752/3744/15-ц Про визнання договору купівлі-продажу частини жилого будинку недійсним - 10.12.2018 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 22 квітня 2016 року у складі судді Антонової Н. В. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 29 вересня 2016 року у складі колегії суддів: Семенюк Т. А., Саліхова В. В., Прокопчук Н. О.,

У березні 2015 ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кударенко В. М. про визнання договору купівлі-продажу недійсним.

Позов мотивовано тим, що згідно з договором купівлі-продажу частини жилого будинку ОСОБА_5 продала, а ОСОБА_6 придбав 1/2 частину жилого будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1.

На момент укладення оспорюваного правочину поділ унатурі домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, проведений не був.

Зважаючи на конфіденційність договору купівлі-продажу належної ОСОБА_5 частини вказаного домоволодіння, позивачу надано для ознайомлення лише другу сторінку договору, з огляду на що позивач не могла пересвідчитися у правильності визначення належної ОСОБА_5 відчужуваної частини жилого будинку.

Після звернення ОСОБА_6 до суду з позовом про виділ у натурі 1/2 частини жилого будинку та господарських споруд, позивачем було встановлено, що договір купівлі-продажу від 17грудня 1998 року, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_6, грубо порушує права позивача як співвласника домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, оскільки загалом вказане домоволодіння має площу нерухомого майна 179,7 кв. м, а укладенням вказаного спірного договору ОСОБА_5передала у власність ОСОБА_6 119,9 кв. м площі спільного нерухомого майна, тим самим позбавила позивача 30,05 кв. м площі спільного нерухомого майна.

Укладенням вказаного спірного договору ОСОБА_5передала у власність ОСОБА_6 жиле приміщення під літ. 1-6 15,9 кв. м, яким ніколи не користувалась.

Просила визнати недійсним договір купівлі-продажу частини жилого будинку, укладений 17 грудня 1998 року та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кударенко В. М.

Рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 22 квітня 2016 року в позові відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване обґрунтованістю позовних вимог стосовно того, що приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Кударенко В. М. не пересвідчилася у наявності права на відчуження окремо визначених приміщень у межах 1/2 частини жилого будинку, до складу якого ОСОБА_8 як уповноважений ОСОБА_5 включив відповідні прибудови та реконструйовані кімнати до будинку АДРЕСА_1, не пересвідчився у відсутності в довідці-характеристиці від 30 листопада 1998 року переліку жилих та інших приміщень, а також господарських будівель і спору, що відносилися до 1/2 частини домоволодіння, а відповідно посвідчила договір на відчуження майна, яке не було виділене в натурі та на відчуження якого у ОСОБА_8 не було відповідних повноважень.

Водночас суд дійшов висновку, що позивачем пропущено позовну давність щодо заявлених вимог, про застосування якої заявлено відповідачами ОСОБА_6 та приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кударенко В. М. Суд першої інстанції виходив з того, що оспорюваний правочин укладено 17 грудня 1998 року, позивачу було достовірно відомо про його укладення, з огляду на те, що 18 листопада 1998 року вона як співвласник надала згоду на відчуження 1/2 частини будинку. При підписанні заяви про відмову від першочергового права придбання належної ОСОБА_5 1/2 частини жилого будинку, позивач не була позбавлена права встановити предмет запропонованого їй правочину.

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 29 вересня 2016 року, апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено. Рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 22 квітня 2016 року залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення Голосіївського районного суду м. Києва, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції щодо пропуску позивачем позовної давності, адже спірний договір укладено 17 грудня 1998 року, а 18 листопада 1998 року ОСОБА_4 подала заяву до нотаріальної контори м. Києва, з тексту якої вбачається, що позивач при наданні відмови від першочергового права на придбання 1/2 частини домоволодіння ОСОБА_5 була обізнана щодо предмету правочину.

У жовтні 2016 року ОСОБА_4 подала касаційну скаргу, в якій просила рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 22 квітня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 29 вересня 2016 року скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) , у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що судами безпідставно застосовано позовну давність щодо звернення до суду за захистом порушених прав, оскільки надавши згоду на продаж 1/2 частини належного їй та ОСОБА_5 на праві спільної власності домоволодіння, за адресою: АДРЕСА_1, позивач не надавала згоду на відчуження гаража - літньої кухні та інших приміщень, в тому числі тих, які були у фактичному користуванні позивача.

Про зміст договору купівлі-продажу частини жилого будинку їй стало відомо з додатків до позовної заяви про поділ земельної ділянки, на якій розташований спірний будинок.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, постійна колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про залишення касаційної скарги ОСОБА_4 без задоволення, а рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 22 квітня 2016 року та ухвали Апеляційного суду м. Києва від 29 вересня 2016 року - без змін.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що відповідно до Свідоцтва про право особистої власності на домоволодіння від 05 червня 1965 року, виданого Виконкомом Московської районної ради, та зареєстроване в Київському міському бюро технічної інвентаризації 12 червня 1965 року, ОСОБА_9 на праві особистої власності належало домоволодіння, яке складалося з двох житлових кімнат та розташоване за адресою: АДРЕСА_1.

21 листопада 1972 року згідно з договором купівлі-продажу, ОСОБА_9 відчужив частку від належного йому домоволодіння ОСОБА_10

Згідно з вищезазначеним договором до ОСОБА_10 перейшло право на 1/2 частину будинку, жилою площею в цілому 33,5 кв.м з прилеглою частиною надвірної будівлі.

