500/6980/15-ц Про визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - 20.06.2018 Прийняття

розглянув у судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 23 листопада 2016 року у складі судді Жигуліна С. М. та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 1 березня 2017 року у складі колегії суддів: Черевка П. М., Артеменка І. А., Драгомерецького М. М.,

В С Т А Н О В И В :

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У листопаді 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до Ізмаїльського державного гуманітарного університету про визнання наказу про звільнення недійсним, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позовна заява мотивована тим, що наказом від 1 вересня 2014 року № 69-л вона була прийнята на посаду старшого викладача кафедри англійської мови та перекладу Ізмаїльського державного гуманітарного університету терміном до 31 серпня 2015 року. Наказом від 19 травня 2015 року № 41-л вона звільнена за пунктом 2 частини першої статті 36 КЗпП України у зв'язку із закінченням строку дії трудового договору з 31 серпня 2015 року. Вважаючи своє звільнення незаконним, вона звернулася до відповідача із заявою про прийняття її на роботу на ту ж саму посаду. Зазначала, що 28 серпня 2015 року вона отримала електронне повідомлення про виклик на роботу, працювала 1 вересня 2015 року, у зв'язку з чим вважала, що строковий трудовий договір переукладено на безстроковий. 1 вересня 2015 року відповідач допустив її до роботи, а 2 вересня 2015 року їй повідомили, що її не допущено до участі у конкурсі на посаду старшоговикладача кафедри англійської мови та перекладу, проте обіцяли надати інше робоче місце. Посилалась на те, що про наявність наказу про звільнення дізналась лише 12 листопада 2015 року, коли їй було про це письмово повідомлено.

Ураховуючи викладене, уточнивши позовні вимоги, позивач просила суд поновити строк звернення до суду, скасувати наказ від 19 травня 2015 року № 41-л про її звільнення та поновити її на посаді старшого викладача кафедри англійської мови та перекладу Ізмаїльського державного гуманітарного університету безстроково; стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 53 642 грн 72 коп.

Рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 23 листопада 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Відмовляючи в позові ОСОБА_3, суд першої інстанції виходив із того, що станом на 1 вересня 2015 року відповідачем не було видано наказ про скасування наказу про звільнення позивача або про укладення нового трудового договору, актом від 3 вересня 2015 року засвідчена відмова позивача від отримання трудової книжки, що підтверджує доводи відповідача про припинення строкового трудового договору. Крім того, позивачка звернулася до суду із пропуском строку, передбаченого частиною першою статті 233 КЗпП України.

Ухвалою апеляційного суду Донецької області від 9 червня 2016 року, апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено. Рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 5 травня 2016 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що позивач була ознайомлена з наказом про звільнення 22 червня 2015 року, а до суду звернулася 20 листопада 2015 року, тобто з порушенням строку, передбаченого частиною першою статті 233 КЗпП України, доказів на підтвердження поважності причину пропуску нею не надано. Доказів на підтвердження поновлення трудового договору чи скасування наказу про її звільнення позивачем не надано, а судом не здобуто.

У березні 2017 року ОСОБА_3подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення й ухвалити нове рішення, яким її позов задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що висновки суду щодо пропуску нею строків звернення до суду є необґрунтованими, оскільки повідомлення відповідача про її звільнення вона отримала лише 16 листопада 2015 року. До цього часу вона отримувала від адміністрації університету запевнення про забезпечення її викладацьким навантаженням. Акт про її відмову отримати трудову книжку від 3 вересня 2015 року вважала фіктивним, складеним "заднім числом" вже після її звернення до суду, оскільки у цей день вона не була в університеті. Крім того, свідки у судовому засіданні підтвердили те, що викладачам кафедри англійської мови та перекладу, які не проходили конкурс, 1 вересня 2015 року було обіцяно працевлаштування і всі з них отримали погодинне навантаження.

Також посилалася на те, що 1 вересня 2015 року вона була викликана відповідачем, вийшла на роботу і працювала відповідно з планом університету.Вважала, що цей факт свідчить про продовження трудових відносин за ініціативою відповідача. Вважала, що суди ухвалили рішення з порушенням частини другої статті 36, частини другої статті 39-1 та статті 21 КЗпП України.

У травні 2017 року Ізмаїльський державний гуманітарний університет подав до суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив, що судові рішення є законними і обґрунтованими. При цьому вказав, що наказом від 19 травня 2015 року № 41-л ОСОБА_3 звільнена у зв'язку із закінченням строку трудового договору, з яким вона була ознайомлена 22 червня 2015 року, що підтверджує та обґрунтовує доводи відповідача про припинення трудового договору та відсутність у адміністрації університету пропозиції про продовження строку трудового договору.

