові рішення мотивовані тим, що оспорюваний наказ видано з порушенням порядку та умов надання жилих приміщень, встановлених Порядком забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2006 року №1081 (1081-2006-п) , та Інструкцією про організацію забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями, затвердженою наказом Міністерства Оборони України від 30 листопада 2011 року №737 (z0024-12) . Суд узяв до нотаріально засвідчену заяву ОСОБА_4 від 28 березня 2016 року, з якої вбачається, що він визнає позов КЕВ м. Львова і просить його задовольнити.

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_5 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та порушення норм процесуального права.

Доводи касаційної скарги зводяться до того, що судами неправильно застосовано норму частини першої статті 117 ЖК України, оскільки компетентними органами чи їх рішеннями не встановлена неправомірність дій ОСОБА_4 чи ОСОБА_5 при отриманні ордеру на службове жиле приміщення за адресою: АДРЕСА_5. Предметом судового спору може бути зобов'язання ОСОБА_4 щодо здачі службової квартири в м. Києві, а не звільнення із законно отриманого житла в м. Львові.

ОСОБА_5 зазначає, що ніяких протиправних дій при отриманні службової квартири не вчиняла, а тому не може бути виселена зі спірної квартири. Відповідач ОСОБА_4 є військовослужбовцем та членом сім'ї військовослужбовця, ветераном військової служби, учасником бойових дій, інвалідом війни 3 групи, має стаж військової служби 28 років (понад 10 років), що в силу приписів статті 125 ЖК України унеможливлює його виселення зі службової квартири без надання іншого житлового приміщення.

Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції вийшов за межі позовного обгрунтування підстав для виселення ОСОБА_4 та ОСОБА_5, оскільки в позові вказувалось норми статті 59 ЖК України про неправомірні дії службових осіб при оформленні ордеру і саме цим обґрунтовувались підстави для визнання ордеру недійсним. У позові не вказувалось жодного доводу чи посилань на неправомірність дій ОСОБА_4 чи ОСОБА_6, а вказувалось на неправомірність дій службових осіб.

Доводом касаційної скарги також указано те, що апеляційний суд не врахував, що 01 серпня 2017 року, тобто на момент апеляційного перегляду,

ОСОБА_7 здав спірну квартиру, про що апеляційному суду було надано письмові докази.

Касаційна скарга також містить посилання на те, що розгляд справи, як судом першої, так і апеляційної інстанції проведено без повідомлення і участі відповідача ОСОБА_5, що є обов'язковою підставою для скасування судових рішень.

Судами першої та апеляційної інстанцій не забезпечено повідомлення відповідачів про час та місце розгляду справи в судових засіданнях та про відкладення розгляду справи, чим порушена рівність усіх учасників судового процесу перед судом та змагальності сторін, а також свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а також змагальності у цивільному процесі.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 03 листопада 2017 року відкрито касаційне провадження у справі, справу витребувано із суду першої інстанції.

15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року

№ 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) та інших законодавчих актів".

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення

змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Інші учасники справи не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, присьмових заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно із положеннями статті 74 ЦПК України, в редакції чинній на момент розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик, які разом із розпискою надсилаються поштою рекомендованими листами із повідомленням або через кур'єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншою особою яка бере участь у справі. Особи, які беруть участь у справі, можуть бути повідомлені або викликані в суд телеграмою, факсом чи за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику. Судова повістка має бути вручена не пізніше ніж за три дні до судового засідання.

З матеріалів справи вбачається, що розгляд справи судом першої інстанції призначений на 16 лютого 2016 року на 10:30 год, на 24 березня 2016 року на 10:40 год, на 28 квітня 2016 року на 14:40 год відбувся без участі відповідачів.

Відомості про повідомлення ОСОБА_5 судом першої інстанції про дату, час і місце судового розгляду, в матеріалах справи відсутні.

Також в матеріалах справи відсутні відомості про повідомлення відповідача ОСОБА_5 про розгляд справи апеляційним судом за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення суду першої інстанція. Справа розглянута апеляційним судом без участі відповідачів ОСОБА_5 та ОСОБА_4

Наявні в матеріалах справи повістки про виклик до суду, в тому числі апеляційного, без інформації щодо її вручення не свідчить про обізнаність особи щодо судового засідання.

Особи, які беруть участь у справі, згідно статті 27 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи місцевим та апеляційним судами, мають право, зокрема, брати участь у судових засіданнях, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб.

Крім того, відповідно до частини шостої статті 74 ЦПК України (в редакції, чинній на момент розгляду справи), особи, які беруть участь у справі, а також свідки, експерти, спеціалісти і перекладачі можуть бути повідомлені або викликані в суд телеграмою, факсом чи за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику.

Доказів використання судами першої та апеляційної інстанцій інших засобів зв'язку для поінформування відповідачів, зокрема ОСОБА_5 матеріали справи не містять.

Таким чином, відомості про те, що ОСОБА_5 була належним чином повідомлена судом першої та апеляційної інстанцій про дату, час і місце судового розгляду, в матеріалах справи відсутні.

Основними засадами судочинства, відповідно до частини першої статті 129 Конституції України, визначено, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, та змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Статтею 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованої Верховною Радою України ( Закон України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР (475/97-ВР) ), встановлено, що кожній особі гарантовано право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Публічний характер судового розгляду є істотним елементом права на справедливий суд, а відкритість процесу, як правило, включає право особи бути заслуханою в суді.

Зазначені процесуальні гарантії забезпечення належного розгляду справ стосовно відповідача ОСОБА_5 порушені через непоінформованість останньої про дату і час розгляду справи, як в суді першої, так і в суді апеляційної інстанції.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 411 ЦПК України, судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, ухвалені у справі судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до першої інстанції.

Керуючись статтями 400, 401, 411 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_5 задовольнити частково.

Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 28 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 10 жовтня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.