За змістом договору купівлі-продажу нерухомості від 25 жовтня 1994 року ОСОБА_10 продав ОСОБА_5 1/2 частину будинку за адресою: АДРЕСА_1, яка відповідно до пункту другого зазначеного договору складалася з кімнати 1-6 площею 13,2 кв.м, кухні 1-7, половини коридору 1-4, половини веранди 1-1, половина котельні 1-2.

Згідно з реєстраційним посвідченням Бюро технічної інвентаризації м. Києва, 1/2 частина домоволодіння зареєстрована за ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу нерухомості від 25 жовтня 1994 року.

Судами встановлено, що ОСОБА_11 продав іншу 1/2 частину будинку, за адресою: АДРЕСА_1, ОСОБА_12 на підставі договору купівлі-продажу від 19 січня 1994 року.

01 серпня 1996 року ОСОБА_12 подарував, а ОСОБА_4 прийняла в дар 1/2 частину жилого будинку, за адресою: АДРЕСА_1.

Згідно з договором дарування від 01 серпня 1996 року визначено, що на земельній ділянці за адресою зазначеного будинку розташований одноповерховий будинок площею 62,4 кв.м, позначений літерою "А" та сарай під літерою "Б".

Відповідно до реєстраційного посвідчення Київського бюро технічної інвентаризації, 08 серпня 1996 року за ОСОБА_4 зареєстровано право власності на вказану 1/2 частину будинку.

Згідно із статтею 112 ЦК Української РСР (в редакції станом на дату укладення оспорюваного правочину) майно може належати на праві спільної власності двом або кільком колгоспам чи іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або державі і одному чи кільком колгоспам або іншим кооперативним та іншим громадським організаціям, або двом чи кільком громадянам. Розрізняється спільна власність з визначенням часток (часткова власність) або без визначення часток (сумісна власність).

Відповідно до частин першої та четвертої статті 113 ЦК Української РСР (в редакції станом на дату укладення оспорюваного правочину) володіння, користування і розпорядження майном при спільній частковій власності провадиться за згодою всіх учасників, а при відсутності згоди - спір вирішується судом. Кожний учасник спільної часткової власності має право на оплатне або безоплатне відчуження іншій особі своєї частки в спільному майні.

Згідно із статтею 119 ЦК Української РСР (в редакції станом на дату укладення оспорюваного правочину) коли учасник спільної часткової власності на жилий будинок збільшить в ньому за свій рахунок корисну площу будинку шляхом прибудови, надбудови або перебудови, проведеної за згодою решти учасників і в установленому порядку, частки учасників у спільній власності на будинок і порядок користування приміщеннями в ньому підлягають відповідній зміні.

Судами встановлено, що Управлінням державного архітектурно-будівельного контролю 14 листопада 1997 року забудовникам ОСОБА_5 та ОСОБА_4 видано Дозвіл №376 на введення в експлуатацію закінченого будівництвом приватного жилого будинку.

На підставі вказаного Дозволу №376 від 14 листопада 1997 року Управлінням державного архітектурно-будівельного контролю м. Києва прийнято в експлуатацію будівлі і споруди, складалися з прибудови "а2" площею - 7,2 кв.м; прибудови "а4" площею - 6,1 кв.м.; прибудови "а5" площею - 11,0 кв.м; мансарди площею - 22,0 кв.м; гараж-літньої кухні "В" - 53,8 кв.м; прибудови "в" - 4,1 кв.м; реконструйованої кімнати "2-2" - 12,5 кв.м; реконструйованої кімнати "2-3" - 11,8 кв.м до будинку.

Суд першої інстанції встановив, що вказаний дозвіл підписаний забудовниками (замовниками) - позивачем ОСОБА_4 та відповідачем ОСОБА_5

Згідно з договором купівлі-продажу частини жилого будинку, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу КударенкоВ. М. 17 грудня 1998 року, ОСОБА_5 продала, а ОСОБА_6 придбав 1/2 частину жилого будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1.

Відповідно до пункту 7 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України (435-15) від 16 січня 2003 року (в редакції станом на дату звернення до суду з позовом), до позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право на пред'явлення якого виникло до 01 січня 2004 року, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.

Відповідно до законодавства, чинногона момент укладення оспорюваного правочину, а саме статті 71 ЦК Української РСР (1540-06) загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Згідно зі статтею 75 ЦК Української РСР (1540-06) , позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін.

За змістом статті 76 ЦК Української РСР (1540-06) перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що 18 листопада 1998 року ОСОБА_4 подала до нотаріальної контори м. Києва заяву, з тексту якої вбачається, що вона при наданні відмови від першочергового права на придбання 1/2 частини домоволодіння, що належала ОСОБА_5, була обізнана щодо предмету правочину.

Отже, судом встановлено, що позивач була обізнана про продаж ОСОБА_5 1/2 частини будинку з 1998 року.

З урахуванням встановлених судами обставин, які відповідно до статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не встановлює та не дає оцінку доказам у справі, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що позивачем пропущено позовну давність для звернення до суду за захистом своїх порушених прав, що стало підставою для відмови в позові.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на зазначене, доводи касаційної скарги не спростовують установлені у справі фактичні обставини, постійна колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанції - без змін.