358/1570/16-ц Про визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - 13.06.2018 Прийняття

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_4, ОСОБА_5, на рішення Богуславського районного суду Київської області від 30 січня 2017 року у складі судді Якутюка В. С. та ухвалу Апеляційного суду Київської області від 13 квітня 2017 року у складі колегії суддів: Сержанюка А. С., Журби С. О., Коцюрби О. П.,

У листопаді 2016 року ОСОБА_4 звернувся з позовом до Українського центру оцінювання якості освіти про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі.

Позовна заява мотивована тим, що з 07 лютого 2007 року позивач обіймав посаду заступника директора Українського центру оцінювання якості освіти, а з 01 вересня 2014 року - посаду першого заступника директора.

Наказом Українського центру оцінювання якості освіти від 07 жовтня 2016 року № 245 о/с ОСОБА_4 звільнено з посади першого заступника директора Українського центру оцінювання якості освіти на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України у зв'язку з прогулом без поважних причин.

Позивач стверджував, що зазначений наказ є незаконним та підлягає скасуванню, оскільки він не з'являвся на роботу в зв'язку з поважними причинами. Зокрема, 24 липня 2015 року йому було повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 28 частиною третьою статті 362 КК України.

30 липня 2015 року ухвалами слідчого судді Печерського районного суду міста Києва його відсторонено від посади першого заступника директора Українського центру оцінювання якості освіти та обрано щодо нього запобіжний захід у вигляді домашнього арешту. Зазначені запобіжні заходи неодноразово продовжувалися із покладенням на нього відповідних обов'язків.

У зв'язку із перебуванням під домашнім арештом позивача було зобов'язано утримуватися від спілкування зі свідками, визначеними слідством, серед яких всі його колеги по роботі. У зв'язку з цим ОСОБА_4 не міг належним чином виконувати свої трудові обов'язки.

Крім того, позивач стверджував, що з оспорюваним наказом його ознайомлено не було, копію наказу не вручено.

Разом із тим, стверджував, що оскільки його звільнили з посади заступника директора Українського центру оцінювання якості освіти незаконно, то відповідно до статті 235 КЗпП України він підлягає поновленню цій посаді.

На підставі викладеного ОСОБА_4 просив визнати незаконним та скасувати наказ Українського центру оцінювання якості освіти від 07 жовтня 2016 року № 245 о/с про звільнення його з посади першого заступника директора Українського центру оцінювання якості освіти за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, а також поновити його на цій посаді.

Рішенням Богуславського районного суду Київської області від 30 січня 2017 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області від 13 квітня 2017 року, в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що строк дії ухвали слідчого судді Печерського районного суду міста Києва про обрання позивачу запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту закінчився 18 липня 2016 року, а тому всі обмеження, зокрема, і заборона спілкування зі свідками, припинили свою дію, в зв'язку з чим причини відсутності позивача на роботі не є поважними.

Крім того, в рішенні зазначено, що після закінчення дії строку ухвали про відсторонення від посади ОСОБА_4 повинен був та мав можливість звернутися до керівництва Українського центру оцінювання якості освіти з проханням забезпечити йому такі умови праці, які б унеможливлювали його контакт зі свідками у кримінальному провадженні.

Разом із тим суд першої інстанції посилався на письмові пояснення ОСОБА_4 від 04 жовтня 2016 року, надані як відповідь на лист Українського центру оцінювання якості освіти від 08 вересня 2016 року, згідно з якими відсутність позивача на роботі пов'язана із забороною спілкуватися з колегами по роботі, які є свідками у відкритому стосовного нього кримінальному провадженні. Суд зробив висновок, що в цих поясненнях мова йшла про весь період неявки ОСОБА_4 на роботу та зазначив, що позивач не навів доказів існування зазначеної заборони, не з'ясував у роботодавця умов можливої подальшої роботи, а отже продовжував не виходити на роботу в зв'язку з чим його звільнено відповідно до вимог трудового законодавства.

У травні 2017 року представник ОСОБА_4, ОСОБА_5, подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не застосували до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права, які підлягали застосуванню.

