344/11047/15-ц Про стягнення заборгованості за кредитним договором - 05.12.2018 Прийняття

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" - Мусієнко Маряни Богданівни, на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області в складі судді Бабій О. М. від 14 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області в складі суддів: Беркій О. Ю., Пнівчук О. В., Соколовського В. М., від 01 листопада 2016 року,

В С Т А Н О В И В :

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) (далі - Цивільний процесуальний кодекс України (1618-15) ), у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У серпні 2015 року ПАТ "Дельта Банк" звернулось в суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що 08 червня 2007 року між АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 11167376000, за умовами якого банк надав позичальнику кредитні кошти в розмірі 82 500 швейцарських франків строком до 06 червня 2014 року, зі сплатою відсотків у розмірі 9,99 % річних.

08 грудня 2011 року між ПАТ "УкрСиббанк" та ПАТ "Дельта Банк" було укладено договір купівлі-продажу прав вимоги за кредитами, за яким ПАТ "Дельта Банк" набув права вимоги за договором про надання споживчого кредиту від 08 червня 2007 року.

Посилаючись на те, що позичальник належним чином не виконувала свої кредитні зобов'язання, у зв'язку із чим станом на 16 червня 2015 року заборгованість за кредитним договором складає 4 211 396,86 грн, з яких заборгованість за кредитом - 1 596 123,65 грн, заборгованість за процентами - 2 058 905,14 грн, пеня - 516 406,92 грн, сума за ставкою 3 % від простроченої заборгованості по тілу кредиту - 37 764,90 грн, сума за ставкою 3 % від простроченої заборгованості по відсотках - 2 196,25 грн, в добровільному порядку відповідач відмовляється погасити заборгованість, банк просив позов задовольнити.

Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 14 червня 2016 року в задоволенні позову ПАТ "Дельта Банк" відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що за умовами кредитного договору позичальник зобов'язаний здійснювати повернення кредиту частинами (щомісячними платежами) в розмірі та в строки, визначені договором та щомісячно сплачувати проценти за користування кредитом. Крім того, пунктом 6.1.2 договорута положенням статті 1050 ЦК України передбачено право кредитора вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилась, та сплати процентів у разі прострочення сплати чергових платежів. 12 листопада 2008 роком АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", направив позичальнику вимогу про дострокове повернення кредиту та процентів у зв'язку з неналежним виконанням договору, за змістом якої банк використав своє право, передбачене кредитним договором та заявив про зміну термінів повернення кредиту та процентів за користування кредитом і вимагав негайного виконання позичальником порушеного зобов'язання та сплатити заборгованість протягом 31 календарного дня від дати отримання цього повідомлення. У зв'язку із тим, що у листопаді 2008 року банк змінив строк виконання основного зобов'язання суд указав, що, звертаючись до суду із даним позовом, новий кредитор - ПАТ "Дельта Банк", пропустив строк позовної давності для звернення до суду із відповідними вимогами за спірним кредитом.

Ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 01 листопада 2016 року апеляційну скаргу ПАТ "Дельта Банк" відхилено. Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 14 червня 2016 року залишено без змін.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновки суду першої інстанції відповідають вимогам закону, обставини справи встановлені повно, а доводи апеляційної скарги не підтверджені належними та допустимими доказами і не спростовують висновків суду першої інстанції.

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2016 рокудо Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, представник ПАТ "Дельта Банк" - Мусієнко М. Б., посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким стягнути з відповідача на користь банку суму кредитної заборгованості в розмірі 4 211 396,86 грн.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій, на думку скаржника, помилково дійшли висновку про те, що позивач пропустив строк позовної давності, оскільки у 2009 році та у 2014 році кредитори боржника вели з останньою переговори щодо реструктуризації кредитної заборгованості, що свідчить про визнання відповідачем її боргових зобов'язань. Інших доводів касаційна скарга не містить.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2017 року справу за позовом публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за касаційною скаргою представника публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" - Мусієнко Маряни Богданівни, на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 14 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 01 листопада 2016 рокупризначено до судового розгляду.

22 лютого 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (частина перша статті 626 ЦК України).

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України цієї норми зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Згідно з нормою статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк.

При цьому в законодавстві визначаються різні поняття як "строк дії договору", так і "строк (термін) виконання зобов'язання" (статті 530, 631 ЦК України).

Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (частина перша статті 530 ЦК України).

Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Разом з тим, судами встановлено, що 08 червня 2007 року між АКІБ "УкрСиббанк", правонаступником якого є ПАТ "УкрСиббанк", та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 11167376000, за умовами якого банк надав позичальнику кредитні кошти на споживчі цілі в розмірі 82 500 швейцарських франків строком до 06 червня 2014 року, зі сплатою відсотків у розмірі 9,99 % річних.

Згідно виписки з договору купівлі-продажу прав вимоги за кредитами від 08 грудня 2011 року ПАТ "УкрСиббанк" відступив права вимоги за спірним кредитним договором ПАТ "Дельта Банк".

В наслідок невиконання ОСОБА_1 умов договору, станом на 16 червня 2015 року заборгованість за тілом кредиту складала суму в розмірі 1 596 123,65 грн, що еквівалентно 69 732, 18 швейцарських франків, заборгованість за процентами - 2 058 905,14 грн, що еквівалентно 89 950, 40 швейцарських франків, пеня - 516 406,92 грн, сума за ставкою 3 % від простроченої заборгованості по тілу кредиту - 37 764,90 грн, сума за ставкою 3 % від простроченої заборгованості по відсотках - 2 196,25 грн, а всього - 4 211 396,86 грн.

Відповідно до п. 1.2.2 кредитного договору передбачено, що позивальник зобов'язаний повернути кредит у повному обсязі в термін та розмірах, що встановлені графіком погашення кредиту згідно додатку №1 до договору, але в будь-якому випадку не пізніше 06 червня 2014 року, якщо тільки не застосовується інший термін повернення кредиту відповідно до умов цього договору.

Розділом 6 кредитного договору сторонами було погоджено порядок дострокового повернення кредиту за вимогою банка.

Зокрема, пунктом 6.1.2 кредитного договору сторони погодили, що банк має право визнати термін повернення кредиту таким, що настав згідно з п. 1.2.2 цього договору, та вимагати від позичальника дострокового повернення всієї суми кредиту та повної сплати за кредит, змінивши при цьому терміни повернення кредиту та плати за кредит в сторону зменшення.

Відповідно до пункту 6.2 кредитного договору, у разі застосування банком права, передбаченого пунктом 6.1.2 договору, банк повідомляє позичальника про встановлення нового (дострокового) терміну повернення всієї наданої йому суми кредиту та сплати плати за користування таким кредитом за договором шляхом направлення відповідної письмової вимоги поштою (цінним листом з описом та повідомленням про вручення) за адресою позичальника.

Терміни дострокового повернення кредиту та сплати плати за кредит вважаються таким, що настали, а кредит і плата за кредит - обов'язковим до повернення і сплати в повному обсязі банку з 32 календарного дня, рахуючи з дати одержання позичальником повідомлення (вимоги) банку про дострокове повернення кредиту за умови, що: а) банк направив за адресою позичальника повідомлення (вимогу) про порушення зобов'язань позичальника за договором та про дострокове повернення кредиту і плати за кредит, а б) позичальник не усунув зазначених банком порушень зобов'язань позичальника за договором протягом 31 календарного дня з дати одержання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) банку.

Терміни дострокового повернення кредиту та здійснення платежів за кредитом вважаються такими, що настали, а кредит і плата за кредит - обов'язковим до повернення і сплати в повному обсязі банку з 41 календарного дня, рахуючи з дати відправлення позичальнику повідомлення (вимоги) банку про дострокове повернення кредиту та плати за кредит, у випадку неотримання позичальником вищевказаного повідомлення (вимоги) банку внаслідок зміни позичальником адреси (без попереднього про це письмового повідомлення банку) або з інших підстав протягом 40 календарних днів, рахуючи з дати направлення позичальнику повідомлення (вимоги) банку.

В разі порушення позичальником нового (дострокового) терміну повернення всієї наданої ним суми кредиту та/або сплати плати за кредит за договором, вважається, що такий позичальник користується кредитом понад строк, встановлений договором, при цьому, починаючи з наступного робочого дня, сума такого кредиту вважається простроченою сумою основного боргу, а сума плати за кредит - відповідно простроченими процентами та/або простроченими комісіями.

