591/73/16-ц Про визнання недійсними договорів дарування частин квартири - 08.05.2018 Прийняття

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу законного представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 06 жовтня 2016 року у складі судді Грищенко О. В. та ухвалу апеляційного суду Сумської області від 28 листопада 2016 року у складі колегії суддів: Дубровної В. В., Сибільової Л. О., Левченко Т. А.,

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 жовтня 2017 року справу № 591/73/16-ц призначено до судового розгляду.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) справу № 591/73/16-ц передано до Касаційного цивільного суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У січні 2016 року ОСОБА_4, яка є законним представником ОСОБА_3, звернулася до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, треті особи: приватний нотаріус Сумського міського нотаріального округу Марченко І.В., служба у справах дітей Сумської міської ради, у якому просила визнати договори дарування недійсними.

Позовна заява мотивована тим, що малолітній ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, є сином загиблого ІНФОРМАЦІЯ_2 в зоні антитерористичної операції ОСОБА_9, який був співвласником квартири АДРЕСА_1.

01 липня 2015 року був укладений договір дарування 2/4 частини зазначеної квартири, за умовами якого ОСОБА_5 подарувала належну їй частину квартири у власність ОСОБА_7

15 вересня 2015 року також був укладений договір дарування, за умовами якого ОСОБА_5 подарувала належну їй 1/12 частину вказаної квартири ОСОБА_7

Вважає, що вказані договори дарування порушують законне право малолітнього ОСОБА_3 як спадкоємця померлого ОСОБА_9, оскільки для здійснення будь-яких правочинів, право власності або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Дозвіл органу опіки і піклування від 23 липня 2015 року, який надавався нотаріусу при посвідченні договору дарування 1/12 частини квартири, був наданий після прийняття спадщини - 26 серпня 2015 року після смерті ОСОБА_9, а тому не може братися до уваги при вчиненні оспорюваних правочинів.

Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 06 жовтня 2016 року у задоволенні позову законного представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що укладення договорів дарування частини спірної квартири не впливає та не порушує прав та законних інтересів її співвласника - малолітнього ОСОБА_3

Ухвалою апеляційного суду Сумської області від 28 листопада 2016 року рішення Зарічного районного суду м. Суми від 06 жовтня 2016 року залишено без змін.

Апеляційний суд виходив із того, що місцевим судом постановлено рішення із дотриманням норм матеріального та процесуального законодавства, а тому підстав для його скасування немає.

У грудні 2016 року законний представник ОСОБА_3 - ОСОБА_4,подала касаційну скаргу, в якій просила судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що під час укладення оспорюваних договорів не було дотримано положень статей 203, 319 ЦК України, частини третьої статті 17 Закону України "Про охорону дитинства", внаслідок чого порушуються майнові права малолітнього ОСОБА_3

У січні 2017 року ОСОБА_5, а у лютому 2017 року ОСОБА_7 подали заперечення на касаційну скаргу, у яких просили судові рішення залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

У лютому 2017 року ОСОБА_6 подав пояснення по справі, у яких просив задовольнити касаційну скаргу законного представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4

05 лютого 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Суди встановили, що малолітній ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, є сином ОСОБА_4 та загиблого ІНФОРМАЦІЯ_2 в зоні антитерористичної операції ОСОБА_9

ОСОБА_5 та ОСОБА_6 є батьками ОСОБА_9, а ОСОБА_7 - рідною сестрою.

За життя ОСОБА_9 була приватизована спірна квартира АДРЕСА_1. Квартира належала по 1/4 частині кожному, а саме: ОСОБА_9, його батькам та сестрі.

Після смерті ОСОБА_9 спадщину прийняли його батьки та малолітній син ОСОБА_3, кожен успадкував по 1/12 частині квартири та отримав свідоцтво про право на спадщину від 19 серпня 2015 року.

Відповідно до договору дарування спірної квартири від 01 липня 2015 року ОСОБА_6 (1/4 частина), та ОСОБА_5 (1/4 частина) подарували належні їм 2/4 частини спірної квартири ОСОБА_7 безоплатно.

Згідно із договором дарування від 15 вересня 2015 року ОСОБА_5 подарувала належну їй 1/12 частини спірної квартири у власність ОСОБА_7 безоплатно.

Згідно із довідкою товариства з обмеженою відповідальністю Компанія "Сумитехнобудсервіс" від 21 січня 2016 року № 285 за адресою спірної квартири зареєстровано 4 особи, а саме: син ОСОБА_7 - ОСОБА_10 як дитина по матері з 16 травня 2015 року по 25 червня 2015 року. Повторно зареєстрований з 03 липня 2015 року до сьогодні.

Відповідно до довідки Центру надання адміністративних послуг Сумської міської ради від 20 січня 2016 року № 504 син ОСОБА_7 - ОСОБА_10 з 25 червня 2015 року по 01 липня 2015 року був зареєстрований за іншою адресою, а саме: у будинку АДРЕСА_2.

Таким чином, правильним є висновок судів про те, що на час укладення договору дарування 01 липня 2015 року син ОСОБА_7 - ОСОБА_10 не був зареєстрованим у спірній квартирі, а під час укладення правочину 15 вересня 2015 року наданий був відповідний дозвіл органу опіки та піклування. Право власності на частину квартири за неповнолітнім ОСОБА_3 зареєстроване не було.

За статтею 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першої-третьої, п'ятої, шостої статті 203 цього Кодексу.

Згідно із частиною шостою статті 203 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Статтею 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей" передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

Відповідно до положень статті 177 СК України, статті 16 Закону України "Про охорону дитинства" та статті 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей", яка передбачає необхідність отримання попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення батьками договору щодо майна, право на яке має дитина, спрямована на захист майнових прав дітей, отже, підставою для визнання недійсним договору щодо майна, право на яке має дитина, за позовом його батьків є не сам по собі факт відсутності попереднього дозволу органу опіки і піклування на укладення такого договору, а порушення в результаті його укладення майнових прав дитини.

Зазначений правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 20 січня 2016 року у справі № 6-2940цс15.

Таким чином, правильним є висновок судів про те, що відчуження іншими власниками (ОСОБА_5 та ОСОБА_6) ОСОБА_7 належних їм частин квартири АДРЕСА_1 в будь-який спосіб не впливає та не порушує прав та законних інтересів співвласника квартири - малолітнього ОСОБА_3

Крім того, на час укладення оспорюваного договору дарування від 01 липня 2015 року в квартирі АДРЕСА_1, неповнолітні особи не були зареєстровані, тому дозвіл органу опіки і піклування на відчуження частки цієї квартири нотаріусом не вимагався.

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про залишення без задоволення касаційної скарги законного представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 і залишення без змін рішення Зарічного районного суду м. Суми від 06 жовтня 2016 року та ухвали апеляційного суду Сумської області від 28 листопада 2016 року, оскільки судові рішення законні та обґрунтовані.