336/2433/17 Про стягнення моральної шкоди - 14.06.2018 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 16 серпня 2017 року у складі судді Дмитрюк О. В. та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 23 листопада 2017 року у складі колегії суддів: Онищенка Є. А., Бєлки В. Ю., Полякова О. З.,

У травні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Міністерства оборони України про стягнення моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_4 проходив військову службу у Збройних Силах СРСР з 02 липня 1979 року по 26 липня 1981 року. В період з

квітня 1980 по квітень 1981 року приймав участь у бойових діях на території Демократичної Республіки Афганістан.

Під час виконання інтернаціонального обов'язку на території Афганістану, позивач отримав множинні вогнепальні осколкові поранення голови (контузія головного мозку), правої руки та спини.

Після звільнення з військової служби ОСОБА_4 впродовж тривалого часу турбували періодичні головні болі, проте за медичною допомогою він не звертався.

У 2015 році стан здоров'я позивача суттєво погіршився, його стали непокоїти постійні головні болі, коливання артеріального тиску, запаморочення, загальна слабкість.

16 травня 2015 року позивач переніс ішемічний інсульт. 25 серпня 2015 року за результатами медико-соціальної експертної комісії позивачу було встановлено ІІІ групу інвалідності за загальним захворюванням.

На засіданні Центральної військово-лікарської комісії Міністерства оборони України по встановленню причинного зв'язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв у колишніх військовослужбовців було встановлено, що отримані позивачем поранення (контузія) і захворювання пов'язані з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні у країнах, де велися бойові дії.

22 березня 2016 року за результатами огляду МСЕК позивачу було безстроково встановлено ІІІ групу інвалідності, причиною інвалідності стали поранення (контузія) і захворювання, пов'язані з виконанням обов'язку військової служби при перебуванні у країнах, де велися бойові дії. ОСОБА_4 було встановлено протипоказання до тяжкої фізичної праці та психоемоційні навантаження, рекомендовано диспансерний нагляд та лікування у невролога, стаціонарне лікування 1-2 рази на рік, санаторно-курортне лікування.

Після встановлення третьої групи інвалідності позивач неодноразово перебував на лікуванні.

У зв'язку з інвалідністю позивач відчуває глибокі моральні страждання, що зумовлені ушкодженням його здоров'я. Звичні життєві зв'язки позивача порушені, адже він вимушений багато часу витрачати на амбулаторне та стаціонарне лікування. З урахуванням того, що інвалідність ОСОБА_4 встановлена безстроково, МСЕК вже не передбачає повного відновлення його здоров'я. Негативні наслідки травм позивач буде відчувати все життя.

Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_4 на підставі статей 16, 23, 170, 1167 ЦК України, статті 17 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", просив стягнути з Міністерства оборони України відшкодування моральної шкоди у розмірі 50 000,00 грн.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 16 серпня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що позивачем не надано будь-яких доказів на підтвердження завдання йому моральної шкоди внаслідок протиправних дій відповідача та причинно-наслідкового зв'язку між такими діями та отриманою шкодою.

Ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 23 листопада 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 відхилено. Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 16 серпня 2017 року залишено без змін.

Постановляючи ухвалу про відхилення апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, який всебічно та повно з'ясував дійсні обставини справи, перевірив доводи та заперечення сторін, дослідив надані сторонами докази та ухвалив законне і обґрунтоване рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

У грудні 2017 року ОСОБА_4 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 16 серпня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 23 листопада 2017 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами першої і апеляційної інстанцій норм процесуального права та неправильним застосування норм матеріального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди відмовляючи у задоволенні позову, неправильно встановили характер правовідносин у справі та не застосували статті 23, 1167 ЦК України, не врахували роз'яснення, викладені у пунктах 3, 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" (v0004700-95) , глибину його фізичних і моральних страждань, їх тривалість і тяжкість, істотність вимушених змін у життєвих та виробничих стосунках. Крім того, суди дійшли невірного висновку про те, що моральну шкоду спричинено пораненням (контузією) у 1980 році, до створення Міністерства оборони України, а тому на відповідача не може бути покладено обов'язок по її відшкодування.

Ухвалою Верховного Суду від 09 січня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Станом на час розгляду вказаної справи у Верховному Суді від інших учасників справи не надходило відзивів на касаційну скаргу ОСОБА_4

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Судом встановлено, що ОСОБА_4 проходив військову службу у Збройних Силах СРСР з 02 липня 1979 року по 26 липня 1981 року (а. с. 10).

В період з квітня 1980 по квітень 1981 роки ОСОБА_4 приймав участь у бойових діях на території Афганістану (а. с. 11), де отримав множинні вогнепальні осколкові поранення голови (контузія головного мозку), правої руки та спини (а. с. 12, 13).

25 серпня 2015 року за результатами медико-соціальної експертної комісії позивачу було встановлено ІІІ групу інвалідності за загальним захворюванням (а. с. 14).

Центральною військово-лікарською комісією Міністерства оборони України по встановленню причинного зв'язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв у колишніх військовослужбовців було встановлено, що отримані позивачем поранення (контузія) і захворювання пов'язані з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні у країнах, де велися бойові дії (а. с. 13).

