Про визнання правовстановлюючих документів на земельні ділянки незаконними та витребування земельних ділянок - 18.04.2018 Прийняття

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу першого заступника прокурора Одеської області на рішення Київського районного суду м. Одеси від 24 червня 2014 року у складі судді Калініченко Л. В. та рішення Апеляційного суду Одеської області від 04 серпня 2016 року у складі суддів: Заїкіна А. П., Калараш А. А., Короткова В. Д.,

Відповідно до пункту 4 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК (1618-15) України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) (далі - ЦПК України (1618-15) ) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У лютому 2011 року заступник прокурора м. Одеси, діючи в інтересах держави, в особі Одеської міської ради, звернувся до суду з позовами до ОСОБА_4, ОСОБА_5, Управління Держкомзему у м. Одесі, які надалі були об'єднані в одне провадження, треті особи: ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, про визнання правовстановлюючих документів на земельні ділянки незаконними та витребування земельних ділянок.

Позовна заява мотивована тим, що постановою Київського районного суду м. Одеси від 26 березня 2009 року було визнано право власності наземельні ділянки, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 - АДРЕСА_2 за ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15 Зобов'язано Одеську регіональну філію Державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах" видати вказаним громадянам державні акти на земельні ділянки, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 - АДРЕСА_2.

На виконання рішення суду ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15 були видані державні акти на право власності на земельні ділянки.

У подальшому ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_15 за договорами купівлі-продажу відчужили земельні ділянки ОСОБА_4, яка отримала державні акти на право власності на земельні ділянки, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 - 5/9.

ОСОБА_14, отримавши державний акт на право власності на земельну ділянку, розміщену за адресою: АДРЕСА_2, в подальшому за договором купівлі-продажу продав її ОСОБА_5, який 24 липня 2009 року отримав державний акт на право власності на зазначену земельну ділянку.

Постановою Київського районного суду м. Одеси від 26 серпня 2009 року постанову цього суду від 26 березня 2009 року про визнання бездіяльності незаконною, визнання права власності на земельні ділянки, було скасовано. Провадження в адміністративній справі закрито.

Посилаючись на те, що розпорядження землями територіальної громади є виключною компетенцією Одеської міської ради, неправомірне вибуття спірних земельних ділянок з комунальної власності територіальної громади м. Одеси, прокурор просив: визнати незаконними та скасувати державні акти на право власності на земельні ділянки, видані ОСОБА_4 та ОСОБА_5; витребувати земельні ділянки із володіння ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь Одеської міської ради; скасувати державну реєстрацію права власності на земельні ділянки.

Справа розглядалася судами неодноразово.

За результатами нового розгляду, рішенням Київського районного суду м. Одеси від 24 червня 2014 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірні земельні ділянки не можуть бути витребувані, оскільки ОСОБА_4 та ОСОБА_5 придбали їх на підставі відплатних договорів. На момент продажу земельних ділянок була чинною постанова Київського районного суду м. Одеси від 26 березня 2009 року, тому відповідачі є добросовісними набувачами. Право власності набувалося не на підставі правочину, а на підставі судового рішення. Матеріали справи не містять доказів того, що Одеська міська рада є власником спірних земельних ділянок. Державний акт на право власності на земельну ділянку за своєю правовою природою не є правовим актом індивідуальної дії, що унеможливлює визнання його судом незаконним та скасування. Вказані обставини свідчать про невірно обраний спосіб захисту права позивачем, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 04 серпня 2016 року рішення Київського районного суду м. Одеси від 24 червня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволені позову з інших підстав. Заходи забезпечення позову у вигляді арешту земельних ділянок, вжиті ухвалою апеляційного суду Одеської області від 29 липня 2014 року, скасовано.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що прокурор у позові просив визнати незаконними державні акти на земельні ділянки, що є невірним способом захисту, оскільки ці акти підлягають визнанню недійсними, а позовні вимоги про витребування земельних ділянок є похідними, тому також не підлягають задоволенню.