Зокрема, суди не застосували до спірних правовідносин частину третю статті 315 КПК України, згідно з якою під час підготовчого судового засідання суд за клопотанням учасників судового провадження має право обрати, змінити чи скасувати заходи забезпечення кримінального провадження, в тому числі запобіжний захід, обраний щодо обвинуваченого. При розгляді таких клопотань суд додержується правил, передбачених розділом ІІ цього Кодексу. За відсутності зазначених клопотань сторін кримінального провадження застосування заходів забезпечення кримінального провадження, обраних під час досудового розслідування, вважається продовженим.

Оскільки у період з 08 вересня до 07 жовтня 2016 року обвинувальний акт стосовно ОСОБА_4 було передано до суду, але попереднє судове засідання ще не було проведено, покладені на нього тимчасові процесуальні обов'язки продовжували діяти відповідно до положень наведеної норми Закону. Таким чином, обмеження та заборони, встановлені ухвалою слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 30 липня 2015 року про застосування до ОСОБА_4 запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту, діяли протягом зазначеного періоду та унеможливлювали виконання ним трудових обов'язків.

ОСОБА_5 також стверджувала, що посилання суду першої інстанції на те, що позивач після закінчення строку дії ухвали про відсторонення його від посади повинен був звернутися до керівництва Українського центру оцінювання якості освіти з проханням забезпечити йому такі умови праці, які б унеможливлювали його контакт з колегами, суперечить вимогам статті 140 КЗпП України, якою саме на роботодавця покладено обов'язок забезпечити відповідачу відповідні умови праці, що відповідач повинен був зробити.

Разом із тим, посилаючись на пункт 4 статті 40 та частину першу статті 149 КЗпП України, зазначала, що якщо працівник відсутній на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, власник або уповноважений ним орган повинен встановити причину відсутності працівника; поважність причини відсутності працівника на роботі не надає роботодавцю права розірвати трудовий договір з працівником та звільнити його з роботи на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України. Однак відповідач усупереч наведеним нормам Закону не з'ясував причини невиходу ОСОБА_4 на роботу в період з 08 вересня до 07 жовтня 2016 року. При цьому листом від 08 вересня 2016 року № 02-34-02/1043 керівництво Українського центру оцінювання якості освіти витребувало у ОСОБА_4 пояснення щодо його відсутності на роботі лише за період з 28 серпня до 08 вересня 2016 року, які позивач надав. Суди дійшли помилкового висновку про те, що в поясненнях ОСОБА_4 мова йде про весь період неявки на роботу.

Крім того, в касаційній скарзі зазначено, що апеляційний суд розглянув справу за відсутності ОСОБА_4 та його представників, хоча передбачених статтею 305 ЦПК України 2004 року підстав для цього не було. При цьому справу розглянуто 13 квітня 2017 року протягом одного судового засідання, про яке було повідомлено позивача, а його представників про розгляд справи повідомлено не було.

Вказано, що представник позивача ОСОБА_8 подав до апеляційного суду обґрунтоване клопотання про відкладення розгляду справи, однак суд відмовив у задоволенні цього клопотання, не зазначивши в оскаржуваній ухвалі підстав такої відмови.

07 липня 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшли заперечення Українського центру оцінювання якості освіти на касаційну скаргу.

Відповідач стверджував, що ОСОБА_4 звільнено з посади першого заступника директора Українського центру оцінювання якості освіти з дотриманням вимог чинного трудового законодавства у зв'язку з тим, що після закінчення строку дії ухвал слідчого судді про відсторонення від посади та про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою він був відсутній на роботі.

З приводу доводів касаційної скарги про порушення апеляційним судом норм процесуального права у запереченнях зазначено, що позивач був належним чином повідомлений про час та місце апеляційного розгляду справи, під час якого в залі судових засідань була присутня його представник ОСОБА_5, однак участі у такому розгляді вона не брала.

У зв'язку з викладеним відповідач просив касаційну скаргу представника ОСОБА_4, ОСОБА_5, залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) (далі - ЦПК України (1618-15) ) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

12 березня 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Верховний Суд, розглянувши матеріали справи, дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Встановлено, і про це свідчать матеріали справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Судами встановлено, що наказом Українського центру оцінювання якості освіти від 07 лютого 2007 року №17 о/с ОСОБА_4 призначений на посаду заступника директора Українського центру оцінювання якості освіти (а. с. 7).

Наказом Українського центру оцінювання якості освіти від 01 вересня 2014 року №397 о/с ОСОБА_4 переведено з 01 вересня 2014 року на посаду першого заступника директора Українського центру оцінювання якості освіти (а. с. 8).

