727/2318/16-ц Про стягнення заборгованості за укладеним кредитним договором - 04.07.2018 Прийняття

розглянув у письмовому провадженні без повідомлення учасників справи касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк", яка підписана представником ОСОБА_2, на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 6 червня 2016 року в складі судді: Смотрицького В. Г. та ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 27 липня 2016 року в складі суддів: Кулянди М. І., Винту Ю. М., Половінкіної Н. Ю.,

У квітні 2016 року публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.

Позовна заява мотивована тим, що відповідно до умов укладеного кредитного договору від 11 серпня 2007 року, відповідач отримав кредит у вигляді встановленого кредитного ліміту в сумі 500 грн зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 24 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. Згідно з умовами кредитного договору позичальник зобов'язаний здійснювати повернення кредиту частинами (щомісячними платежами) в розмірі та в строки, визначені тарифами та щомісячно сплачувати проценти за користування кредитом, а також встановлена відповідальність за порушення строку повернення кредиту та процентів за користування ним.

У зв'язку з порушенням зобов'язань за кредитним договором, станом на 28 лютого 2016 року відповідач має заборгованість у розмірі 15118,55 грн, яка складається із заборгованості за кредитом у розмірі 3494,40 грн; по відсотках за користування кредитом у розмірі 6807,05; по пені та комісії в розмірі 3620,98 грн; штрафу (фіксована частина) в розмірі 500 грн та штрафу (процентна складова) в розмірі 696,12 грн. ПАТ КБ "ПриватБанк" просив стягнути з відповідача заборгованість у розмірі 15118,55 грн за кредитним договором від 11 серпня 2007 року.

Також, оскільки умовами кредитного договору встановлені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а відтак і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення.

Вважав, що у випадку неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором та наявності простроченої заборгованості по кредиту, зобов'язання сплатити відсотки за час фактичного користування кредитними коштами у позичальника виникає щомісячно, тим самим, позовна давність за вимогами кредитора про повернення процентів за користування кредитом, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу.

А тому просив стягнути з відповідача на користь банку заборгованість по відсоткам за договором, нарахованих на прострочену заборгованість по кредиту за період з 28 березня 2013 по 28 березня 2016 у розмірі 2553,24 грн та судові витрати.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 06 червня 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Чернівецької області від 27 липня 2016 року, у задоволенні позову відмовлено.

Судові рішення мотивовано тим, що банк звернувся до суду із позовом за захистом свого порушеного права поза межами позовної давності, що є підставою для відмови у задоволенні позову.

У касаційній скарзі, поданій у вересні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ПАТ КБ "ПриватБанк" просить скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 06 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 27 липня 2016 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що позичальник грошові кошти не повернув, кредитний договір не розірваний, не припинений. Оскільки розрахунок процентів здійснюється до повного погашення заборгованості за кредитом, банк має право на отримання процентів та неустойки в межах позовної давності, однак суди необґрунтовано відмовили у задоволенні позовних вимог.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 жовтня 2016 року у справі відкрито касаційне провадження.

У грудні 2016 року від ОСОБА_1 надійшло заперечення на касаційну скаргу, підписане ОСОБА_3, в якому відповідач просить відхилити касаційну скаргу та залишити оскаржені рішення без змін.

Заперечення мотивоване тим, що відповідач останній платіж здійснив в лютому 2009 року, в цьому ж році закінчився термін дії карточки. Протягом більше 3 років позивач до суду не звертався. Сплив позовної давності є підставою для відмови у позові.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 липня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК (1618-15) ) в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК (1618-15) справа передана до Касаційного цивільного суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Ухвалою Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі зупинено касаційне провадження у справі до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 444/9519/12-ц.

Ухвалою Верховного Суду від 04 липня 2018 року поновлено касаційне провадження у справі.

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що 11 серпня 2007 року ОСОБА_1 отримав у ПАТ КБ "ПриватБанк" кредит у розмірі 500 гривень у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом в розмірі 24 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом. Згідно з умовами договору Банком передано відповідачу кредитну карту зі строком дії до 08/09, з встановленим початковим кредитним лімітом на суму 500,00 грн.

Суди встановили, що в порушення умов кредитного договору, відповідач неналежно виконував взяті на себе зобов'язання щодо погашення наданого йому кредиту, у зв'язку утворилась заборгованість по кредиту та відсотках по кредиту.

Суди встановили, що дата внесення останнього платежу за договором - 27 березня 2008 року, а позивач звернувся до суду цим позовом тільки 04 квітня 2016 року. Відповідач у своїй заяві від 24 травня 2016 року заявив про застосування позовної давності.

Відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав - учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 66610/09, 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).

У пунктах 91-93 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц зроблено висновок, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

Якщо кредитний договір встановлює окремі зобов'язання, які деталізують обов'язок позичальника повернути борг частинами та передбачають самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то незалежно від визначення у договорі строку кредитування право кредитодавця вважається порушеним з моменту порушення позичальником терміну внесення чергового платежу. А відтак, перебіг позовної давності стосовно кожного щомісячного платежу у межах строку кредитування згідно з частиною п'ятою статті 261 ЦК України починається після невиконання чи неналежного виконання (зокрема, прострочення виконання) позичальником обов'язку з внесення чергового платежу й обчислюється окремо щодо кожного простроченого платежу.

Встановлення строку кредитування у кредитному договорі, що передбачає внесення позичальником щомісячних платежів, має значення не для визначення початку перебігу позовної давності за вимогами кредитодавця щодо погашення заборгованості за цим договором, а, насамперед, для визначення позичальнику розміру щомісячних платежів. Відтак, за вказаних умов початок перебігу позовної давності не можна визначати окремо для погашення всієї заборгованості за договором (зі спливом строку кредитування) і для погашення щомісячних платежів (після несплати чергового такого платежу).

Встановивши, що позивачем пропущена позовна давність, про застосування якої заявив відповідач у своїй заяві від 24 травня 2016 року, суди обґрунтовано відмовили в задоволенні позову.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права. Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін.

Оскільки оскаржені судові рішення залишено без змін, а скарга без задоволення, то судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк", яка підписана представником ОСОБА_2, залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 06 червня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Чернівецької області від 27 липня 2016 року залишити без змін.