У касаційній скарзі, поданій у вересні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, перший заступник прокурора Одеської області, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить судові рішення першої та апеляційної інстанцій скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами не надано належної оцінки тому, що у встановленому законом порядку Одеською міською радою рішення про передачу земельних ділянок у власність чи користування не приймалося та державні акти відповідачами отримано на підставі незаконного судового рішення, яке у подальшому скасоване. За змістом частини першої статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але у подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Останній має право на звернення з віндикаційним позовом до добросовісного набувача про його витребування. Перелік способів захисту порушеного права, викладений у частині другій статті 16 ЦК України, не є вичерпним, і суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, встановленим договором або законом. Таким чином, прокуратурою обрано належний спосіб захисту порушеного права шляхом визнання незаконними правовстановлюючих документів на земельні ділянки та витребування останніх у добросовісного набувача.

Заперечення на касаційну скаргу відповідач не подав.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

20 лютого 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, оскільки зазначеним вище вимогам закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судами встановлено, що постановою Київського районного суду м. Одеси від 26 березня 2009 року визнано право власності на земельні ділянки площею по 0, 10 га, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 - АДРЕСА_2 за ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15 (т. 1, а. с. 8 - 12).

На виконання вказаної постанови суду вищезазначеним особам були видані державні акти на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер НОМЕР_1; земельну ділянку площею 0,1000 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_3, кадастровий номер НОМЕР_2; земельну ділянку площею 0,1000 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_4, кадастровий номер НОМЕР_3, земельну ділянку площею 0,1000 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_5, кадастровий номер НОМЕР_4; земельну ділянку площею 0,1000 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_6, кадастровий номер НОМЕР_5; земельну ділянку площею 0,1000 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_7, кадастровий номер НОМЕР_6; земельну ділянку площею 0,1000 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_8, кадастровий номер НОМЕР_7; земельну ділянку площею 0,1000 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_9, кадастровий номер НОМЕР_8; земельну ділянку площею 0,1000 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_10, кадастровий номер НОМЕР_6; земельну ділянку площею 0,1000 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_2, кадастровий номер НОМЕР_9.

У подальшому ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_15 за договорами купівлі-продажу відчужили земельні ділянки ОСОБА_4 (т. 1, а. с. 7, 33, 66, 92, 117, 148, 174, 205, т. 2, а. с. 20), яка отримала державні акти на право власності на земельні ділянки, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 - АДРЕСА_10 (т. 1, а. с. 6, 32, 65, 91, 116, 147, 173, 204, т. 2, а. с. 19).

ОСОБА_14, отримавши державний акт на право власності на земельну ділянку, розміщену за адресою: АДРЕСА_2, в подальшому за договором купівлі-продажу відчужив її ОСОБА_5 (т. 1, а. с. 226), який 24 липня 2009 року отримав державний акт на право власності на зазначену земельну ділянку (т. 1, а. с. 225).

Постановою Київського районного суду м. Одеси 26 серпня 2009 року постанову цього суду від 26 березня 2009 року про визнання бездіяльності незаконною, визнання права власності на земельні ділянки було скасовано. Провадження в адміністративній справі закрито (т. 1, а. с. 13 - 17).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала право його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Отже, важливою умовою звернення з віндикаційним позовом (стаття 388 ЦК) є відсутність між позивачем і відповідачем зобов'язально-правових відносин.

Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин вибуття майна з володіння власника та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем.

За пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України можливість витребувати майно від добросовісного набувача є за відсутності у діях власника майна волі на передачу майна.

За змістом зазначеної норми закону майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, слід вважати таким, що вибуло з володіння власника поза його волею (висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 21 грудня 2016 року у справі № 6-2233цс16 та від 18 січня 2017 року у справі № 6-2776цс16).