19 червня 2015 року стосовно ОСОБА_4 відкрито кримінальне провадження №42015000000001181 (а. с. 10, 11, 95).

Ухвалою слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 30 липня 2015 року у справі №757/26257/15-к до підозрюваного у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною третьою статті 28 частиною другою статті 362 КК України, ОСОБА_4 застосовано запобіжний захід у вигляді домашнього арешту та покладено на нього визначені частиною п'ятою статті 194 КПК України обов'язки, серед яких, зокрема, утримуватися від спілкування зі свідками у цьому кримінальному провадженні (а. с. 17 - 18).

Ухвалою слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 30 липня 2015 року в цій же справі ОСОБА_4 відсторонено від займаної посади строком на два місяці. Постановлено обраховувати строк відсторонення з 30 липня 2015 року (а. с. 19 - 20).

Ухвалою слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 20 травня 2016 року у справі №757/24068/16-к ОСОБА_4 продовжено запобіжний захід у вигляді домашнього арешту в певний період доби, з 22:00 до 06:00, строком на два місяці, із покладенням на нього відповідних обов'язків, зокрема, утримуватися від спілкування із свідками, визначеними слідчим або прокурором у кримінальному провадженні. Визначено строк дії ухвали слідчого судді в межах строків досудового розслідування, до 18 липня 2016 року (а. с.41 - 42).

Згідно з табелями обліку робочого часу працівників Українського центру оцінювання якості освіти за вересень та жовтень 2016 року ОСОБА_4 був відсутній на роботі з 01 до 30 вересня та з 03 жовтня до 07 жовтня 2016 року (а. с. 36 - 37).

09 вересня 2016 року відділом організаційно-кадрової роботи Українського центру оцінювання якості освіти направлено ОСОБА_4 лист від 08 вересня 2016 року № 02-34-02/1043 щодо надання пояснень та підтверджуючих документів про причини відсутності на роботі (а. с. 38).

06 жовтня 2016 року до Українського центру оцінювання якості освіти надійшов лист з поясненнями ОСОБА_4 від 04 жовтня 2016 року, в яких він повідомив, що відсутній на робочому місці у зв'язку з відкриттям стосовно нього кримінального провадження, в межах якого на нього покладено обов'язок не спілкуватися зі свідками, переважна більшість яких є його колегами. Будь-яких документів на підтвердження зазначених пояснень ОСОБА_4 до листа не додав (а. с. 34).

Наступного дня після надходження пояснень ОСОБА_4 наказом Українського центру оцінювання якості освіти від 07 жовтня 2016 року №245 о/с ОСОБА_4 звільнено з посади першого заступника директора за прогули без поважних причин у період з 08 вересня 2016 року до 07 жовтня 2016 року за пунктом 4 статті 40 КЗпП України (а. с. 9).

Згідно з пунктом 4 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

У пункті 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" (v0009700-92) судам роз'яснено, що при розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.

Для встановлення факту прогулу, тобто факту відсутності особи на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, суду необхідно з'ясувати поважність причин такої відсутності.

Поважними визнаються такі причини, що виключають вину працівника.

Суди першої та апеляційної інстанцій, вирішуючи спір по суті позовних вимог, урахували зазначені положення закону, а також викладені у постанові Пленуму Верховного Суду України роз'яснення та дійшли правильних висновків, що позивач був відсутній на роботі з 01 до 30 вересня та з 03 жовтня до 07 жовтня 2016 року без поважних причин, за що його з дотриманням вимог трудового законодавства було звільнено.

Доводи касаційної скарги про те, що обраний під час досудового слідства запобіжний захід у вигляді домашнього арешту та покладений на ОСОБА_4 обов'язок не спілкуватися зі свідками у кримінальному провадженні продовжували свою дію у період 08 вересня до 07 жовтня 2016 року на підставі частини третьої статті 315 КПК України зазначених висновків судів не спростовують з огляду на таке.

