295/423/16-ц Про розірвання договору поруки та договору застави - 13.12.2018 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення апеляційного суду Житомирської області від 11 травня 2017 року у складі суддів Павицької Т. М., Трояновської Г. С., Миніч Т. І.,

ВСТАНОВИВ :

У січні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом дотовариства з обмеженою відповідальністю "Укрнафтопостач" (далі - ТОВ "Укрнафтопостач"), публічного акціонерного товариства "Сведбанк" (далі - ПАТ "Сведбанк"), у якому просив: розірвати договір поруки від 26 червня 2008 року, укладений між ним та ВАТ "Сведбанк" з додатковими угодами до нього; розірвати договір іпотеки від 26 червня 2008 року, укладений між ОСОБА_4 та ВАТ "Сведбанк" з додатковими угодами до нього.

Позов мотивовано тим, що 26 червня 2008 року між Житомирським відділенням ВАТ "Сведбанк" та ТОВ "Укрнафтопостач" укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав товариству кредит у вигляді поновлюваної кредитної лінії в сумі 900 000 грн зі сплатою 21 % річних та терміном остаточного повернення 25 червня 2009 року.

Додатковою угодою відсоткову ставку кредиту було змінено до 22,5 %.

В забезпечення зобов'язання за вказаним кредитним договором 26 червня 2008 року між ОСОБА_4 та банком укладено договір поруки, за умовами якого останній зобов'язався відповідати перед банком за виконання зобов'язань щодо повернення коштів, наданих за кредитним договором.

У пункті 10 договору поруки передбачено, що строком припинення поруки є повне виконання товариством або поручителем своїх обов'язків, передбачених основним зобов'язанням.

Також, між банком та ОСОБА_4 укладено іпотечний договір від 26 червня 2008 року, за умовами якого в іпотеку банку передано майно: об'єкт незавершеного будівництва загальною площею 195,7 кв.м, що розташований в АДРЕСА_2; земельна ділянка площею 1127 кв.м, за адресою: АДРЕСА_2; земельна ділянка площею 1000 кв.м, що знаходиться на території Вересівської сільської ради Житомирського району Житомирської області по АДРЕСА_1; земельна ділянка площею 1450 кв.м, що знаходиться на території с. Сінгури Житомирського району Житомирської області.

Сторонами кредитного договору строк повернення кредиту не змінювався. Протягом шести з половиною років банк не пред'являв до ОСОБА_4 вимог в рамках зобов'язань, які забезпечені вказаними договорами майнової та фінансової поруки, що свідчить про втрату з боку банку комерційного інтересу стосовно укладених з ОСОБА_4 договорів.

Вказані обставини порушують права позивача на вільне володіння та розпорядження майном, яке було передане в іпотеку банку, оскільки на нього накладено заборону відчуження.

Позивач посилається на те, що настали умови, передбачені частиною другою статті 652 ЦК Українидля розірвання договорів.

Рішенням Богунського районного суду м. Житомира у складі судді Перекупки І. Г. від 04 квітня 2017 року позов задоволено.

Розірвано договір поруки від 26 червня 2008 року, укладений між

ОСОБА_4 та ВАТ "Сведбанк" з додатковими угодами до нього.

Розірвано договір іпотеки від 26 червня 2008 року, укладений між ОСОБА_4 та ВАТ "Сведбанк" з додатковими угодами до нього.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що договір поруки від 26 червня 2008 року та договір іпотеки від 26 червня 2008 року, укладені між позивачем та ВАТ "Сведбанк" з додатковими угодами підлягають розірванню з підстав, передбачених частиною другою статті 652 ЦК України.

Суд першої інстанції виходив з того, що сплив позовної давності, який є підставою для відмови у позові відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України, означає, що вже жодна вимога не підлягає примусовому здійсненню за будь-якого розгляду суперечки, порушеної після цього моменту. Відповідно до статті 266 ЦК України, сплив позовної давності на вимоги про звернення стягнення на заставне майно шляхом визнання права власності означає, що будь-які додаткові вимоги, пов'язані із обтяженням такого предмета не можуть бути задоволені, а сам предмет є вільним від обтяжень.

