Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк",

відповідач - ОСОБА_1,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" на заочне рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 19 липня 2016 року у складі судді Слюсарчука В. М. та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 17 листопада 2016 року у складі колегії суддів: Панька В. Ф., Куцина М. М., Бисаги Т. Ю.,

У березні 2016 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання дій щодо реєстрації у предметі іпотеки неправомірними, виселення та зняття з реєстраційного обліку.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, ПАТ КБ "ПриватБанк" посилалося на те, що 09 листопада 2016 року між банком та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № MKAWGA00000369 (далі - Кредитний договір), за яким банк зобов'язався надати позичальнику грошові кошти у вигляді кредитної лінії у розмірі 10 524,45 доларів США до 08 листопада 2010 року, а відповідач зобов'язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування ним у строки та в порядку, що встановлені договором. Того ж дня в забезпечення виконання зобов'язань за Кредитним договором між банком і відповідачем було укладено договір іпотеки, за яким відповідач передав в іпотеку квартиру № 15 загальною площею 50,70 кв.м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1. ОСОБА_1 не виконав своїх зобов'язань за Кредитним договором. Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 03 грудня 2012 року у справі за позовом ПАТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про звернення стягнення за Кредитним договором позов задоволено, у рахунок погашення заборгованості у розмірі 29 737,80 доларів США звернено стягнення на предмет іпотеки. На порушення умов договору іпотеки та вимог законодавства відповідач зареєструвався у квартирі, переданій в іпотеку. Враховуючи викладене, банк просив визнати дії ОСОБА_1 щодо реєстрації у предметі іпотеки неправомірними та вчиненими з порушенням умов законодавства і виселити його із вказаної квартири зі зняттям з реєстраційного обліку в органах Міністерства внутрішніх справ України.

Заочним рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 19 липня 2016 року в задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк" відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що звернення стягнення на предмет іпотеки за рішенням суду є підставою для виселення та зняття з реєстраційного обліку. Крім того, до компетенції суду не входять питання, пов'язані із скасуванням реєстрації, яка здійснюється в позасудовому порядку. Між органом, який здійснює реєстрацію, та позивачем відсутній спір щодо зняття з реєстрації відповідача.

Ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 17 листопада 2016 року апеляційну скаргу ПАТ КБ "ПриватБанк" відхилено, а заочне рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 19 липня 2016 року залишено без змін.

Залишаючи без змін рішення місцевого суду, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позовна вимога про визнання дій ОСОБА_1 щодо реєстрації у предметі іпотеки неправомірними та вчиненими з порушенням умов законодавства не є належним способом захисту. Вимога про виселення неправомірно зареєстрованої особи є неконкретизованою, наведена особа не є відповідачем у справі. Хоча суд першої інстанції належним чином не вмотивував своє рішення, але воно є правильним по суті.

У грудні 2016 року ПАТ КБ "ПриватБанк" подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на заочне рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 19 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 17 листопада 2016 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржувані судові рішення і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що місцевий суд у своєму рішенні не зазначив висновку про підстави відмови у задоволенні позовної вимоги про визнання дій ОСОБА_1 щодо реєстрації у предметі іпотеки неправомірними та вчиненими з порушенням умов законодавства та вимоги про виселення неправомірно зареєстрованої особи. Рішення не містить жодної назви, статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого суд відмовив у задоволенні позову. Суди порушили порядок, встановлений для вирішення питання, допустили однобічність та неповноту судового розгляду, невідповідність висновків, викладених у рішенні фактичним обставинам справи, порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 31 січня 2017 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, а ухвалою від 04 вересня 2017 року - справу призначено до судового розгляду.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України (1618-15) ), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

01 лютого 2018 року справу № 303/2363/16-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Станом на час розгляду справи у Верховному Суді відзивів на касаційну скаргу не надійшло.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, з огляду на таке.

Частиною першою статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) передбачено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (сплатити гроші), а кредитор має вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Договір є обов'язковим до виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Судами встановлено, що 09 листопада 2016 року між ЗАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_1 було укладено Кредитний договір, за яким банк надав позичальнику грошові кошти у вигляді непоновлювальної кредитної лінії на ремонт квартири та покращення благоустрою у розмірі 10 524,45 доларів США зі сплатою 12 % річних на строк до 08 листопада 2010 року.

Частиною першою статті 546 ЦК України передбачено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Відповідно до статті 572 ЦК України всилу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

За змістом частини першої статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Звернувшись до суду з указаним позовом, ПАТ КБ "ПриватБанк" навів у позовній заяві обставини, які не відповідають дійсності, зокрема те, що договір іпотеки від 09 листопада 2006 року був укладений між банком і відповідачем ОСОБА_1, тоді як насправді вказаний договір був укладений між Закритим акціонерним товариством "ПриватБанк", правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк", і ОСОБА_2 (майновий поручитель). За цим договором майновий поручитель надала в іпотеку належну їй на праві власності квартиру № 15 загальною площею 50,70 кв.м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1.

