290/138/17 Про стягнення заборгованості за кредитним договором - 01.11.2018 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "ПРИВАТБАНК" на рішення Романівського районного суду Житомирської області від 11 квітня 2017 року у складі судді Бабича С. В. та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 15 серпня 2017 року у складі колегії суддів: Талько О. Б., Гансецької І. А., Григорусь Н. Й.,

У лютому 2017 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПРИВАТБАНК" (далі - ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК", банк) звернулось із позовом до відповідачів про стягнення заборгованості за кредитним договором у сумі 14 867, 00 грн, яка складається з: заборгованість за кредитом - 2 707, 87 грн, заборгованість за відсотками за користування кредитом - 7 149, 91 грн, пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором - 4 063, 17 грн, штрафи відповідно до умов кредитного договору - 250, 00 грн (фіксована частина), 696, 05 грн (процентна складова).

Позовні вимоги обґрунтовувалися тим, що 21 березня 2008 року між банком та ОСОБА_4 укладено кредитний договір № МР-05-08, за умовами якого ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" надало відповідачу кредит у розмірі 20 000, 00 грн на строк до 19 березня 2010 року.

З метою забезпечення виконання зобов'язань за цим договором ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" уклало з ОСОБА_5 (до моменту звернення до суду із позовом змінила прізвище на "ОСОБА_5") договір поруки від 21 березня 2008 року № МР-05-08. Позичальник зобов'язань за кредитним договором не виконав, у зв'язку із чим утворилась заборгованість, яку банк просив стягнути з відповідачів солідарно.

Рішенням Романівського районного суду Житомирської області від 11 квітня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.

У своїх висновках суд першої інстанції посилався на те, що порушення строку останнього чергового платежу за кредитним договором № МР-05-08 відбулося у березні 2010 року, а кінцевий термін повного погашення кредиту встановлено сторонами до 19 березня 2010 року. Суд зробив висновок, що у задоволенні позову необхідно відмовити у зв'язку зі спливом позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем ОСОБА_5, та у зв'язку із припиненням поруки ОСОБА_5

Рішенням Апеляційного суду Житомирської області від 15 серпня 2017 року апеляційну скаргу ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" відхилено, рішення Романівського районного суду Житомирської області від 11 квітня 2017 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції у частині висновків про неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань, додатково зазначивши, що оскільки кредитним договором передбачено повернення кредитних коштів та сплату відсотків і винагороди не пізніше 19 березня 2010 року, то початок перебігу встановленого частиною четвертою статті 559 ЦК України строку, протягом якого кредитор зобов'язаний був пред'явити вимогу до поручителя, розпочався з 20 березня 2010 року. Письмова вимога до поручителя про погашення боргу за кредитним договором направлена позивачем 23 листопада 2016 року, тобто після спливу шестимісячного строку. Встановивши, що кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання, який передбачений кредитним договором, не пред'явив вимогу до поручителя, суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що зобов'язання за договором поруки припинилися. Правильним є також й висновок суду щодо пропуску позивачем позовної давності стосовно вимог до позичальника.

ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК", не погодившись із зазначеними рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій у частині відмови у стягненні відсотків та неустойки у межах позовної давності, у вересні 2017 року подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, у якій просило скасувати рішення Романівського районного суду Житомирської області від 11 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 15 серпня 2017 року у частині відмови у стягненні суми відсотків та неустойки у межах позовної давності та ухвалити нове рішення про задоволення позову у цій частині вимог.

Касаційна скарга ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" обґрунтовувалась доводами про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права. Заявник зазначив, що оскільки грошові кошти за кредитним договором відповідачем повернуто не було, правовідносини сторін є дійсними, тому проценти за кредитом підлягали стягненню з відповідача у межах позовної давності за три роки до дня звернення до суду із позовом та за один рік за вимогами про стягнення неустойки. Обґрунтовуючи обрану правову позицію, банк посилався на правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15.