Рішенням апеляційного суду Житомирської області від 11 травня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ "РВС Банк" задоволено частково. Рішення суду першої інстанції скасовано з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що обставини, на які посилається позивач, як на підставу для розірвання спірних договорів, не є істотним порушенням умов договорів зі сторони відповідача, а також не є істотною зміною обставин, якими сторони керувалися при укладенні спірних договорів. Таким чином, зміна обставин не настала, тому підстави для розірвання договорів, відповідно до частиною другою статті 652 ЦК України, відсутні.

У касаційній скарзі, поданій у червні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_4,посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалене ним рішення із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що право на стягнення заборгованості з ТОВ "Укрнафтпостач" належить лише і виключно банку, а останній таким своїм правом в передбачений строк не скористався, аналогічно і до спірних договорів, чим пропустив строк позовної давності за всіма вимогами. Позивач не розраховував на безтермінове та абсолютно безпідставне подальше перебування належного йому майна під забороною відчуження, що обмежує та порушує право власності. Із суті договорів фінансової та майнової поруки не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована особа, тобто позивач, як поручитель.

Спірні правочини по своїй суті вже не спрямовані на реальне настанняправових наслідків, що ними обумовлені (частина п'ята статті 203 ЦК України), оскільки банком пропущено позовну давність за всіма вимогами до поручителя та позичальника. Вже жодна його вимога щодо суми наданого кредиту та заставленого майна не підлягає судовому захисту та примусовому здійсненню, що в свою чергу призвело до втрати банком комерційного інтересу до кредитного договору та договорів фінансової та майнової поруки.

Зі спливом строку позовної давності припиняється право вимоги (переслідування або притягнення до суду) боржника, а отже припиняється зобов'язання в розумінні статті 509 ЦК України.

На підтвердження своїх доводів позивач посилається на висновки, викладені у постанові Вищого господарського суду України від 12 січня 2015 року у справі №910/14759/14, ухвалі Верховного Суду України від 28 квітня 2015 року у справі №3-134г15, постанові Вищого господарського суду України від 09 грудня 2014 року у справі №910/14754/14, постанові Вищого господарського суду України від 16 березня 2017 року у справі №910/12195/16.

У касаційній скарзі заявник посилається на те, що банк втратив право задовольнити у примусовому порядку свої майнові вимоги за рахунок переданого в іпотеку майна, фактично зловживає своїми правами іпотекодержателя, що є підставою застосування судом частини шостої статті 13 ЦК України, в тому числі розірвання договору.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 червня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення суду апеляційної інстанції. Справу витребувано із суду першої інстанції.

15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року

№ 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) та інших законодавчих актів".

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення

змін до Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) , Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) та інших законодавчих актів" касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.

У відзиві на касаційну скаргу ПАТ "РВС Банк" не погодився з доводами позивача та просив залишити ухвалене у справі рішення апеляційного суду без змін, посилаючись на його законність і обґрунтованість.

У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Судом установлено, що 26 червня 2008 року між ВАТ "Сведбанк" та ТОВ "Укрнафтопостач" укладено кредитний договір, за умовами якого банк надав товариству кредит у вигляді поновлюваної кредитної лінії в 900 000 грн зі сплатою 21 % річних та терміном остаточного повернення 25 червня 2009 року. Додатковою угодою відсоткову ставку кредиту було змінено до 22,5 %.

В забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором, 26 червня 2008 року між банком та ОСОБА_4 укладено договір поруки, за умовами якого останній зобов'язався відповідати перед банком за виконання зобов'язань щодо повернення коштів, наданих за кредитним договором.

