643/3739/16-ц Про розірвання договорів позики та стягнення заборгованості - 05.07.2018 Прийняття

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Курило В. П. (суддя-доповідач), Коротуна В. М.,

Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідачі: ОСОБА_5, ОСОБА_6,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_5 - ОСОБА_7 на рішення Московського районного суду міста Харкова від 27 квітня 2016 року у складі судді Короткого І. П. та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 07 червня 2017 року у складі колегії суддів: Кіся П. В., Кружиліної О. А., Хорошевського О. М.,

У березні 2016 року ОСОБА_4 звернулася до суду з позовом до

ОСОБА_5, ОСОБА_6 про розірвання договорів та стягнення заборгованості.

Позовна заява мотивована тим, що між ОСОБА_4 та ОСОБА_5, починаючи з 2011 року, було укладено договори позики, відповідно до яких ОСОБА_4 передала ОСОБА_5 грошові кошти за умови їх повернення та сплати відсотків за користування ними. Зокрема, за договором позики від

01 липня 2012 року № 10 ОСОБА_5 було передано 200 000,00 доларів США, а за договором позики від 01 червня 2013 року № 22 - 149 171,23 доларів США.

У подальшому, у зв'язку із введенням на території міста Луганська (де постійно проживали ОСОБА_4 та ОСОБА_5 В.) режиму антитерористичної операції, ОСОБА_5 відмовився повертати грошові кошти та сплачувати проценти за їх користування і взагалі почав ігнорувати будь-які вимоги позичальника.

ОСОБА_4 просила розірвати договори позики під проценти від 01 липня 2012 року № 10 та від 01 червня 2013 року № 22 укладені між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 та стягнути: з ОСОБА_5 - заборгованість в сумі

598 346,25 доларів США, що еквівалентно 15 139 245,52 гривень; з

ОСОБА_6 - заборгованість за вказаними договорами в розмірі

1 000,00 грн; з ОСОБА_5 суму сплаченого нею судового збору в розмірі

Рішенням Московського районного суду міста Харкова від 27 квітня

2016 року позовні вимоги задоволено частково.

Розірвано договір позики під проценти від 01 липня 2012 року № 10, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_4

Розірвано договір позики під проценти від 01 червня 2013 року № 22, укладений між ОСОБА_5 та ОСОБА_4

Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 заборгованість в сумі

598 346,25 доларів США, що еквівалентно 15 139 245,52 грн згідно договору позики під проценти від 01 липня 2012 року № 10 та договору позики під проценти від 01 червня 2013 року № 22.

Стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 сплачений судовий збір в сумі 7 992,40 грн.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано доведеністю заявлених позовних вимог відносно стягнення заборгованості з ОСОБА_5 та відсутності підстав для задоволення вимог до ОСОБА_6 у зв'язку з припиненням поруки з підстав, передбачених частиною четвертою статті 559 ЦК України.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_5 - ОСОБА_7 оскаржив його в апеляційному порядку.

Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 07 червня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_5 - ОСОБА_7 відхилено.

Рішення Московського районного суду міста Харкова від 27 квітня 2017 року залишено без змін.

Відхиляючи апеляційну скаргу представника ОСОБА_5 - ОСОБА_7, суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог.

В частині відмови в задоволенні позовних вимог рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржувалося, судом апеляційної інстанції в силу положень частини першої статті 303 ЦПК України (в редакції, чинній на час розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанцій) не перевірялося.

21 липня 2017 року представник ОСОБА_5 - ОСОБА_7 через засоби поштового зв?язку подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Московського районного суду міста Харкова від 27 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 07 червня 2017 року та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не встановили прав і обов'язків сторін, які виникають з договорів позики під проценти, не перевірили правильність визначеного розміру заборгованості, обґрунтованості нарахування процентів, не встановили при цьому місця проживання відповідача, та дійшли передчасного висновку про часткове задоволення позову.