Посилання ОСОБА_3 на об'яву, яка надіслана електронною поштою про засідання кафедри 31 серпня 2015 року у зв'язку з початком навчального року, не може бути визнано як виклик на роботу та переукладення трудового контракту.

Крім того, позивачем пропущено строк для звернення до суду, передбачений частиною першою статті 233 КЗпП України, а докази, які підтверджують поважну причину пропуску, позивачем не надано.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У разі необхідності учасники справи можуть бути викликані для надання пояснень у справі.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з вимогами частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Судом установлено, що наказом від 1 вересня 2014 року № 69-л ОСОБА_3 прийнято на посаду старшого викладача кафедри англійської мови та перекладу Ізмаїльського державного гуманітарного університету терміном до 31 серпня 2015 року. Прийом на роботу здійснено за заявою ОСОБА_3 від 28 серпня 2014 року, де позивач самостійно вказала строк дії трудового договору до 31 серпня 2015 року.

Наказом від 19 травня 2015 року № 41-л ОСОБА_3 було звільнено у зв'язку із закінченням строку трудового договору на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України. З наказом ОСОБА_3 ознайомлена 22 червня 2015 року, що підтверджено її підписом і позивачем не заперечувалося.

Згідно з частиною першою статті 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, дотримуючись внутрішнього трудового розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін, умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України (частина третя статті 21 КЗпП України).

Відповідно до частини першої статті 23 КЗпП України трудовий договір може бути як безстроковим, так і строковим.

Відповідно до частини першої статті 39-1 КЗпП України якщо після закінчення строку трудового договору (пункти 2 і 3 статті 23) трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не вимагає їх припинення, дія цього договору вважається продовженою на невизначений строк.

За змістом статті 28 Закону України "Про вищу освіту" Ізмаїльський державний гуманітарний університет є вищим навчальним закладом.

Згідно з частиною першою статті 32 Закону України "Про вищу освіту" безпосереднє управління діяльністю вищого навчального закладу здійснює його керівник - ректор (президент), начальник, директор тощо.

Таким чином, висновки судів про те, що між сторонами укладено строковий трудовий договір і ОСОБА_3 була звільнена у зв'язку із закінченням строку його дії на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України є правильними. При цьому суди вірно зазначили, що завчасне винесення наказу про звільнення позивачки (19 травня 2015 року) обумовлене специфікою роботи вищого навчального закладу, оскільки відповідно до частини шостої статті 6 Закону України "Про відпустки", зокрема педагогічним та науково-педагогічним працівникам надається щорічна основна відпустка тривалістю до 56 календарних днів.

Посилання касаційної скарги на те, що нею було отримано електронне повідомлення про виклик на роботу, яке, на її думку, підтверджує продовження дії строкового трудового договору, є безпідставними, так як судом встановлено, що електронною поштою їй було надіслано об'яву про засідання кафедри 31 серпня 2015 року у зв'язку з початком навчального року, яка не може бути визнана викликом на роботу чи переукладенням трудового контракту.

Також судом надано належну оцінку показанням свідків ОСОБА_6 та ОСОБА_7 щодо присутності позивачки 1 вересня 2015 року на кураторському часі, так як позивач була ознайомлена з наказом про звільнення 22 червня 2015 року і цей наказ скасовано не було.

У зв'язку з викладеним позов ОСОБА_3 та доводи її касаційної скарги є безпідставними.

Разом з тим колегія судів зазначає й таке.

Статтею 233 КЗпП України передбачено строки звернення до суду за вирішенням трудових справ, а саме місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

За змістом наведеної норми права та статті 234 КЗпП України цей строк може бути поновлено у разі порушення трудових прав працівника.

Отже, перш ніж застосовувати строк звернення до суду суд має встановити чи порушено трудові права позивача. Якщо вони не порушені, то суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості.

При цьому суди на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами, безспірно встановили, що відповідач не порушив норм КЗпП (322-08) України при звільненні позивача, її трудових прав не порушував.

Отже, як районний суд, так і апеляційний суд, помилково застосували положення про пропуск позивачем строку звернення до суду.

Однак, ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції встановив відсутність порушених прав або оспорюваного інтересу позивача, оскільки її звільнення було законним.

За таких обставин, хоча суди й дійшли неправильного висновку про застосування строку звернення до суду, проте правильно вирішили спір по суті. Оскільки при ухваленні нового рішення результат по суті спору не зміниться, колегія суддів вважає за необхідне ухвалені у справі судові рішення залишити без змін.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 26 жовтня 2016 року № 6-1395цс16.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.