212/6638/13-ц Про визнання заповіту недійсним - 01.10.2018 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4, від імені якого діє адвокат ОСОБА_7, на рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу від 22 грудня 2015 року у складі судді Шум Л. І. та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 грудня 2017 року у складі колегії суддів: Барильської А. П., Бондар Я. М., Зубакової В. М.,

У липні 2013 року ОСОБА_4 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_5 про визнання заповіту недійсним.

Позовна заява мотивована тим, що його брат - ОСОБА_8 на підставі заповіту від 13 липня 2012 року є спадкоємцем матері ОСОБА_9

ІНФОРМАЦІЯ_1 йому стало відомо від ОСОБА_5 про смерть ОСОБА_8

Після поховання ОСОБА_8 він дізнався про складений братом заповіт від 22 травня 2013 року, за яким все своє майно, у тому числі й будинок у АДРЕСА_2, успадкований після смерті матері, та належну йому на праві власності квартиру АДРЕСА_1, ОСОБА_8 заповідав ОСОБА_5

По змісту заповіту, тексту та підпису у ньому він зрозумів, що ОСОБА_8 під час складання заповіту не міг керувати своїми діями або взагалі не був причетний до складання заповіту та його підписання, оскільки у бесідах з ним він висловлював наміри щодо розпорядження майном на користь позивача.

На підставі вище наведеного ОСОБА_4 просив визнати заповіт, укладений 22травня 2013 року, недійсним.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу від 22 грудня 2015 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду мотивовано тим, що під час розгляду справи судом не було встановлено абсолютну неспроможність ОСОБА_8, в момент вчинення правочину, розуміти значення своїх дій та керувати ними.

Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 20 грудня 2017 року апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_7 залишено без задоволення. Рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу від 22 грудня 2015 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що на підставі встановлених фактичних обставин справи, які мають суттєве значення для її вирішення, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову, оскільки позивач не довів наявності підстав для визнання заповіту недійсним.

У касаційній скарзі, поданій у лютому 2018 року до Верховного Суду, ОСОБА_4 просить скасувати оскаржувані судові рішення, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, обґрунтовуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій всупереч вимог статей 212- 214 ЦПК України 2004 року не досліджено повно, всебічно та об'єктивно всі обставини у справі, у зв'язку з чим суди дійшли неправильного висновку про відмову в задоволенні позову.

При цьому судами не враховано, що на момент складання заповіту від 22 травня 2013 року ОСОБА_8 перебував у стані сильного алкогольного сп'яніння, знаходився під психологічним тиском ОСОБА_5, був хворий на онкологічне захворювання, що перешкоджало йому адекватно розуміти свої дії та спонукало до підписання оспорюваного заповіту проти своєї волі. Крім того, апеляційний суд помилково вважав висновок комплексної судової психолого-психіатричної посмертної експертизи Київського міського центру судово-психіатричної експертизи від 07 липня 2017 року № 440 належним та допустимим доказом у справі, оскільки він виконаний з численними порушеннями вимог законодавства України.

Відзив на касаційну скаргу відповідачем не подано.

Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно із положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що рішення судів попередніх інстанцій ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер брат позивача - ОСОБА_8, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 (а. с. 8 том 1).

За життя ОСОБА_8 склав заповіт (а. с. 6, том 1), який посвідчений 22 травня 2013 року приватним нотаріусом Криворізького міського нотаріального округу Дніпропетровської області Герасимовою Л. С. та відповідно до якого усе своє майно, де б воно не знаходилось та з чого б воно не складалось, він заповів ОСОБА_5

Звертаючись до суду з позовом про визнання вказаного заповіту недійсним на підставі статей 225, 1234, 1257 ЦК України, позивач вказував на те, що на момент складання заповіту ОСОБА_8 не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними. Крім того, волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Відповідно до статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своє смерті.

Статтею 1234 ЦК України унормовано, що право на заповіт має фізична особа з повною вільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Відповідно до частини другої статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

За частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Статтею 203 ЦК України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зокрема, частинами першою-третьою та п'ятою вказаної статті передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтями 218- 235 ЦК України визначено окремі підстави недійсності правочину.

Відповідно до положень статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

У контексті викладеного слід розуміти, що підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Для визначення наявності стану, в якому громадянин не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння та ін.) на момент укладення угоди, суд призначає судово-психіатричну експертизу. Вимоги про визнання угоди недійсною з цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, що підтверджують чи спростовують доводи про те, що в момент укладення угоди особа не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними.

Згідно з вимогами пункту 2 частини першої статті 145 ЦПК України призначення експертизи є обов'язковим у разі заявлення клопотання про призначення експертизи хоча б однією зі сторін, якщо у справі необхідно встановити психічний стан особи.

Правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

Згідно зі статтею 60 ЦПК України, 2004 року, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

У цій справі ухвалою Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу від 28 квітня 2015 року за клопотанням представника позивача у відповідності до статті 145 ЦПК України 2004 року було призначено судово-психіатричну експертизу (посмертну), проведення якої доручено експертам Комунального закладу "Гейківська психоневрологічна лікарня" Дніпропетровської обласної ради".

Згідно з висновком посмертної судово-психіатричної експертизи Комунального закладу "Гейківська психоневрологічна лікарня" Дніпропетровської обласної ради" від 23 червня 2015 року № 181 ОСОБА_8 міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними на момент складання і підписання заповіту 22 травня 2013 року (а. с. 231 том 1).

Крім того, висновком комплексної судової психолого-психіатричної посмертної експертизи Київського міського центру судово-психіатричної експертизи від 07 липня 2017 року № 440, в складі комісії: заступника директора з експертної роботи, лікарів судово-психіатричних експертів та завідуючої лабораторії психічних досліджень, яка має вищу психологічну освіту, встановлено, що ОСОБА_8 на момент складання заповіту 22 травня 2013 року виявляв психічні і поведінкові розлади в результаті вживання алкоголю, синдром залежності (F10.2) та сомотагенно-обумовлений астенічний синдром (F06.8) і за своїм психічним станом він у повній мірі усвідомлював значення своїх дій та міг керувати ними (а. с. 168-172, том 2).

Клопотань про призначення додаткової експертизи позивачем не заявлено.

Вирішуючи вказаний спір, суди попередніх інстанцій, відповідно до вимог статті 10 ЦПК України 2004 року, сприяли повному і всебічному розгляду справи та не перешкоджали жодній зі сторін подати докази на підтвердження своїх вимог і заперечень стосовно пред'явленого позову.

Встановивши, що позивач не довів наявності підстав, передбачених частиною першою статті 225 та частиною другою статті 1257 ЦК України, для визнання

недійсним заповіту від 22 травня 2013 року, суди зробили обґрунтований висновок про відсутність належних доказів на підтвердження доводів позову про неусвідомлення ОСОБА_8 значення своїх дій і неможливість керувати ними на час складання заповіту і правомірно відмовили в задоволенні позову.

Також колегія суддів зауважує, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Рішення ЄСПЛ у справі "Проніна проти України" (Pronina v. Ukraine) від 18 липня 2006 року, п. 23).

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін на підставі статті 401 ЦПК України, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.