Судами першої та апеляційної інстанцій неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, складеновисновки, які не відповідають матеріалам справи, порушено норми матеріального та процесуального права, а позивачем не доведено своїх вимог.

27 жовтня 2017 року представником ОСОБА_4 - ОСОБА_8 через засоби поштового зв?язку подано до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ заперечення, в яких просить касаційну скаргу представника ОСОБА_5 - ОСОБА_7 відхилити, а рішення Московського районного суду міста Харкова від 27 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 07 червня 2017 року залишити без змін.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК (1618-15) України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Статтею 388 ЦПК України встановлено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У травні 2018 року касаційна скарга разом із матеріалами цивільної справи надійшла до Верховного Суду.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Рішення Московського районного суду міста Харкова від 27 квітня 2016 року та ухвала апеляційного суду Харківської області від 07 червня 2017 року оскаржуються в частині задоволення позовних вимог, а тому відповідно до статті 400 ЦПК України перевіряються в цій частині.

Рішення Московського районного суду міста Харкова від 27 квітня 2016 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог в апеляційному порядку не переглядалося, а тому судом касаційної інстанції не перевіряється.

Оскаржувані судові рішення в частині задоволення позовних вимог ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

У статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Згідно статті 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема примусове виконання обов'язку в натурі.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Такий же висновок зроблений Верховним Судом України у постанові від

11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 та постанові від 18 січня

2017 року в справі № 6-2789цс16.

Згідно абзацу 1 частини першої статті 60 ЦПК України (в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень) кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Суди встановили, що ОСОБА_5 отримав позику у ОСОБА_4 на загальну суму 349 171,23 доларів США, що підтверджується договорами позики під проценти від 01 липня 2012 року № 10 та від 01 червня 2013 року № 22.

Згідно умов договору позики під проценти від 01 липня 2012 року № 10

ОСОБА_5 отримав в позику від ОСОБА_4 грошові кошти в розмірі 200 000,00 доларів США, строком до 01 серпня 2012 року за умови щомісячної сплати 21,6 % річних від суми позики за користування коштами (пункт 1, 2 договору).

Згідно умов договору позики під проценти від 01 червня 2013 року № 22

ОСОБА_5 отримав в позику від ОСОБА_4 грошові кошти в розмірі 149 171,23 доларів США, строком до 01 січня 2013 року за умови щомісячної сплати 21,6 % річних від суми позики за користування коштами (пункт 1, 2 договору).

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.

Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (частина перша стаття 530 ЦК України).

В силу положення статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Крім того, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання, що визначено частиною першою статті 625 ЦК України.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга стаття 625 ЦК України).

Суди попередніх інстанцій зробили правильний висновок, що договори позики під проценти від 01 липня 2012 року № 10 та від 01 червня 2013 року № 22 підтверджують не лише укладення договору позики, а й отримання

ОСОБА_5 грошових коштів з зобов'язанням повернути їх в строки та з встановленими відсотковими ставками річних від суми позики, визначені умовами договорів. ОСОБА_5 порушив умови договору позики і не повернув отримані грошові суми з встановленими відсотковими ставками річних від суми позики. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, зробив правильний висновок про стягнення з відповідача на користь позивача суми боргу в розмірі 598 346,25 доларів США, що еквівалентно 15 139 245,52 грн.

Доводи касаційної скарги були предметом перевірки апеляційним судом і правильно визнані безпідставними.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист пав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE,

№ 4909/04, 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення Московського районного суду міста Харкова від 27 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 07 червня 2017 року в частині задоволення позовних вимог - без змін, оскільки підстави для скасування оскаржуваних судових рішень в цій частині відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_5 - ОСОБА_7 залишити без задоволення.

Рішення Московського районного суду міста Харкова від 27 квітня 2016 року в частині задоволених позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про розірвання договорів та стягнення заборгованості та ухвалу апеляційного суду Харківської області від 07 червня 2017 року залишити без змін.