308/3953/15-ц Про стягнення заборгованості за кредитним договором - 11.06.2018 Прийняття

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 20 липня 2016 року у складі судді Микуляк П. П. та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 01 червня 2017 року у складі суддів: Собослой Г. Г., Куштана Б. П., Бисаги Т. Ю.,

У квітні 2015 року публічне акціонерне товариство "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду із позовом до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позовна заява мотивована тим, що 17 червня 2005 року між закритим акціонерним товариством комерційним банком "ПриватБанк" (далі - ЗАТ КБ "ПриватБанк"), правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_4 укладеного кредитний договір №MKZ7GF02880057, згідно якого остання отримала кредит в розмірі 51 600 доларів США, зі сплатою відсотків за його користування в розмірі 0,92% на місяць, з кінцевим терміном повернення 16 червня 2025 року.

Оскільки взяті на себе зобов'язання ОСОБА_4 належним чином не виконує, станом на 17 червня 2005 року заборгованість по кредиту складає 25 734,22 доларів США, що за курсом 22,24 грн відповідно до службового розпорядження Національного банку України (далі - НБУ) станом на 17 березня 2015 року еквівалентно 572 329,05 грн.

З урахуванням уточнення позовних вимог просив стягнути з ОСОБА_4 заборгованість за кредитним договором №MKZ7GF02880057 від 17 червня 2005 року, яка станом на 20 червня 2016 року складає 24 593,50 доларів США, що за курсом 24,84 грн відповідно до службового розпорядження НБУ станом на 20 січня 2016 року еквівалентно 611 007,85 грн, з яких: 24 020,52 доларів США - заборгованість по тілу кредиту; 488,0 доларів США - заборгованість по відсоткам за користування кредитом; 82,75 доларів США - заборгованість по комісії за користування кредитом; 2,23 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором.

ОСОБА_4 подала зустрічну позовну заяву до ПАТ КБ "ПриватБанк" про визнання недійсним кредитного договору № MKZ7GF02880057 від 17 червня 2005 року. Позовна заява мотивована тим, що при укладенні даного договору банком було порушено норми чинного законодавства, оскільки перед його укладенням її не було ознайомлено з усіма умовами кредитування, що пропонувалися банком, в обсязі і в порядку, що передбачені Законом України "Про захист прав споживачів" (1023-12) . Її було ознайомлено лише з інформацією, яка викладена безпосередньо у самому договорі. Однак, у договорі відсутні встановлені законодавством обов'язкові умови, які необхідні для укладення кредитного договору. Крім того, умови кредитного договору не відповідають вимогам Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) , оскільки несправедливі, наслідком чого є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача.

Тому ОСОБА_4 просила визнати недійсним кредитний договір № MKZ7GF02880057 від 17 червня 2005 року.

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 20 липня 2016 року (з урахуванням ухвали Ужгородського міськрайонного суду від 19 вересня 2016 року виправлення описки), залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Закарпатської області від 01 червня 2017 року, позов ПАТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором № MKZ7GF02880057 від 17 червня 2005 року в розмірі 24 593,50 доларів США, що за курсом 24,84 грн відповідно до службового розпорядження НБУ станом на 20 січня 2016 року еквівалентно 611 007,85 грн, з яких: 24 020,52 доларів США - заборгованість по тілу кредиту; 488,0 доларів США - заборгованість по відсоткам за користування кредитом; 82,75 доларів США - заборгованість по комісії за користування кредитом; 2,23 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 до ПАТ КБ "ПриватБанк" про визнання недійсним кредитного договору № MKZ7GF02880057 від 17 червня 2005 року відмовлено.

Рішення судів мотивовано тим, що у зв'язку з неналежним виконанням позичальником зобов'язань за кредитним договором та виникненням заборгованості наявні підстави передбачені статтями 526, 1050 ЦК України для стягнення заборгованості. Крім того, ОСОБА_4 не довела належними та допустимими доказами невідповідність укладеного між нею та ПАТ КБ "ПриватБанк" кредитного договору вимогам статті 203 ЦК України, Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) . При цьому суд першої інстанції вказав, що кредитний договір № MKZ7GF02880057 від 17 червня 2005 року укладено до моменту прийняття та введення в дію Постанови НБУ № 168 від 10 червня 2007 року "Про затвердження Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту" та внесення відповідних змін до Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) , на порушення яких посилається позичальник.