26 червня 2008 року між банком та ОСОБА_4 укладено іпотечний договір, за яким в іпотеку банку передано майно: об'єкт незавершеного будівництва загальною площею 195,7 кв.м, що розташований в с. Глибочиця вул. Березова, 20 Житомирського району Житомирської області; земельна ділянка площею 1127 кв.м за адресою: АДРЕСА_2; земельна ділянка площею 1000 кв. м, що знаходиться на території Вересівської сільської ради Житомирського району та області, АДРЕСА_1; земельна ділянка площею 1450 кв.м, що знаходиться на території с. Сінгури Житомирського району Житомирської області.

Відповідно до пункту статуту ТОВ "Омега Банк" товариство є правонаступником всіх прав та зобов'язань ПАТ "Сведбанк".

03 липня 2015 року між ПАТ "Омега Банк" та ПАТ "Перехідний банк "РВС Банк" складено акт приймання-передачі ПАТ "Перехідний банк "РВС Банк" прав на активи неплатоспроможного банку ПАТ "Омега Банк", згідно яких ПАТ "Омега Банк" передав ПАТ "Перехідниій банк "РВС Банк" право вимоги коштів за кредитним договором від 26 червня 2008 року з усіма змінами та доповненнями, та відповідними договорами забезпечення, укладеними на забезпечення зобов'язань за кредитним договором.

Звернувшись до суду з позовом ОСОБА_4 вимоги про розірвання договорів поруки та іпотеки з підстав, передбачених частиною другою статті 652 ЦК Українимотивував пропуском банком строку позовної давності за всіма вимогами до поручителя та позичальника.

Згідно з частиною першою статті 652 ЦК України у разі зміни істотної обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання.

За приписами частини третьої статті 612 ЦК Україниякщо внаслідок прострочення боржника виконання зобов'язання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків.

У разі, коли сторони не досягли згоди щодо розірвання договору з підстав, встановлених частиною четвертою статті 652 ЦК України, він може бути розірваний за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони, відповідно до частини другої статті 652 ЦК України, лише за наявності одночасно таких умов: 1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане; 2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися; 3) виконання договору порушило би співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору; 4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.

Зі змісту статті 652 ЦК Українивипливає, що укладаючи договір, сторони розраховують на його належне виконання і досягнення поставлених ним цілей, проте, в ході виконання договору можуть виникати обставини, які не могли бути враховані сторонами при укладенні договору, але істотно впливають на інтереси однієї чи обох сторін.

При укладенні договору та визначенні його умов сторони повинні розумно оцінювати ті обставини, за яких він буде виконуватися. Інтереси сторін можуть порушуватися будь-якою зміною обставин, що виникають у ході виконання договору, проте, лише істотна зміна обставин визнається підставою для пред'явлення вимоги про розірвання договору. Зміна обставин вважається істотною тільки тоді, коли вони змінилися настільки, що якби сторони могли це передбачити, вони не укладали би договору або уклали його на інших умовах.

Тобто розірвання договору через істотну зміну обставин допускається за рішенням суду у виняткових випадках, коли залишення відповідного правочину в силі призведе до завдання шкоди стороні, яка значно перевищує витрати, необхідні для виконання договору на первісних умовах. При цьому можливість розірвання договору пов'язується безпосередньо не з наявністю істотної зміни обставин, а з одночасною наявністю чотирьох умов, визначених частиною другою статті 652 ЦК України, за істотної зміни обставин.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 12 червня 2018 у справі № 910/21034/17.

Під час розгляду справи позивачем не доведено одночасне настання усіх чотирьох умов, встановлених частиною другою статті 652 ЦК Українита не надано доказів на підтвердження того, що його право порушене, що позивач звертався до відповідача з будь-якими заявами про приведення договору поруки та договору іпотеки у відповідність з обставинами, які на його думку змінилися.

При цьому відповідно до статті 256 ЦК Українипозовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За правилами статті 266 ЦК Українизі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Наслідки спливу позовної давності визначаються статтею 267 ЦК України.