Відповідно до частини першої статті 589 ЦК України у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.

Частинами першою, третьою статті 33 Закону України "Про іпотеку" (далі - Закон № 898-IV (898-15) ) передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12цього Закону.Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Згідно з пунктом 22 договору іпотеки звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, або на підставі виконавчого напису нотаріуса, або згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя.

ОСОБА_1 не виконував належним чином взяті на себе зобов'язання за Кредитним договором, у зв'язку з чим рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 03 грудня 2012 року за позов ПАТ КБ "ПриватБанк" в рахунок погашення заборгованості за Кредитним договором у розмірі 29737,80 доларів США було звернено стягнення на предмет іпотеки - вищевказану квартиру.

Відповідно до частини першої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України від 18 вересня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України (1618-15) 2004 року), кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно з частиною третьою статті 10 та частинами першою, другою статті 11 ЦПК України 2004 року кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Обґрунтовуючи позовну вимогу про визнання дій ОСОБА_1 щодо реєстрації у предметі іпотеки неправомірними, позивач посилався на те, що зареєструвавшись у спірній квартирі, відповідач порушив пункт 18.7 договору іпотеки, згідно з яким іпотекодавець зобов'язаний не передавати предмет іпотеки в оренду (майновий найм), у лізинг, наступну іпотеку, у спільну діяльність або у позичку, не здійснювати його відчуження або інше розпорядження предметом іпотеки без письмової згоди іпотекодержателя. При цьому довідкою Мукачівського міського відділу Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області від 18 лютого 2016 року № 967 підтверджується факт реєстрації ОСОБА_1 у предметі іпотеки.

Однак такі доводи банку є безпідставними і спростовуються Кредитним договором, з якого вбачається, що на час його укладення ОСОБА_1 уже був зареєстрований і проживав у квартирі АДРЕСА_1. Тобто його реєстрація у цій квартирі відбулася до укладення договору іпотеки.

Правових підстав для зняття відповідача з реєстраційного обліку ПАТ КБ "ПриватБанк" у позовній заяві не навів, а зазначені ним статті 6, 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" за встановлених судами обставин справи таких підстав не містять.

Частиною першою статті 7 указаного Закону передбачено, що зняттяз реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Жодної із зазначених обставин банком не доведено.

Що стосується вимоги ПАТ КБ "ПриватБанк" про виселення ОСОБА_1 із спірної квартири, то позивач також не навів правових підстав для цього.

Відповідно до частини третьої статті 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Частиною першою статті 40 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР), у частині першій якої передбачені підстави виселення.

Частиною другою статті 109 ЖК Української РСР передбачено, що громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК Української РСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців у разі звернення стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України "Про іпотеку", так і норма статті 109 ЖК Української РСР.

Отже, особам, яких виселяють із жилого приміщення, що є предметом іпотеки і придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому за положенням частини другої статті 109 ЖК Української РСР постійне житло вказується у рішенні суду.

При виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.

Вказане узгоджується з правовими позиціями, викладеними у постановах Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі № 6-1449цс15 та від 06 липня 2016 року у справі № 6-3173цс15.

Квартира, яка була надана ОСОБА_2 в іпотеку банку, придбана не за рахунок кредитних коштів, а іншого жилого приміщення, яке має бути надане відповідачу ОСОБА_1 у зв'язку з його виселенням, позивач не зазначив.

Виходячи з викладеного, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, правильно відмовив у задоволенні позову.

Доводи касаційної скарги про те, що на момент укладення договору іпотеки у спірній квартирі, крім іпотекодавця ОСОБА_2, інші особи зареєстровані не були, спростовуються вищенаведеними обставинами справи та змістом Кредитного договору.

Рішення суду першої інстанції не в повній мірі відповідає вимогам пункту третього частини першої статті 215 ЦПК України 2004 року, оскільки є недостатньо мотивованим. Однак апеляційний суд під час його перегляду усунув допущені місцевим судом порушення та належним чином обґрунтував своє судове рішення з дотриманням вимог статей 212-214, 315 цього Кодексу. Відповідно до частини другої статті 410 ЦПК не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Таким чином, доводи касаційної скарги повністю спростовуються встановленими судом наведеними вище обставинами справи і положеннями законодавства.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів попередніх інстанцій, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" залишити без задоволення.

Заочне рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 19 липня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 17 листопада 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.