646/5453/16-ц Про стягнення заборгованості за кредитним договором - 04.04.2018 Прийняття

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Червонозаводського районного суду міста Харкова від 07 лютого 2017 року у складі судді Сороки О. П. та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 24 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Хорошевського О. М., Кіся П. В., Кружиліної О. А.,

10 травня 2016 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором. Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що 27 жовтня 2006 року між банком та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № НАЕНGК01270010, за умовами якого позичальнику надано кредит у сумі 13 541 доларів США зі сплатою процентів за користування кредитом на строк до 26 жовтня 2026 року. В забезпечення виконання зобов'язань за вказаним договором 27 жовтня 2006 року між банком та ОСОБА_2 було укладено договір поруки № 1.Банк свої зобов'язання перед ОСОБА_1 виконав повністю, однак позичальник порушував умови договору, внаслідок чого у нього виникла заборгованість станом на 04 квітня 2016 року в розмірі 12 873,51 доларів США, що за курсом Національного банку України еквівалентно 335 998 грн 61 коп. Враховуючи викладене, ПАТ КБ "ПриватБанк" просило стягнути солідарно з відповідачів на свою користь вказану заборгованість за кредитним договором та понесені судові витрати.

У жовтні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ПАТ КБ "ПриватБанк" про визнання недійсним кредитного договору, посилаючись на те, що 27 жовтня 2006 року між ним та банком було укладено кредитний договір № НАЕНGК01270010, за умовами якого кредитні кошти йому надані у вигляді непоновлювальної кредитної лінії у розмірі 13 541 долар США на наступні цілі: 10 тис. доларів США - на придбання квартири, 3 541 доларів США - на сплату страхових платежів, під 0,84 % на місяць від суми залишку заборгованості за кредитом. Банк не повідомив його у письмовій формі про умови кредитування, сукупну вартість кредиту та процентну ставку, в угоді невірно визначено ануїтетний платіж з погашення кредиту, а тому зазначений договір містить несправедливі щодо нього умови. Враховуючи викладене, просив визнати кредитний договір недійсним з моменту його укладення та застосувати наслідки недійсності правочину.

Ухвалою Червонозаводського районного суду міста Харкова від 27 жовтня 2016 року позови ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_1 об'єднані в одне провадження.

Рішенням Червонозаводського районного суду міста Харкова від 07 лютого 2017 року позов ПАТ КБ "ПриватБанк" задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1, ОСОБА_2 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" 335 998 грн 61 коп., а також - судовий збір у рівних частках, по 2 519 грн 99 коп. з кожного. У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Задовольняючи первісний позов, суд першої інстанції мотивував це тим, що між банком та ОСОБА_1 існують кредитні правовідносини, сторони погодили істотні умови кредитного договору щодо суми кредиту, строку його повернення та розміру процентів. Суд вважав обґрунтованими вимоги банку про стягнення заборгованості за кредитним договором з позичальника та поручителя як солідарних боржників. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд виходив з того, що ОСОБА_1 не довів ті обставини, на які він посилався як на підставу своїх вимог.

Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 24 жовтня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 відхилено, рішення Червонозаводського районного суду міста Харкова від 07 лютого 2017 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд надав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

20 листопада 2017 року ОСОБА_1подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Червонозаводського районного суду міста Харкова від 07 лютого 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 24 жовтня 2017 рокуі ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ПАТ КБ "ПриватБанк" відмовити, а пред'явлений ним позов - задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не в повній мірі з'ясували обставини справи, не дали належної оцінки всім доказам. Банком не доведено сплату страхових платежів у сумі 3 541 доларів США, а також не надано будь-яких первинних бухгалтерських документів за кредитом. ПАТ КБ "ПриватБанк" перед укладанням кредитного договору не надав йому у письмовій формі об'єктивної, повної та достовірної інформації про умови кредитування та про орієнтовну сукупну вартість кредиту, приховав фактичне значення реальної процентної ставки та фактичне значення подорожчання кредиту. Умови кредитного договору є несправедливими відносно нього як споживача фінансових послуг у галузі споживчого кредитування, та такими, що не відповідають вимогам статей 11, 18, 19 Закону України "Про захист прав споживачів". Договором передбачено сплату комісії у розмірі 0,2 % від суми кредиту, однак не зазначено, за які саме послуги дана комісія нараховується. Сплата винагороди за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок позичальника є незаконною.