Відповідно до частин першої та шостої статті 181 КПК України домашній арешт полягає в забороні підозрюваному, обвинуваченому залишати житло цілодобово або у певний період доби. Строк дії ухвали слідчого судді про тримання особи під домашнім арештом не може перевищувати двох місяців. У разі необхідності строк тримання особи під домашнім арештом може бути продовжений за клопотанням прокурора в межах строку досудового розслідування в порядку, передбаченому статтею 199цього Кодексу. Сукупний строк тримання особи під домашнім арештом під час досудового розслідування не може перевищувати шести місяців. По закінченню цього строку ухвала про застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту припиняє свою дію і запобіжний захід вважається скасованим.

Аналіз положень наведеної норми та статті 199 КПК України свідчить про те, що строк тримання особи під домашнім арештом може бути продовжений судом за результатами розгляду відповідного клопотання про це та виключно на підставі мотивованої ухвали суду.

Частина третя статті 315 КПК України, на яку посилається представник позивача в касаційній скарзі як на підставу автоматичного продовження ОСОБА_4 запобіжного заходу, містить норму, яка регулює питання продовження запобіжних заходів у кримінальному провадженні, строк застосування яких не обмежений (наприклад, застава, особиста порука тощо). Продовження дії застосованих ухвалою слідчого судді запобіжних заходів, що обмежені терміном дії (домашній арешт, тримання під вартою тощо), під час підготовчого судового засідання здійснюється за клопотанням учасників судового провадження з урахуванням вимог глави 18 КПК України (4651-17) .

Водночас, як встановлено судами, строк дії ухвали слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 30 липня 2015 року про відсторонення ОСОБА_4 від займаної посади також закінчився.

Доводи касаційної скарги про те, що відповідач, порушуючи вимоги пункту 4 статті 40 та частини першої статті 149 КЗпП України, не з'ясував причини невиходу ОСОБА_4 на роботу в період з 08 вересня до 07 жовтня 2016 року Верховний Суд не бере до уваги. Як уже зазначалося, 09 вересня 2016 року відділ організаційно-кадрової роботи Українського центру оцінювання якості освіти направив ОСОБА_4 лист з вимогою надати пояснення щодо причин відсутності на роботі. Штамп вхідної реєстрації на наявній в матеріалах справи копії відповіді ОСОБА_4 на зазначений лист свідчить про те, що така відповідь надійшла до Українського центру оцінювання якості освіти 06 жовтня 2016 року. У зв'язку з відсутністю документів, які б підтверджували наведені у поясненнях ОСОБА_4 обставини наступного дня після надходження цих пояснень відповідач видав наказ про звільнення позивача з роботи.

З огляду на викладене, відмовляючи в задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій врахували, що строк дії ухвал слідчого судді про застосування запобіжних заходів у відкритому стосовно ОСОБА_4 кримінальному провадженні закінчився та дійшли правильного висновку, що ОСОБА_4 був відсутній на роботі у період з 08 вересня до 07 жовтня 2016 року без поважних причин.

Таким чином, висновки судів першої та апеляційної інстанцій відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, доказам у справі надана належна правова оцінка.

Інші доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність судових рішень не впливають, а стосуються переоцінки доказів, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

На законність оскаржуваних судових рішень не впливають також доводи касаційної скарги про те, що відповідач повинен був забезпечити ОСОБА_4 умови праці, які б унеможливлювали його контакт з колегами - свідками по кримінальному провадженню, оскільки роботодавець позбавлений можливості виконати такий обов'язок за відсутності працівника на робочому місці.

Не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень і доводи касаційної скарги про порушення апеляційний судом норм процесуального права, що полягають у неповідомленні представника позивача про час та дату розгляду справи. Наявне в матеріалах справи рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення свідчить про те, що повідомлення про час, дату та місце апеляційного розгляду справи ОСОБА_4 отримав 24 лютого 2017 року. При цьому представник позивача ОСОБА_8 також був обізнаний про час, дату та місце судового засідання, оскільки подав до апеляційного суду клопотання про його відкладення, яке судом розглянуто та в задоволенні якого відмовлено.

Доводи касаційної скарги про незазначення апеляційним судом в оскаржуваній ухвалі мотивів відмови у задоволенні клопотання представника позивача про відкладення розгляду справи Верховний Суд також не бере до уваги, оскільки стаття 315 ЦПК України 2004 року, якою передбачено вимоги до змісту ухвали апеляційного суду, не зобов'язує суд зазначати мотивів задоволення чи відмови у задоволенні клопотання про відкладення розгляду справи.

Згідно із статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.