Відповідно до пункту 3.5.3 кредитного договору, позичальник зобов'язувався достроково повернути банку в повному розмірі всю суму кредиту та повністю сплатити плату за кредит у разі застосування банком права вимоги дострокового повернення кредиту в порядку, визначеному розділом 6 договору.

12 листопада 2008 року у зв'язку з невиконанням ОСОБА_1 її зобов'язань за кредитним договором АКІБ "УкрСиббанк" було направлено на адресу відповідача вимогу про дострокове повернення кредиту та процентів та банк вимагав упродовж 31 календарного дня з моменту отримання даної вимоги погасити заборгованість.

Представник відповідача підтвердив отримання ОСОБА_1 указаної вимоги.

Однак в добровільному порядку вимоги банку виконані не були.

16 червня 2009 року АКІБ "УкрСиббанк" звернувся до Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області з позовом про стягнення з ОСОБА_1, ОСОБА_3 заборгованості за кредитними договорами, зокрема і за кредитним договором № 11167376000 від 08 червня 2007 року в сумі 546 912, 95 грн.

Зі змісту указаної позовної заяви вбачається, що банк вважав термін повернення кредиту таким, що настав, а кредит обов'язковому поверненню та просив стягнути суму боргу за кредитним договором станом на 05 червня 2009 року, яка складалася із основного боргу в розмірі 59 910,78 швейцарських франків, що було еквівалентно 424 962,32 грн, простроченого боргу в розмірі 9 821,40 швейцарських франків, що було еквівалентно 69 665,68 грн, а всього по тілу кредиту банк просив стягнути 69 732,18 швейцарських франків, також просив стягнути відсотки станом на 01 червня 2009 року, прострочені відсотки станом на 05 червня 2009 року, пеню, а також штрафні санкції.

22 березня 2012 року представником ПАТ "УкрСиббанк" було подано суду клопотання про заміну позивача у справі в зв'язку зі заміною кредитора у зобов'язанні.

Ухвалою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 28 травня 2012 року замінено позивача на ПАТ "Дельта Банк".

Ухвалою Івано-Франківського міського суду від 12 лютого 2013 року справу за позовом ПАТ "Дельта Банк" до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором залишено без розгляду у зв'язку з повторною неявкою представника позивача в судове засідання.

У листопаді 2014 року ПАТ "Дельта Банк" повторно звернулося в суд з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором в розмірі 2 006 155,55 грн.

Ухвалою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 27 травня 2015 року зазначений позов ПАТ "Дельта Банк" було залишено без розгляду у зв'язку з повторною неявкою представника позивача в судове засідання.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність.

Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності пов'язаний з певними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою.

Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п'ята статті 261 ЦК України).

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252- 255 ЦК України.

При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними моментами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Крім того, статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Однак, Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку, установивши, що з підстав, передбачених кредитним договором, первісний кредитор - АКІБ"Укрсиббанк", правонаступником якого є ПАТ "Укрсиббанк", у листопаді 2008 року змінив строк виконання кредитного зобов'язання в повному обсязі, після чого у банку виникло право на подання позову про стягнення заборгованості за спірним кредитним договором, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що, звернувшись до суду із даним позовом у серпні 2015 року, банк пропустив установлений законом строк позовної давності, про застосування якого відповідачем подано заяву, що є підставою для відмови у позові банку у даній справі.

Такі висновки судів підтверджуються змістом кредитного договору, направленими боржнику вимогами про дострокове погашення спірної кредитної заборгованості, змістом позовних заяв, які подавалися у червні 2009 року та у листопаді 2014 року та були залишені судом без розгляду у зв'язку із повторними неявками позивачів в судові засідання.

Єдиний довід касаційної скарги ПАТ "Дельта Банк" про те, що позивач не пропустив строк позовної давності, оскільки у 2009 році та у 2014 році кредитори боржника вели з останньою переговори щодо реструктуризації кредитної заборгованості, що свідчить про визнання відповідачем її боргових зобов'язань, не підтверджені матеріалами справи, які досліджувалися судами попередніх інстанцій.

Згідно вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд.

Згідно абзацу 10 пункту 9 рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 (v003p710-03) правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації", у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення постановлено без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Рішення судів містять вичерпні висновки, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи, та обґрунтування щодо доводів сторін по суті позову, що є складовою вимогою частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.