Тобто, оскільки постанова Київського районного суду м. Одеси від 26 березня 2009 року, на підставі якої ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15 набули право власності на спірні земельні ділянки, та відчужили їх ОСОБА_4, ОСОБА_5, у подальшому була скасована, то слід вважати, що земельні ділянки вибули з комунальної власності Одеської міської ради поза її волею й вона має право витребувати ці земельні ділянки від добросовісного набувача за правилами статті 388 ЦК України.

Суди першої та апеляційної інстанцій, відмовляючи у задоволенні позову, неправильно застосували до спірних правовідносин положення статті 388 ЦК України, помилково вважали, що за правилами цієї статті земельні ділянки неможливо витребувати у відповідачів як у добросовісних набувачів, не звернувши уваги на те, що право власності на майно фактично не набуто відповідачами та це майно може бути у них витребуване, оскільки право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна. Конституція України (254к/96-ВР) (статті 13, 14) визначає, що земля є об'єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За правилами статей 4, 5 ЗК України завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Стаття 80 ЗК України закріплює суб'єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб'єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб'єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб'єктом права власності на землі державної власності.

З огляду на положення частини першої статті 83, частини першої статті 84 ЗК України комунальною власністю є землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст; у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Статтею 122 ЗК України визначені повноваження органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування відповідно із земель державної та комунальної власності.

Крім того, з урахуванням статей 1, 2, 6, 10 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" орган місцевого самоврядування представляє відповідну територіальну громаду і здійснює від її імені та в її інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України (254к/96-ВР) , цим та іншими законами. Однак первинним суб'єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада - жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр.

Таким чином, земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, є об'єктом права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

У сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю.

Отже правовідносини, пов'язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять "суспільний", "публічний" інтерес, а відсутність рішення органу місцевого самоврядування про передачу спірних земельних ділянок та незаконність рішення суду, на підставі якого ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15 набули право власності на спірні земельні ділянки, та відчужили їх ОСОБА_4, ОСОБА_5, у подальшому скасовано, та на підставі якого земельні ділянки вибули з комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Крім того, питання компенсації добросовісному набувачу має вирішуватися за заявою такої особи у контексті статті 661 ЦК України з вимогою до продавця товару, а не до територіальної громади, яка має право на витребування земельної ділянки, і зазначене відповідає критерію законності.

Тобто, відповідачі не позбавлені права пред'явити вимоги до осіб, у яких вони придбали спірні земельні ділянки, на підставі статті 661 ЦК про відшкодування завданих збитків, що буде вважатися справедливою сатисфакцією.

За таких обставин, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для застосування положень статті 388 ЦК України до спірних правовідносин.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Згідно зі статтею 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Обґрунтовуючи позов, заступник прокурора м. Одеси, посилався на частину першу статті 393 ЦК України, статтю 12 ЗК України та просив визнати незаконним і скасувати державні акти ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на право власності на земельні ділянки.

Статтею 3 ЦПК України 2004 року передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

За змістом статей 10, 11 ЦПК України 2004 року суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи, розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Згідно зі статтею 119 ЦПК України 2004 року підставами позову, які відповідно до статей 31, 215 цього Кодексу суд не може змінити без згоди позивача, є обставини, якими останній обґрунтовує вимоги, а не посилання на певну норму закону.

У випадку помилкового посилання позивача не на ту норму закону, суд, встановивши підстави позову, застосовує норму закону, яка регулює правовідносини сторін, незалежно від згоди на це позивача чи відповідача.

Предметом позову у даній справі неправомірність вибуття земельних ділянок поза волею її власника - Одеської міської ради. Неправильне зазначення позивачем правової норми на обґрунтування позову та некоректне формулювання позовної вимоги з посиланням на незаконність державних актів, не є визначальним для суду при вирішенні спірних правовідносин.

Оскільки державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, то у спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися акти на право власності на земельні ділянки.

Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним способом поновлення порушених прав у судовому порядку (висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2824цс15).

