642/8265/15-ц Про знесення самочинного будівництва - 07.11.2018 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 17 травня 2017 року у складі судді Пашнєва В. Г. та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 03 серпня 2017 року у складі колегії суддів: Коваленко І. П., Овсяннікової А. І., Сащенко І. С.,

У вересні 2015 року ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_5, третя особа - Департамент державної будівельної інспекції у Харківській області, про знесення самочинного будівництва.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтовував тим, що він є власником 23/100 частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1. Відповідач також є власником 23/100 частини вказаного домоволодіння, право власності на 54/100 частини будинку наразі не оформлене. Частки співвласників будинку в натурі не виділені, користування домоволодінням відбувається за усною домовленістю між співвласниками. Право власності на земельну ділянку, яка знаходиться під будинком, надвірними будівлями і спорудами, співвласниками будинку не оформлене. Земельна ділянка належить територіальній громаді міста Харкова. Порядок користування земельною ділянкою не визначений. Відповідач самочинно побудував на прибудинковій території житлову прибудову літ. "А3-1", прибудову літ. "а7", прибудову літ. "а8" та гараж літ. "О". Таке самочинне будівництво здійснене з грубим порушенням містобудівних, екологічних, протипожежних, санітарних норм і правил, що порушує його право у користуванні та розпорядженні майном.

Посилаючись на викладене, позивач, з урахуванням уточнених вимог, просив знести самочинно побудовані житлову прибудову літ. "А3-1", прибудову літ. "а7", прибудову літ. "а8", гараж літ. "О" та зливну яму № 6, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1.

Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 17 травня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що земельна ділянка, на якій здійснено самочинне будівництво, не приватизована та є власністю територіальної громади в особі міської ради, порядку щодо користування ділянкою між сторонами також не визначено. Вказана земельна ділянка перебуває у спільному користуванні співвласників, тобто існує як єдиний масив без визначення порядку користування між ними. Оскільки порядок користування земельною ділянкою між співвласниками будинку на цей час не визначений, суд позбавлений можливості констатувати порушення права позивача самочинним будівництвом здійсненим відповідачем, враховуючи також відсутність скарг від інших співвласників. При цьому позивачем не доведено, що без знесення самовільної прибудови, що є виключним способом захисту порушеного права, подальша експлуатація як всього житлового будинку в цілому, так і окремих його частин є неможливою або такою, що в значній мірі порушує права співвласників.

Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 03 серпня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивачем не доведено наявність порушення його права користування земельною ділянкою, оскільки між сторонами у справі не визначений порядок користування земельною ділянкою та виділення в натурі часток домоволодіння.

У грудні 2017 року ОСОБА_4 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 17 травня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 03 серпня 2017 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Вказує, що неможливість здійснити оформлення права власності на земельну ділянку, оскільки на ній розташоване самочинне будівництво. Він не надавав згоди відповідачу на здійснення самочинного будівництва, а тому воно підлягає знесенню. При здійсненні цього будівництва порушені ДБН.

Ухвалою Верховного Суду від 06 березня 2018 року відкрито провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У травні 2018 року від ОСОБА_5 надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_4, згідно з яким позивачем не надано суду жодного доказу про порушення ним його прав здійсненими прибудовами. Крім того, відповідно до технічного висновку ТОВ "НТК Енерго-тайм" будівлі в цілому відповідають вимогам надійності та безпечності в подальшій експлуатації. Конструктивні елементи та планування обстеженого будинку на момент обстеження в цілому не протирічать будівельно-технічним, протипожежним та санітарно-гігієнічним вимогам.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій відповідають вимогам статей ЦПК (1618-15) України щодо законності та обґрунтованості.

Судом установлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на праві власності належать по 23/100 частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_6

Інші 56/100 частини домоволодіння перебувають у користуванні ОСОБА_7

Згідно із Витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності за ОСОБА_5 на праві приватної спільної часткової власності зареєстровано 23/100 частини житлового будинку, саме: житловий будинок літ. "А-1" із прибудовами "А1-1", "а5", "а7", "а10"; надвірні будівлі та споруди: літня кухня літ. "Ж"; вбиральня літ. "И"; льох літ. "Д", літ. "Н"; огорожа № 1, 2, 3, 4, 5, 9; зливна яма № 6, 7, замощення "І".

За ОСОБА_4 зареєстровано на праві приватної спільної часткової власності 23/100 частини житлового будинку, саме: житловий будинок літ. "А-1" із прибудовами "А1-1", "а5", "а7", "а10"; надвірні будівлі та споруди: літня кухня літ. "Ж"; вбиральня літ. "И"; льох літ. "Д", літ. "Н"; огорожа № 1, 2, 3, 4, 5, 9; зливна яма № 6, 7, замощення "І".

Відповідно до технічного паспорта від 16 липня 2015 року загальна площа земельної ділянки під будинком, господарськими прибудовами та садом складає 722 кв. м, що виділялись договором про право забудови землі від 25 лютого 1939 року.

Звертаючись до суду із позовом ОСОБА_4 вказував на те, що відповідач порушує його права як співвласника домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1, оскільки він здійснив самочинне будівництво на земельній ділянці, яка в тому числі є необхідною для обслуговування і його частини домоволодіння, а тому таке будівництво підлягає знесенню.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК Українивласник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

За положеннями статті 391 ЦК Українивласник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Згідно зі статтею 152 ЗК Українидержава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Статтею 57 ЦПК України2004 року установлено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Згідно із частиною першою статті 58, частиною другою 59 ЦПК України (1618-15) 2004 року належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно зі статтею 179 ЦПК України2004 року предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Реалізація принципу змагальності в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією (стаття 129 Конституції України).

За змістом статті 10 ЦПК України2004 року цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Установивши, що земельна ділянка, на якій знаходиться самочинне будівництво здійснене ОСОБА_5, не приватизована та належить територіальній громаді міста, при цьому між сторонами у справі не визначений порядок користування цією земельною ділянкою, а належні позивачу і відповідачу частини домоволодіння не виділені в натурі, суд першої інстанції з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову ОСОБА_4 у зв'язку з відсутністю порушених його прав здійсненим ОСОБА_5 самочинним будівництвом.

Оскільки ОСОБА_4, як землекористувач земельної ділянки, не надав доказів про порушення своїх прав, суди дійшли правильного висновку про передчасність таких вимог, оскільки земельна ділянка, яка необхідна, в тому числі, для здійснення обслуговування його 23/100 частини домоволодіння, існує як єдиний масив, а тому суд не може вирішити питання чи порушив відповідач права позивача здійсненим ним самочинним будівництвом.

Інші доводи касаційної скарги були предметом дослідження судом апеляційної інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні судами було дотримано норми матеріального і процесуального права.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції під час розгляду справи в касаційному порядку перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що не відноситься до повноважень Верховного Суду.

Суди першої й апеляційної інстанцій забезпечили повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржувані рішення відповідають нормам матеріального та процесуального права.