Згідно з приписами статті 267 ЦК Україниособа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Таким чином, позовна давність пов'язується із судовим захистом суб'єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб'єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов'язаної особи.

У зобов'язальних відносинах (стаття 509 ЦК України) суб'єктивним правом кредитора є право одержати від боржника виконання його обов'язку з передачі майна, виконання роботи, надання послуги тощо. Зі спливом позовної давності в цих відносинах кредитор втрачає можливість у судовому порядку примусити боржника до виконання обов'язку. Так само боржник зі спливом строку позовної давності отримує захист від застосування кредитором судового примусу до виконання обов'язку.

Однак за змістом статті 267 ЦК Українисплив позовної давності сам по собі не припиняє суб'єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов'язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу. Зокрема, суд не має права застосовувати позовну давність інакше, як за заявою сторін, і без такої заяви може задовольнити позов за спливом позовної давності (частина третя статті 267 ЦК України). У разі пропущення позовної давності та наявності заяви сторони про її застосування суд може визнати причини пропущення поважними та прийняти рішення про задоволення позову (частина п'ята статті 267 ЦК України). Крім того, навіть після спливу позовної давності боржник може добровільно виконати зобов'язання і таке виконання закон визнає правомірним, здійсненим за наявності достатньої правової підстави (частина перша статті 267 ЦК України), установлюючи для особи, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, заборону вимагати повернення виконаного.

Отже, в ЦК України (435-15) сплив позовної давності окремою підставою для розірвання зобов'язання не визнається. Виконання боржником зобов'язання після спливу позовної давності допускається та визнається таким, що має достатню правову підставу. Пропуск позовної давності також не породжує права боржника вимагати припинення зобов'язання в односторонньому порядку (частина друга статті 598 ЦК України) або розірвання договору, якщо таке його право не встановлено договором або законом окремо.

За загальним правилом ЦК України (435-15) ,зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду в іншому судовому провадженні про відмову в позові з підстави пропущення позовної давності, зобов'язання не припиняється.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції зазначив, що позивачем не було належним чином доведено наявності істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору поруки та не доведено того факту, що внаслідок настання цих обставин, позивача значною мірою позбавлено того, на що він розраховував при укладенні договору поруки та іпотеки.

Колегія суддів не приймає до уваги посилання позивача у касаційній скарзі на правові висновки, викладені у постанові Вищого господарського суду України від 12 січня 2015 року у справі №910/14759/14, постанові Вищого господарського суду України від 09 грудня 2014 року у справі №910/14754/14, постанові Вищого господарського суду України від 16 березня 2017 року у справі №910/12195/16, оскільки ці постанови прийняті у справах, які за змістом правовідносин, правових підстав позовів та встановлених обставин є відмінними, ніж у справі, що переглядається.

У вказаних справах вирішувались спори про припинення зобов'язань та зняття обтяжень, в той час, як предметом спору у справі, що переглядається є розірвання договорів з підстав, передбачених частиною другою статті 652 ЦК України, та наявність усіх передбачених цією нормою умов для її застосування позивачем не доведено.

Також колегія суддів не приймає до уваги посилання у касаційній скарзі на ухвалу Верховного Суду України від 28 квітня 2015 року у справі №3-134г15, оскільки вказаною ухвалою відмовлено у допуску до провадження Верховного Суду України справи про припинення договорів іпотеки та застави, зняття заборони відчуження. У цій ухвалі не міститься правового висновку, який стосується правильності застосування норм матеріального права у спорі, що є подібним до справи, яка переглядається.

Наведені у касаційній скарзі доводи позивача зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував.

У зв'язку з наведеним, колегія суддів не вдається до встановлення або до оцінки обставин, що не були встановлені в оскаржуваних рішеннях, не вирішує питання про достовірність або недостовірність доказів чи про перевагу одних доказів над іншими, зокрема не переоцінює обставини і докази, на які посилалася під яас розгляду справи та посилається у касаційній скарзі позивач на підтвердження заявлених ним вимог.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.