361/11808/13-ц Про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однієї сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю, його поділ та визнання права власності на частку спільного майна - 21.08.2018 Прийняття

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення апеляційного суду Київської області від 12 січня 2017 року в складі колегії суддів: Волохова Л. А., Матвієнко Ю. О., Мельника Я. С.,

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК (1618-15) України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У грудні 2013 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4, правонаступником якого є ОСОБА_3, про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однієї сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання майна спільною сумісною власністю, його поділ та визнання права власності на ? частку спільного майна.

Позовна заява ОСОБА_2 мотивована тим, що вона з вересня 2007 року проживала разом з ОСОБА_4 однією сім'єю без реєстрації шлюбу. За час спільного проживання, а саме 16 квітня 2008 року за кредитні кошти, повернення яких здійснювала вона, на ім'я ОСОБА_4 придбано автомобіль "ДЕУ-Ланос", а 29 жовтня 2009 року - дві земельні ділянки площею 0,0072 га та 0,0128 га на АДРЕСА_1, цільове призначення яких є будівництво і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, державні акти про право власності на які оформлено на ОСОБА_4 Після реєстрації 22 січня 2010 року шлюбу між сторонами на придбаних земельних ділянках за спільні кошти подружжя збудувало житловий будинок, право власності на який 28 грудня 2011 року зареєстровано за ОСОБА_4 Після відчуження 33/50 часток новозбудованого будинку на користь інших осіб розмір частки її та ОСОБА_4 у праві власності на цей будинок становить по 17/100 частки.

На підставі викладеного ОСОБА_2, з урахуванням уточнених позовних вимог, просила: встановити факт спільного проживання її та

ОСОБА_4 однією сім'єю без реєстрації шлюбу з листопада 2007 року до 22 січня 2010 року; визнати за нею право власності на 17/100 частки житлового будинку АДРЕСА_1, а також по 1/2 частці земельних ділянок площею 0,0072 га та 0,0128 га за вказаною адресою.

У лютому 2014 року ОСОБА_4 звернувся до суду із зустрічною позовною заявою до ОСОБА_2 про визнання майна особистою приватною власністю.

Позовна заява ОСОБА_4 мотивована тим, що він здійснив будівництво будинку АДРЕСА_1 за рахунок коштів, отриманих від продажу квартири № АДРЕСА_1, яка належала йому на праві особистої приватної власності.

На підставі викладеного ОСОБА_4 просив визнати за ним право особистої приватної власності на 34/50 частин житлового будинку АДРЕСА_1.

Ухвалою Броварського міськрайонного суду Київської області від 19 березня 2014 року зустрічну позовну заяву ОСОБА_4 прийнято до спільного розгляду та об'єднано в одне провадження з первісним позовом ОСОБА_2

06 квітня 2014 року ОСОБА_4 помер.

Ухвалою Броварського міськрайонного суду Київської області від 22 жовтня 2014 року до участі у справі залучено правонаступника ОСОБА_4 - ОСОБА_3, який уточнив позовні вимоги та просив визнати за ним право власності на 17/50 частки житлового будинку АДРЕСА_1.

Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 17 грудня 2014 року позов ОСОБА_2 задоволено. Встановлено факт спільного проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_4 однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період з листопада 2007 року до 22 січня 2010 року. Визнано за ОСОБА_2 право спільної часткової власності на 17/100 часток житлового будинку на АДРЕСА_1; 1/2 частку земельної ділянки площею 0,0072 га та 1/2 частку земельної ділянки площею 0,0128 га на АДРЕСА_1 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. Визнано за ОСОБА_3 право спільної часткової власності на 17/100 частин житлового будинку АДРЕСА_1; 1/2 частку земельної ділянки площею 0,0072 га та 1/2 частку земельної ділянки площею 0,0128 га на АДРЕСА_1 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_2 та ОСОБА_4 проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу з листопада 2007 року до 22 січня 2010 року. За час перебування у фактичних шлюбних відносинах ОСОБА_2 та ОСОБА_4 придбали дві земельних ділянки площею 0,0072 га та 0,0128 га на АДРЕСА_1, на яких збудували будинок, 33/50 часток якого було відчужено на користь третіх осіб. Оскільки земельні ділянки та решта будинку, яка не відчужена, набута ОСОБА_2 та ОСОБА_4 у період шлюбу за спільні кошти, тому це майно є спільною сумісною власністю та підлягає поділу.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 04 березня 2015 року, з урахуванням ухвали цього ж суду про виправлення описки від 20 травня 2015 року, рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 17 грудня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_2 та задоволення зустрічного позову ОСОБА_3 Визнано особистою приватною власністю ОСОБА_4 17/50 частки житлового будинку АДРЕСА_1.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що позивачем не доведено факту проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_4 у період з листопада 2007 року до 22 січня 2010 року однієї сім'єю без реєстрації шлюбу. Кошти, за які було придбано спірні земельні ділянки та здійснено на них будівництво будинку належали ОСОБА_4 особисто та були отримані ним від продажу власної квартири.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року рішення апеляційного суду Київської області від 04 березня 2015 року в частині вирішення первісного позову ОСОБА_2 про визнання частки житлового будинку АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на 17/100 часток цього будинку, а також у частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_3 про визнання 17/50 часток вказаного житлового будинку особистою приватною власністю скасовано. Справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала суду касаційної інстанції мотивована тим, що апеляційний суд не встановив джерело походження коштів на будівництво спірного будинку, не перевірив, чи було збудовано цей будинок за кошти, отримані від відчуження ОСОБА_4 належної йому на праві особистої приватної власності квартири, чи за спільні кошти подружжя; не перевірив розмір доходів кожного із подружжя під час будівництва вказаного житлового будинку.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 12 січня 2017 року рішення суду першої інстанції в частині вирішення первісного позову ОСОБА_2 про визнання частки житлового будинку спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на частку цього будинку, а також у частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_3 про визнання частки житлового будинку особистою приватною власністю скасовано та ухвалено в цих частинах нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_2 про визнання частки житлового будинку АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на частку цього будинку відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_3 про визнання майна особистою приватною власністю задоволено. Визнано за ОСОБА_3 право особистої приватної власності на 34/100 частини житлового будинку АДРЕСА_1.

Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що спірний будинок збудовано за рахунок грошових коштів, отриманих ОСОБА_4 від продажу належної йому на праві приватної власності квартири АДРЕСА_1. ОСОБА_2 не надала суду належних та допустимих доказів того, що вказаний будинок збудовано сторонами за рахунок спільних коштів подружжя.

У касаційній скарзі, поданій у січні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення суду апеляційної інстанції та ухвалити нове рішення, яким визнати спільною частковою власністю 17/50 часток житлового будинку № АДРЕСА_1 Київської області у рівних долях по 17/100 часток за ОСОБА_2 та ОСОБА_3

Касаційна скарга мотивована тим, що відповідно до наявного у матеріалах справи витягу з реєстру нерухомого майна вартість новоствореного будинку № АДРЕСА_1 Київської області на момент реєстрації склала 1 074 968 грн, а належна ОСОБА_4 квартира була відчужена за 50 000 грн, тому спірне майно не може бути його особистою власністю. Законодавством встановлено презумпцію спільної власності майна подружжя, набутого під час шлюбу. Апеляційним судом залишено поза увагою, що за кошти, отримані від продажу квартири, ОСОБА_4 придбав дві земельні ділянки.

У березні 2017 року ОСОБА_3 подав відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що ОСОБА_4 збудував спірний будинок за особисті кошти, тому позивач за первісним позовом не має на нього права. Сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.

16 квітня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Рішення апеляційного суду переглядається в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання спільною частковою власністю 17/50 часток житлового будинку АДРЕСА_1 у рівних долях по 17/100 часток за ОСОБА_2 та ОСОБА_3; а також в частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання 17/50 часток вказаного житлового будинку особистою приватною власністю.

Суди встановили, що 28 жовтня 2009 року ОСОБА_4 придбав дві земельні ділянки площею 0,0072 га та 0,0128 га на АДРЕСА_1, цільовим призначенням яких є будівництво та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд.

22 січня 2010 року ОСОБА_4 та ОСОБА_2 уклали шлюб.

28 грудня 2011 року за ОСОБА_4 зареєстровано право власності на житловий будинок АДРЕСА_1, загальною площею 359,9 кв. м, житловою площею 128,9 кв. м.

