466/4906/16 Про відшкодування виплаченого особі, як безробітному, матеріального забезпечення за зазначений період - 13.06.2018 Прийняття

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення сторін касаційну скаргу Львівського міського центру зайнятості на рішення апеляційного суду Львівської області від 15 листопада 2016 року у складі колегії суддів: Бойко С. М., Копняк С. М., Ванівського О. М.,

У травні 2016 року Львівський міський центр зайнятості звернувся до суду з позовом доОСОБА_1, в якому просив відшкодувати за рахунок відповідача виплачене йому як безробітному, матеріальне забезпечення за період з 27 жовтня 2011 року по 24 лютого 2012 року в розмірі 4 863,84 грн, та вартість соціальних послуг, наданих йому як безробітному, з яких: 1 278,38 грн - вартість професійного навчання в КП "Львівський навчально-курсовий комбінат" за навчальною програмою "Продавець продовольчих товарів" зі строком навчання з 29 серпня 2011 року по 20 січня 2012 року з метою сприяння подальшому працевлаштуванню, а 24 259,62 грн - виплачена згідно з договором від 26 квітня 2012 року № 135012042600081 роботодавцю - фізичній особі-підприємцю ОСОБА_2 дотація на створення додаткового робочого місця для працевлаштування відповідача на посаду продавця продовольчих товарів, що сумарно становить 30 401,84 грн.

Позовна заява мотивована тим, що на підставі акту розслідування страхових випадків від 26 лютого 2015 року № 12 встановлено, що під час реєстрації 29 липня 2011 року та набуття статусу безробітного згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, відповідач був зареєстрований як фізична особа-підприємець з 12 серпня 1996 року. 12 липня 2011 року ним подано заяву про припинення підприємницької діяльності, а запис про проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 було внесено до Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб-підприємців лише 28 вересня 2011 року. Відтак, відповідач подав недостовірні відомості під час реєстрації в центрі зайнятості та набуття статусу безробітного 29 липня 2011 року, незаконно набув статус безробітного та отримавши матеріальне забезпечення на випадок безробіття та соціальні послуги, оскільки належав до зайнятого населення.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 20 липня 2016 року позов задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Львівського міського центру зайнятості кошти у розмірі 30 401,84 грн - повернення матеріального забезпечення та вартості соціальних послуг від ОСОБА_1

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Львівського міського центру зайнятості судовий збір у розмірі 1 378,00 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на момент набуття відповідачем статусу безробітного його підприємницька діяльність не була припинена у встановленому законом порядку.

Рішенням апеляційного суду Львівської області від 15 листопада 2016 року рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 20 липня 2016 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції безпідставно застосував норму частини четвертої статті 38 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", оскільки вказана норма стосується відповідальності роботодавця, а не застрахованих осіб, які зареєстровані в установленому порядку як безробітні.

У грудні 2018 року Львівським міським центром зайнятості подано до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду Львівської області від 15 листопада 2016 року та залишити в силі рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 20 липня 2016 року.

Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 був зареєстрований як суб'єкт підприємницької діяльності, тому не міг набути статус безробітного та отримувати соціальні послуги, виплату допомоги по безробіттю, оскільки призначення допомоги по безробіттю та її виплата і отримання соціальних послуг пов'язані з набуттям особою статусу безробітного.

У зв'язку з виявленням 26 лютого 2015 року факту подання ОСОБА_1 недостовірних даних під час реєстрації в центрі зайнятості та набуття статусу безробітного, він належав до зайнятого населення і відтак має повернути отримане матеріальне забезпечення на випадок безробіття та соціальні послуги.

10 лютого 2017 року ОСОБА_1 подав до суду заперечення, в яких просить касаційну скаргу відхилити, а рішення апеляційного суду Львівської області від 15 листопада 2016 року залишити без змін.

Заперечення мотивовано тим, що починаючи з 20 березня 2003 року по 07 березня 2011 року відповідач працював в ДСО і не займався підприємницькою діяльністю. Пройшло більше 10-ти років, як ОСОБА_1 не займався підприємницькою діяльністю і не отримував доходу. Заміну свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразку в 2004-2005 роках не проводив.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" Цивільного процесуального кодексу України (1618-15) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядається спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У лютому 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судом установлено, що 29 липня 2011 року ОСОБА_1 звернувся у Львівський міський центр зайнятості із заявою про надання йому статусу безробітного, повідомивши, що він не є підприємцем.

З 29 липня 2011 року відповідачу було надано статус безробітного.

26 серпня 2011 року між Львівським міським центром зайнятості та ОСОБА_1 було укладено договір щодо його професійного навчання в КП "Львівський обласний навчально-курсовий комбінат" за спеціальністю "Продавець продовольчих товарів" зі строком навчання з 29 серпня 2011 року до 20 січня 2012 року з метою подальшого працевлаштування, вартість якого становила 1 278,38 грн.

26 квітня 2012 року між Львівським міським центром зайнятості та роботодавцем - фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 укладено договір № 135012042600081 про працевлаштування відповідача з наданням роботодавцю дотації на створення додаткового робочого місця для працевлаштування відповідача на посаду продавця продовольчих товарів.

28 квітня 2012 року між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 та відповідачем було укладено трудовий договір про виконання відповідачем трудових обов'язків на посаді продавця продовольчих товарів.

Під час реєстрації у центрі зайнятості відповідач не повідомив, що з 12 серпня 1996 року зареєстрований як фізична особа-підприємець.

Суд першої інстанції встановив, що на момент набуття відповідачем статусу безробітного його підприємницька діяльність не була припинена у встановленому законом порядку.

28 вересня 2011 року було внесено до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців запис про проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця ОСОБА_1

Апеляційний суд повно, всебічно і об?єктивно перевірив доводи сторін та встановив, що 12 липня 2011 року відповідач до звернення із заявою в міський центр зайнятості про надання йому статусу безробітного, подав заяву про реєстрацію припинення його підприємницької діяльності як фізичної особи-підприємця.

На момент отримання допомоги по безробіттю за період з 27 жовтня 2011 року по 27 квітня 2012 року та у період проходження ним навчання та працевлаштування вже було внесено до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців запис про проведення державної реєстрації припинення його підприємницької діяльності як фізичної особи-підприємця.

Відповідач добросовісно виконав всі вимоги позивача, пройшовши навчання за визначеною йому програмою та працевлаштувавшись у роботодавця відповідно до укладеного договору, а відтак, всі кошти, призначені Львівським міським центром зайнятості для відповідача як безробітного, були використанні за їх цільовим призначенням. Тому немає підстав для висновку про умисне невиконання відповідачем у статусі безробітного своїх обов'язків та зловживання ними, а отже, немає підстав для висновку про заподіяння позивачу майнової шкоди на підставі статті 1166 ЦК України.

Суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що застосування судом першої інстанції норми частини четвертої статті 38 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" є необґрунтованими, оскільки вказана норма стосується відповідальності роботодавця, а не застрахованих осіб, які зареєстровані в установленому порядку як безробітні.

Разом з тим, апеляційний суд помилково послався на пропущення позивачем строку позовної давності. Такий висновок суду не є підставою для скасування рішення апеляційного суду через те, що не впливає на правильність рішення суду апеляційної інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог.

Відповідно до частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободзобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Статтею 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують, на правильність судових рішень не впливають.

Оскільки апеляційним судом повно та всебічно з'ясовано дійсні обставини справи, надано належну оцінку зібраним у ній доказам, постановлено законне і обґрунтоване рішення, подану касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення апеляційного суду - без змін.