Після встановлення третьої групи інвалідності позивач неодноразово перебував на лікуванні (а. с. 16-18).

За правилом статті 1 ЦК України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

За загальним правилом пункту 9 частини другої статті 16 ЦК України відшкодування моральної (немайнової) шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів.

Відповідно до частин першої та другої статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.

Згідно з частиною першою статті 1166 цього Кодексу майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Відповідно до статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. При вирішенні позову про відшкодування моральної шкоди необхідно з'ясовувати, коли виникли правовідносини сторін, коли заподіяна моральна шкода.

Виходячи з наведених норм права, моральна шкода за загальним правилом відшкодовується потерпілій особі її заподіювачем, між якими існують відносини, які за усіма критеріями відповідають вимогам статті 1 ЦК України, якщо окремим законом на такі відносини, які не є цивільними за визначенням, не поширюється правила цього Кодексу в субсидіарному порядку. Відшкодування моральної шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів й застосовується за умови наявності усіх умов (підстав) притягнення особи до цивільно-правової деліктної відповідальності, в якій деліктом є цивільне правопорушення. Такими умовами є протиправність в діях заподіювача, наявність шкоди (в цьому випадку моральної), вина, окрім випадків, коли шкоду завдано органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування, причинний зв'язок між настанням шкоди у потерпілої особи та протиправними діями заподіяювача.

Шкоду здоров'ю позивачу завдано під час перебування на військовій службі у Збройних Силах СРСР.

Відносини, пов'язані з проходженням військової служби у Збройних Силах СРСР, за критеріями статті 1 ЦК України не є цивільними, оскільки не засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності (відокремленості) їх учасників.

Такі відносини за своєю правовою природою є публічно-правовими, оскільки пов'язані з проходженням одного з видів публічної служби, а тому шкода, завдана під час проходження публічної служби, не підлягає відшкодуванню за загальними правилами цивільного права.

За часовим критерієм шкоду позивачу завдано за існування іншої держави, якою приймалися імперативно-владні розпорядження щодо прийняття його на військову службу, її проходження та щодо інших умов перебування на ній.

За таких обставин, відносини за участю позивача не є цивільними, тому неможливо поширити на них правила пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України (435-15) щодо поширення його положень на ті права і обов'язки, що виникли після набрання цим Кодексом чинності.

У статті 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно з пунктами 2, 3 рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотною дії у часі законів та інших нормативно-правових актів) від 09 лютого

1999 року за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта у часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час якого вони настали або мали місце. Проте надання зворотної сили у часі нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це у законі або іншому нормативно-правовому акті.

Враховуючи, що відносини за участю позивача не є цивільними, а є відносинами, що засновані на владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, тому до таких відносин цивільне законодавство застосовується виключно в тому випадку, якщо це встановлено законом (частина друга статті 1 ЦК України). За відсутності окремої вказівки, що має міститися в спеціальному законі, правила цивільного законодавства не підлягають субсидіарному застосуванню до відносин, які не є цивільними за своєю правовою природою, в тому числі за участю позивача.

Військовослужбовці та особи, на яких поширюється дія законів України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (2011-12) , "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" (2262-12) , користуються правами і пільгами, передбаченими цими законами, в тому числі мають право на компенсаційні та інші виплати, пов'язані із погіршенням стану здоров'я, пов'язаного із виконанням обов'язків військової служби.

Законодавство, чинне на час отримання позивачем ушкодження здоров'я

(1980-1981 роки), не містило положень щодо відшкодування моральної шкоди.

Ураховуючи те, що позивач отримав поранення (травму) при виконанні службових обов'язків в Демократичній Республіці Афганістан у період з квітня 1980 року по квітень 1981 року, тобто до набрання чинності Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (2011-12) (який набув чинності

20 грудня 1991 року) та ЦК України (435-15) , коли діючим законодавством взагалі не передбачалось регулювання правовідносин з відшкодування моральної шкоди, тому суди дійшли до правильного висновку про відмову у задоволенні позову

Доводи касаційної скарги про право позивача на відшкодування моральної шкоди у зв'язку з ушкодженням здоров'я, отриманого у 1980-1981 роках, не заслуговують на увагу, оскільки законодавство, що було чинним на момент отримання позивачем ушкодження здоров'я, не містило положень щодо обов'язку з відшкодування моральної шкоди, тому і відсутні підстави для задоволення позову.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій та не дають підстав вважати, що судами порушено норми матеріального або процесуального права, та по своїй суті зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку не допускається.

Отже, висновки судів першої та апеляційної інстанцій відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судами правильно застосовані.

Статтею 212 ЦПК України 2004 року установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Оскаржувані судові рішення містять висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів, відповідають вимогам статей 213- 215, 315 ЦПК України 2004 року щодо законності й обґрунтованості.

Таким чином, розглядаючи зазначений позов, суди повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку згідно зі статтями 57- 60, 212, 303, 304 ЦПК України 2004 року, правильно встановили обставини справи, у результаті чого ухвалили законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.