19 січня 2012 року та 10 липня 2012 року ОСОБА_4 відчужив на користь інших осіб 16/50 та 17/50 часток житлового будинку АДРЕСА_1.

20 липня 2012 року на ім'я ОСОБА_4 видано державні акти про право власності на вищевказані земельні ділянки площею 0,0072 га та 0,0128 га.

Заочним рішенням Кагарлицького районного суду Київської області від 28 січня 2014 року, яке набрало законної сили, розірвано шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_2

06 квітня 2014 року помер ОСОБА_4, правонаступником якого є ОСОБА_3

Статтею 63 СК України передбачено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними.

За загальним правилом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Таке ж положення містить і норма частин третьої та четвертої статті 368 ЦК України.

У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом (частина друга статті 372 ЦК України).

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує, в даному випадку на позивача за зустрічним позовом.

Пред'являючи позовні вимоги про визнання права власності на частку житлового будинку АДРЕСА_1, ОСОБА_2 обґрунтовувала їх тим, що цей будинок збудовано нею та ОСОБА_4 у період перебування у шлюбі за рахунок спільних коштів подружжя, тому їй належить 1/2 частка спірного майна, яка на час розгляду справи складала 17/50 частин вказаного будинку.

ОСОБА_4, а в подальшому і його правонаступник ОСОБА_3 зазначали про те, що спірний будинок збудовано за рахунок грошових коштів, отриманих ОСОБА_4 від продажу належної йому на праві приватної власності квартири АДРЕСА_1.

Встановлено, що згідно з технічним паспортом на житловий будинок АДРЕСА_1 його вартість становить 1 074 967 грн.

Відповідно до договору купівлі-продажу від 10 квітня 2009 року ОСОБА_4 продав ОСОБА_5, яка діяла в своїх інтересах та в інтересах малолітньої дочки ОСОБА_6, квартиру АДРЕСА_1 за 50 000 грн.

Встановивши вказані обставини справи, суд апеляційної інстанції неправильно вирішив спір по суті.

Кошти, отримані від продажу квартири АДРЕСА_1 у розмірі 50 000 грн, не є належним та допустимим доказом підтвердження факту побудови спірного будинку вартістю 1 074 967 грн лише за особисті кошти ОСОБА_4

Інших належних та допустимих доказів на підтвердження вказаних обставин судами не здобуто та матеріали справи не містять.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина третя статті 10 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій).

Аналогічна за змістом норма закріплена у частині третій статті 12 ЦПК України в редакції, чинній на час розгляду справи судом касаційної інстанції.

Проте позивачем за зустрічним позовом не подано належних та допустимих доказів, що спірний житловий будинок було побудовано за особисті кошти ОСОБА_4

Вказані доводи ОСОБА_3 спростовані зібраними по справі доказами, зокрема технічним паспортом на житловий будинок АДРЕСА_1, яким визначена вартість будинку в розмірі 1 074 967 грн, та договором купівлі-продажу квартири № АДРЕСА_2, відповідно до якого вартість цієї квартири складає 50 000 грн.

Отже позивачем за зустрічним позовом не спростовано презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, яка визначена статтею 60 СК України.

За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення зустрічного позову та відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання спільною частковою власністю 17/50 часток житлового будинку АДРЕСА_1 у рівних долях по 17/100 часток за ОСОБА_2 та ОСОБА_3

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України (254к/96-ВР) прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв'язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі (частина перша статті 263 ЦПК України.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 3 ЦПК України вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 10 ЦПК України, а також правильно витлумачив ці норми.

Відповідно до положень статей 12 і 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених позивачем вимог та зазначених і доведених ним обставин.

Статтею 412 ЦПК України визначено, що підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

Оскільки апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права, це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення, тому рішення суду апеляційної інстанції відповідно до статті 412 ЦПК України необхідно скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 та задоволення первісних позовних вимог ОСОБА_2 про визнання спільною частковою власністю 17/50 часток житлового будинку АДРЕСА_1 у рівних долях по 17/100 часток за ОСОБА_2 та ОСОБА_3

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України визначено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Отже, на користь ОСОБА_2 підлягають стягненню судові витрати пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а саме: 4020,37 грн, з яких 1 827,44 грн судового збору за подання позовної заяви та 2192,93 грн судового збору за подання касаційної скарги.