У червні 2017 року ОСОБА_4 подала касаційну скаргу, у якій просила скасувати оскаржені судові рішення та ухвалити нове рішення яким відмовити у задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за кредитним договором, зустрічний позов задовольнити, при цьому посилалась на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Касаційна скарга мотивована тим, що судами не застосовано норми, які необхідно було застосувати статті 203, 215, 1054, 1055 ЦК України, статті 11, 18 Закону України "Про захист прав споживачів".

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 03 липня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.

У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК (1618-15) України) в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК (1618-15) України справа передана до Касаційного цивільного суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що 17 червня 2005 року між ЗАТ КБ "ПриватБанк" (правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк") та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір № MKZ7GF02880057, згідно якого остання отримала кредит у вигляді неповоротної кредитної лінії в розмірі 51 600 доларів США на наступні цілі: на купівлю 2-х кімнатного будинку за адресою м. Ужгород, вул. Горянська, 13, у сумі 40 000 доларів США і на оплату страхових платежів у сумі 11 600 доларів США, на строк по 16 червня 2025 року, зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 0,92 % в місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, комісії у розмірі 0,18 % від суми виданого кредиту (за винятком суми кредиту, що надається для оплати страхових платежів), зі сплатою комісії одноразово в момент надання кредиту в розмірі 3 % від суми кредиту, винагороди в розмірі згідно з пункту 1.3 договору.

Відповідно до ордеру-розпорядження від 17 червня 2005 року та видаткового касового ордеру від 17 червня 2005 року № 5 ОСОБА_4 отримала 40 000 доларів США. Факт перерахуванням банком кредитних коштів на оплату страхових виплат у сумі 11 600 доларів США підтверджується виписками з карткового рахунку № НОМЕР_1 позичальника за кредитним договором та меморіальними ордерами.

Як свідчить тлумачення статті 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов'язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов'язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов'язання.

Встановивши, що ОСОБА_4 належним чином не виконувала взятих на себе зобов'язань щодо погашення кредиту, суди зробили правильний висновок про задоволення первісного позову.

Згідно абзацу 1 частини першої статті 60 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення оскаржених рішень) кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Це підтверджується висновками, що містяться в постановах Верховного Суду України (зокрема: постанова Верховного Суду України від 25 грудня 2013 у справі № 6-78цс13; постанова Верховного Суду України від 11 травня 2016 у справі № 6-806цс16).

Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов'язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Встановивши, що позивач не довів підстав, передбачених статтями 203, 230 ЦК України, для визнання недійсним договору кредитного договору № MKZ7GF02880057 від 17 червня 2005 року, суди зробили правильний висновок про відмову в задоволенні зустрічного позову.

Колегія суддів відхиляє посилання в касаційній скарзі на те, що суди не застосували норми Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) .

У частині першій та другій статті 5 ЦК України встановлено, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

' 'p' Законом України від 01 грудня 2005 року № 3161-IV (3161-15) Закон України "Про захист прав споживачів" (1023-12) був викладений в новій редакції, яка запровадила законодавче регулювання права споживача в разі придбання ним продукції у кредит (стаття 11) та визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача внаслідок їх несправедливості (стаття 18). Натомість в частині першій статті 21 Закону України "Про захист прав споживачів" (в редакції чинній на момент укладення кредитного договору) передбачалося, що умови договору, що обмежують права споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, визнаються недійсними. Тобто була закріплена інша правова конструкція недійсності умов договору.

Отже, статті 11, 18 Закону України "Про захист прав споживачів" не були прийняті на момент укладення кредитного договору № MKZ7GF02880057 від 17 червня 2005 року, і звісно, кредитний договір № MKZ7GF02880057 від 17 червня 2005 року не міг суперечити вказаним нормам, оскільки вони набрали чинності після його укладення.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення постановлено без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені рішення без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 03 липня 2017 року зупинено виконання рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 20 липня 2016 рокудо закінчення касаційного провадження. З урахуванням того, що касаційна скарга залишена без задоволення, а оскаржені рішення без змін, колегія суддів, на підставі частини третьої статті 436 ЦПК України, поновлює виконання рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 20 липня 2016 року.