754/15513/15-ц Про стягнення заборгованості за кредитним договором - 04.07.2018 Прийняття

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк", яка підписана представником ОСОБА_2, на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 15 лютого 2016 року у складі судді: Ярошенка С. В. та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 07 червня 2016 року у складі суддів: Мазурик О. Ф., Левенця Б. Б., Махлай Л. Д.,

У листопаді 2015 року ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позовна заява мотивована тим, що 23 квітня 2008 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № K2XRRX10001294, відповідно до умов якого останній отримав кредит у розмірі 5 400 грн на споживчі цілі зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12 % на рік строком повернення до 23 квітня 2009 року включно.

У зв'язку з тим, що відповідач своїх зобов'язань за кредитним договором не виконав, у нього станом на 1 жовтня 2015 року утворилась заборгованість у розмірі 23 921,32 грн, яка складається з наступного: 1 793,92 грн - заборгованість за кредитом; 20 512,10 грн - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором; 500 грн - штраф (фіксована частина); 1 115,30 грн - штраф (процентна складова), яку позивач просив стягнути із відповідача на свою користь.

Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 15 лютого 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 07 червня 2016 року, відмовлено у задоволенні позову.

Рішення судів мотивовано тим, що банк звернувся до суду із позовом за захистом свого порушеного права поза межами позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем, що є підставою для відмови у задоволенні позову.

У вересні 2016 року ПАТ КБ "ПриватБанк" подав касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_2, на рішення суду Деснянського районного суд м. Києва від 15 лютого 2016 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 7 червня 2016 року, в якій просить скасувати оскаржені рішення і ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги.

Касаційна скарга мотивована тим, що позичальник погодився на збільшення позовної давності до п'яти років, що передбачено Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам, про що зазначив у заяві позичальника.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі.

У листопаді 2016 ОСОБА_1 надав заперечення на касаційну скаргу, в яких просить касаційну скаргу відхилити, а оскаржені рішення залишити без змін. Заперечення мотивовані тим, що позивачем пропущена позовна давність.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 січня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК (1618-15) України) в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК (1618-15) України справа передана до Касаційного цивільного суду.

Ухвалою Верховного Суду від 28 лютого 2018 року зупинено касаційне провадження у справі № 754/15513/15-ц до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 444/9519/12-ц.

Ухвалою Верховного Суду від 04 липня 2018 року поновлено касаційне провадження у справі.

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що 23 квітня 2008 року між ЗАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого Банк надає позичальнику строковий кредит у сумі 5 400,00 грн на строк 12 місяців з 23 квітня 2008 по 23 квітня 2009 виключно на наступні цілі: придбання товару, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 1,0% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, єдиноразової винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 900 грн та щомісячної винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 13,5 грн в обмін на зобов'язання позичальника з повернення кредиту, сплати відсотків, винагороди, комісії в зазначені в Заяві та Умовах про надання споживчого кредиту фізичним особам строки.

Погашення заборгованості здійснюється у наступному порядку: щомісяця в період сплати з який приймається період з "16" по "20" число кожного місяця позичальник повинен надавати банку грошові кошти (щомісячний платіж) у сумі 493,70 грн для погашення заборгованості за кредитом, яка складається з заборгованості за кредитом, відсотків, винагороди, комісії, а також інших витрат згідно з умовами.

Суди встановили, що в порушення умов кредитного договору, відповідач неналежно виконував взяті на себе зобов'язання щодо погашення наданого йому кредиту, у зв'язку утворилась заборгованість.

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).

У пунктах 91-93 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц зроблено висновок, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п'ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов'язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу.

Встановлення строку кредитування у кредитному договорі, що передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. Відтак, за вказаних умов початок перебігу позовної давності не можна визначати окремо для погашення всієї заборгованості за договором (зі спливом строку кредитування) і для погашення щомісячних платежів (після несплати чергового такого платежу).

Встановивши, що позивачем пропущена позовна давність, про застосування якої заявив відповідач у своїй заяві від 04 січня 2016 року, суди обґрунтовано відмовили в задоволенні позову.

Аргумент касаційної скарги ПАТ КБ "ПриватБанк" про те, що позичальник погодився на збільшення позовної давності до п'яти років, що передбачено Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам, колегія суддів відхиляє.

Відповідно до абзацу 2 частини першої ст. 259 ЦК України договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. Домовленість про збільшення позовної давності може втілюватися як окремому договорі, так і бути умовою договору, для вимог за яким збільшується позовна давність. Але не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору та відповідною письмовою домовленістю сторін про збільшення позовної давності, умови кредитування, які не містять підпису позичальника.

Аналогічних висновок висловлений Верховним Судом України у постанові від 04 листопад 2015 року у справі № 6-1926цс15.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права. Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін.

Оскільки оскаржені рішення залишено без змін, а скарга без задоволення, то судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.