761/35639/15-ц Про виселення без надання іншого житлового приміщення - 21.08.2018 Прийняття

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката ОСОБА_4 на заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 01 грудня 2016 року у складі судді Савицького О. А. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 14 листопада 2017 року у складі колегії суддів: Махлай Л. Д., Мазурик О. Ф., Кравець В. А.,

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК (1618-15) України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У листопаді 2015 року державне житлово-комунальне підприємство Національної академії наук України (далі - ДЖКП НАН України) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3 про виселення без надання іншого житлового приміщення.

Позовна заява мотивована тим, що на підставі розпорядження Президії НаціональноїАкадемії Наук України від 02 березня 2000 року гуртожиток, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 перебуває на його балансі. Відповідач був прописаний та проживає у гуртожитку як член сім'ї наймача, а саме колишньої дружини ОСОБА_5, яка працювала на посаді двірника до 28 лютого 2001 року та отримала ордер на вселення у вказаний гуртожиток. Проте на даний час відповідач проживає у гуртожитку безпідставно, оскільки ні він, ні члени його сім'ї не перебувають у трудових відносинах з державним житлово-комунальним підприємством НАН України.

Заочним рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 01 грудня 2016 року позов ДЖКП НАН України задоволено.

Виселено ОСОБА_3 з гуртожитку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, без надання іншого жилого приміщення. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідач та члени його сім'ї на цей час не перебувають у трудових відносинах з позивачем, на балансі якого перебуває вказаний гуртожиток. Крім того, відповідач на цей час з ОСОБА_7, яка отримувала ордер на проживання в гуртожитку, не перебуває в шлюбі, і остання з 14 серпня 2008 року не проживає в цьому гуртожитку та знята з реєстрації за вказаною адресою. Тому суд на підставі статті 124 ЖК Української РСР дійшов висновку про необхідність виселення відповідача із гуртожитку без надання іншого жилого приміщення.

Ухвалою апеляційного суду міста Києва від 14 листопада 2017 року заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 01 грудня 2016 року залишено без змін.

Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що оскільки відповідач не набув самостійного права на проживання у спірному жилому приміщенні, тому наявні правові підстави для його виселення. При цьому, зазначив, що суд першої інстанції помилково застосував до спірних правовідносин статтю 124 ЖК Української РСР, проте це не призвело до ухвалення неправильного вирішення спору.

У касаційній скарзі, поданій грудні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, представник ОСОБА_3 - адвокат ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати заочне рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій залишено поза увагою, що відповідач згідно з повідомленням ЖКК-2 НАН України від 03 червня 2015 року був зареєстрований тимчасово з 15 лютого 1996 року до 15 лютого 2000 року у спірному гуртожитку. При цьому дружина ОСОБА_3 працевлаштована в ЖКК-2 НАН України на посаду двірника лише з 24 жовтня 1997 року, отже, відповідач зазначає, що ОСОБА_7 почала працювати на вказаній посаді через 1 рік і 8 місяців після вселення і реєстрації відповідача. Отже, відповідач не міг бути поселений та зареєстрований у кімнаті 88/2 як член сім'ї до дружини. Тому право відповідача на вселення та проживання у спірному житловому приміщенні не є похідним від права на проживання його колишньої дружини. Зазначив, що розгляд справи відбувся без його участі. На повістках неповно вказана адреса та неправильно зазначено номер кімнати, тому він не мав змоги отримувати судові повістки. Крім того, у період з 12 серпня 2016 року по 10 листопада 2016 року він брав участь у проведенні антитерористичної операції.

30 травня 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Встановлено, що на підставі розпорядження Президії Національної Академії Наук України від 02 березня 2000 року гуртожиток, який знаходиться за адресою: місто Київ, вулиця Ежена Потьє, 9, перебуває на балансі Державного житлово-комунального підприємства НАН України.

ОСОБА_5, колишня дружина відповідача, працювала в ЖКК-2 НАН України на посаді двірника з 24 жовтня 1997 року по 28 лютого 2001 року, була звільнена за переведенням до КП житлового господарства Радянського району м. Києва.

ОСОБА_5 була зареєстрована за адресою: м АДРЕСА_1, 15 лютого 1996 року тимчасово до 15 лютого 2000 року, а 15 квітня 1999 року була зареєстрована в гуртожитку постійно. 14 серпня 2008 року ОСОБА_5 була знята з реєстрації за вказаною адресою.

Згідно з повідомленням ЖКК-2 НАН України від 03 червня 2015 року ОСОБА_8 Відповідно до картки Ф-А був зареєстрований тимчасово з 15 лютого 1996 року до 15 лютого 2000 року в гуртожитку на АДРЕСА_1 у дружини, яка працювала в ЖКК НАН України і отримала ордер на вселення в гуртожиток. 15 квітня 1999 року ОСОБА_8 був зареєстрований за адресою зазначеного гуртожитку постійно.