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_4 просив залишити її без задоволення, зазначивши, що банком пропущено позовну давність, про застосування якої заявлено стороною у справі, тому позов не підлягав задоволенню.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 вересня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України (в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що набрав чинності 15 грудня 2017 року, далі - ЦПК України (1618-15) ) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу ХІІІ "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду у червні 2018 року.

Верховний Суд вислухав суддю-доповідача, перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив висновок, що оскаржувані судові рішення відповідають вимогам законності та обґрунтованості, визначеним статтею 213 ЦПК України (в редакції Закону України від 18 березня 2004 року № 1618-IV, далі - ЦПК України (1618-15) 2004 року), а касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають до застосування правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 213 ЦПК України 2004 року, відповідно до яких рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 21 березня 2008 року між ПАТ КБ "ПРИВАТБАНК" та ОСОБА_4 укладений кредитний договір № МР-05-08, за умовами якого позичальнику наданий кредит у розмірі 20 000, 00 грн, зі сплатою 20, 0 % річних за користування кредитними коштами, строком до 19 березня 2010 року.

Згідно з пунктом 6.8 договору позовна давність за вимогами про стягнення кредиту, відсотків, винагороди, неустойки - пені, штрафів, становить п'ять років.

21 вересня 2008 року між позивачем та ОСОБА_7 укладений договір поруки, яким передбачено, що поручитель відповідає перед кредитором за виконання обов'язків в тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату кредиту, відсотків, винагород, штрафів, пені та інших платежів, а також відшкодування збитків. У випадку невиконання боржником обов'язків за кредитним договором боржник і поручитель несуть солідарну відповідальність перед кредитором.

Пунктом 10 договору поруки передбачено, що цей договір набирає чинності з моменту його підписання та діє до повного виконання зобов'язань за кредитною угодою.

Станом на 18 листопада 2016 року у позичальника утворилась заборгованість у сумі 14 867, 00 грн, яка складається з: заборгованість за кредитом - 2 707, 87 грн, заборгованість за відсотками за користування кредитом - 7 149, 91 грн, пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором - 4 063, 17 грн, штрафи відповідно до умов кредитного договору - 250, 00 грн (фіксована частина), 696, 05 грн (процентна складова).

11 квітня 2017 року ОСОБА_5 зверталася до суду із заявою про застосування позовної давності.

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За змістом положень статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.

Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність. Зокрема, у частині другій статті 258 ЦК України передбачено, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

Згідно зі статтею 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги.

Відповідно до пункту 1.3 укладеного договору строком повного погашення кредиту є 19 березня 2010 року.

Починаючи з 20 березня 2010 року відповідач зобов'язаний був незалежно від пред'явлення вимоги позивачем повернути всю суму заборгованості за договором.

В оцінці застосування наведених норм права під час вирішення спору Верховний Суд зобов'язаний врахувати правову позицію, викладену Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), згідно з яким право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

З огляду на наведене Верховний Суд вважає, що у банку відсутні правові підстави нараховувати передбачені договором проценти та неустойки до повного погашення заборгованості за кредитом у цій цивільній справі.

Встановивши фактичні обставини, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначили правову природу цивільних відносин між сторонами. Одночасно Верховний Суд визнає помилковим застосування судами першої та апеляційної інстанцій позовної давності як підставу для відмови у задоволенні позову про стягнення з відповідачів відсотків та пені, нарахованих за кредитним договором. Правильним в оцінці спірних правовідносин є висновок про те, що банк після спливу строку кредитування позбавлений права як кредитор нараховувати відсотки, передбачені кредитним договором.

Проте, враховуючи, що недоліки зазначених рішень не впливають на правильність прийнятого рішення у справі, Верховний Суд, застосувавши правило статті 410 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки доводи касаційної скарги остаточних висновків судів не спростовують, на вирішення спору та відповідний правовий результат - не впливають.