Відповідно до пункту "б" частини першої статті 12 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Згідно із частинами першою, другою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Як передбачено частиною першою статті 122 ЗК України, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Таким чином, зазначені норми встановлювали нерозривний зв'язок між виникненням права власності на земельну ділянку з обов'язковим одержанням її власником державного акта на право власності.

Висновок суду першої інстанції про те, що після переходу права власності на земельні ділянки до ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на підставі договорів купівлі-продажу, які судом не визнані недійсними, саме державний акт посвідчує їхнє право власності, є безпідставним, оскільки відповідно до статті 125, частини другої статті 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час укладення договору купівлі-продажу) право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цих прав. У разі набуття права власності на земельну ділянку за цивільно-правовою угодою воно посвідчується не державним актом, а відповідною цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, який установлений законом.

Вчинення в такому разі на державному акті (визнаному судом недійсним) відмітки про відчуження земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу не змінює суті такого державного акта, як недійсного (висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 11 березня 2015 року у справі № 6-22цс15).

Суди першої та апеляційної інстанцій на вказані обставини уваги не звернули, допустили неправильне застосування наведених норм матеріального права та порушення норм процесуального права та дійшли помилкових висновків про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування судом норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зважаючи на те, що допущене судом апеляційної інстанцій неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права призвело до неправильного вирішення справи, оскаржуване рішення необхідно скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Відповідно до положень підпункту в пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційна скарга підлягає задоволенню, то сплачені судові витрати у зв'язку з розглядом справи у суді касаційної інстанцій підлягають стягненню з відповідача на користь позивача у розмірі 2080,80 грн

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

Касаційну скаргу першого заступника прокурора Одеської області задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду Одеської області від 04 серпня 2016 рокускасувати.

Позов заступника прокурора м. Одеси до ОСОБА_4, ОСОБА_5, Управління Держкомзему у м. Одесі, треті особи: ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, про визнання правовстановлюючих документів на земельні ділянки незаконними та витребування земельних ділянок, задовольнити частково.

Визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер НОМЕР_1, який зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за № 010950500491, виданий 24 липня 2009 року ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Калінюком О.Б. від 25 червня 2009 року № 1001.

Визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_3, кадастровий номер НОМЕР_2, який зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за № 010950500489, виданий 24 липня 2009 року ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Калінюком О.Б. від 26 червня 2009 року № 1020.

Визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_4, кадастровий номер НОМЕР_3, який зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за № 010950500497, виданий 24 липня 2009 року ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Калінюком О.Б. від 26 червня 2009 року № 1024.

Визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_5, кадастровий номер НОМЕР_4, який зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за № 010950500495, виданий 24 липня 2009 року ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Калінюком О.Б. від 26 червня 2009 року № 1016.

Визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_6, кадастровий номер НОМЕР_5, який зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за № 010950500490, виданий 24 липня 2009 року ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу КалінюкомО. Б. від 26 червня 2009 року № 1012.

Визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_7, кадастровий номер НОМЕР_6, який зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за № 010950500496, виданий 24 липня 2009 року ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Калінюком О. Б. від 26 червня 2009 року № 1028.

Визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_8, кадастровий номер НОМЕР_7, який зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за № 010950500492, виданий 24 липня 2009 року ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Калінюком О.Б. від 26 червня 2009 року № 1031.

Визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_9, кадастровий номер НОМЕР_8, який зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за № 010950500493, виданий 24 липня 2009 року ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Калінюком О.Б. від 25 червня 2009 року № 993.

Визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_10, кадастровий номер НОМЕР_6, який зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за № 010950500494, виданий 24 липня 2009 року ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Калінюком О.Б. від 25 червня 2009 року № 997.

Визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1000 га, розташовану за адресою: АДРЕСА_2, кадастровий номер НОМЕР_9, який зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за № 010950500475, виданий 24 липня 2009 року ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Калінюком О. Б. від 25 червня 2009 року № 1005.