Як вбачається з судових рішень, предметом судового розгляду уже було виселення відповідача зі спірної кімнати в гуртожитку та ухвалено рішення апеляційного суду м. Києва від 26 серпня 2015 року про відмову у задоволенні позовних вимог.

Установлено судами, що спірне житлове приміщення, з якого повинен бути виселений відповідач є кімнатою гуртожитку. Ці обставини також підтверджуються і вищезазначеним рішенням.

Отже, вказане житло не є службовим, тому вказані правовідносини щодо користування жилою площею у гуртожитках врегульовані окремою главою 4 розділу ІІІ ЖК Української РСР.

Як вбачається з позовної заяви, позивач просив виселити відповідача зі службового житла з посиланням на норми права, які регулюють правовідносини, що виникають із користування службовим житловим приміщенням.

Вказаних суперечностей суди не усунули.

Задовольняючи позовні вимоги, місцевий суд, з висновками якого погодився апеляційний суд, послався на те, що відповідач має похідне право на проживання у спірному житлі, яке виникло у його дружини, з якою він розлучився, не є членом її сім'ї та остання, крім того, у спірному житлі не проживає.

Заперечуючи ці обставини справи, представник позивача звертав увагу на те, що місце проживання відповідача зареєстроване з 15 лютого 1996 року за адресою: АДРЕСА_1, також зазначав, що ОСОБА_7 почала працювати через 1 рік і 8 місяців після вселення і реєстрації відповідача.

Отже, суди не дослідили наявні у матеріалах справи докази, а саме: відомості адресно-довідкового підрозділу ГУ ДМС України в м. Києві на предмет проживання відповідача у кімнаті 88 за вищевказаною адресою; паспорт ОСОБА_3 щодо зареєстрованого місця проживання саме у кімнаті 88, при цьому суди не врахували дату реєстрації з 15 лютого 1996 року за цією адресою, та підстави набуття такого права.

Тому доводи судів, які стали підставою для ухвалення рішення про виселення, є необґрунтованими належними доказами, оскільки та обставина, що відповідач вселився до спірного житла в гуртожитку як член сім'ї працюючого на підприємстві наймача, потребують доведення належними доказами.

Тому, вказані висновки судів щодо обґрунтованості позовних вимог та наявності правових підстав для виселення є передчасними.

Крім того, висновки судів повністю ґрунтуються на обставинах справи, які встановлені у рішенні Апеляційного суду міста Києва від 26 серпня 2015 року.

Також відповідач, стверджував, що виселення його з гуртожитку становитиме надмірний тягар, оскільки у нього відсутнє інше житло та фінансова можливість його придбати. Просив врахувати його участь як солдата у період з 12 серпня 2016 року по 10 листопада 2016 року в зоні проведення антитерористичної операції.

Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справі "Беєлер проти Італії" ("Beyeler v Italy"), заява № 33202/96, 110).

Проте суд першої інстанції, даючи оцінку відповідності виселення відповідача критерію пропорційності, лише вказав, що ОСОБА_7 не набув самостійного права на проживання у спірному жилому приміщенні та не надав жодних аргументів про неможливість його виселення без надання іншого житлового приміщення.

Отже, суд апеляційної інстанції вищевказані доводи відповідача, як і пропорційність виселення відповідачів меті цього обмеження права на повагу до житла, не оцінював. Хоча суди мають як надавати адекватне обґрунтування для відхилення аргументів стосовно застосування норм права, так і надавати оцінку виселення в контексті принципу пропорційності.

Втручання у право на повагу до житла має бути також "необхідним у демократичному суспільстві". Тобто воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності" та бути домірним переслідуваній легітимній меті (рішення у справі "Зехентнер проти Австрії", заява № 20082/02, 56).

Вирішуючи питання про "необхідність у демократичному суспільстві" виселення відповідачів зі службового житла, суд має оцінити, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого заходу та чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції (рішення у справі "Дакус проти України" від 14 грудня 2017 року, заява № 19957/07; "Кривіцька та Кривіцький проти України" від 02 березня 2011 року, заява № 30856/03; "Садов'як проти України" від 17 травня 2018 року, заява № 17365/14).

Європейський суд з прав людини вказує на те, що "пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення (рішення у справі "Проніна проти України" від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00).

Проте суди на вказані вище вимоги норм права уваги не звернули та не встановили фактичні обставини справи, необхідні для правильного вирішення спору, не аргументували своїх висновків щодо виселення відповідача.

Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Перевірка доводів заявника, пов'язаних з установленням фактичних обставин справи та оцінкою доказів у ній, перебуває поза визначеними статтею 400 ЦПК України межами перегляду справи в касаційному порядку.

Відповідно до частин третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом.

Оскільки судами порушено норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема не досліджено зібрані у справі докази, а суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, тому відсутні правові підстави для ухвалення нового рішення або зміни судових рішень.

Таким чином, судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції відповідно до вимог статті 411 ЦПК України.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката ОСОБА_4 задовольнити частково.

Заочне рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 01 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 14 листопада 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.