Станом на час розгляду справи у Верховному Суді відзивів на касаційну скаргу не надійшло.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк.

Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України).

Судами встановлено, що 27 жовтня 2006 року між Закритим акціонерним товариством Комерційний банк "ПриватБанк, правонаступником якого є ПАТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № НАЕНGК01270010, за яким банк зобов'язався надати позичальнику кредитні кошти на строк до 26 жовтня 2026 року у вигляді відновлюваної кредитної лінії у розмірі 13 541 доларів США на наступні цілі: на придбання квартири у розмірі 10 тис. доларів США, на сплату страхових платежів - 3 541 доларів США, зі сплатою процентів у розмірі 0,84 % на місяць (10,08 % річних) на суму залишку заборгованості, а у разі порушення умов кредитного договору - 2,16 % на місяць від суми залишку непогашеної заборгованості за кредитом.

Пунктом 1.1 кредитного договору передбачено, що позичальник повинен надавати банку кошти (щомісячний платіж) у сумі 117,96 доларів США для погашення заборгованості за договором, що складається із заборгованості за кредитом, процентами, винагородою та комісією.

До зазначеного договору було розроблено графік погашення кредиту, в якому зазначена орієнтовна сукупна вартість кредиту. Ануїтетний платіж визначений з урахування процентної ставки 0,84 % на місяць.

ОСОБА_1 отримав кредит у розмірі 10 тис. доларів США через касу банку, що підтверджується заявою про видачу готівки від 27 жовтня 2006 року № 1.

Відповідно до частини першої статті 553, частин першої та другої статті 554 ЦК за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

В забезпечення виконання зобов'язань позичальника за вищевказаним кредитним договором 27 жовтня 2006 року між банком та ОСОБА_2 було укладено договір поруки № 1, яким передбачено, що у випадку невиконання ОСОБА_1зобов'язань за кредитним договором боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники.

Відповідач ОСОБА_1 не виконував належним чином свої зобов'язання за кредитним договором, що призвело до виникнення у нього заборгованості перед банком, яка на 04 квітня 2016 року становила 12 973,51 доларів США, що еквівалентно 335 998 грн 61 коп., з яких: 8 064,31 доларів США, що еквівалентно 210 478 грн 49 коп., - заборгованість за кредитом, 1 196,17 доларів США, що еквівалентно 31 220 грн 4 коп., - заборгованість за відсотками, 300 доларів США, що еквівалентно 7 830 грн, - заборгованість за комісією, 3 313,03 доларів США, що еквівалентно 86 470 грн 8 коп., - пеня. Вказаний розмір заборгованості підтверджується наданим банком розрахунком.

Судом апеляційної інстанції також встановлено, що висновком судово-економічної експертизи від 20 липня 2017 року № 6015 спростовується наданий позичальником розрахунок заборгованості за кредитним договором.

Виходячи з викладеного, суди дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позову ПАТ КБ "ПриватБанк" про солідарне стягнення з відповідачів заборгованості за кредитним договором.

Згідно з частиною першою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 11 Закону України "Про захист прав споживачів" (в редакції, чинній на час укладання кредитного договору) перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про кредитні умови, зокрема: мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; форми його забезпечення; наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача; тип відсоткової ставки; суму, на яку кредит може бути виданий; орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов'язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); строк, на який кредит може бути одержаний; варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; можливість дострокового повернення кредиту та його умови; необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється; податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

За змістом частини п'ятої статті 11, статті 18 Закону України "Про захист прав споживачів" (в редакції, чинній на час укладання кредитного договору) до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім процентної ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким із моменту укладення договору. Положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення є несправедливими і це є підставою для визнання таких положень договору недійсними.

Згідно зі статтею 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Відповідно до статей 10, 60 Цивільного процесуального кодексу України 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України (1618-15) 2004 року), кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Судами встановлено, що спірний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх його істотних умов, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним та відповідало їх внутрішній волі, позивач на момент укладання договору не заявляв додаткових вимог щодо умов договору та в подальшому виконував їх, договір містить повну інформацію щодо умов кредитування: строк кредитування, процентну ставку за користування кредитом, строки платежів, мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений, а також права та обов'язки сторін, порядок розрахунків, відповідальність за порушення зобов'язань.

Обґрунтовуючи відсутність підстав для застосування положень статей 11, 18 Закону України "Про захист прав споживачів", якими також мотивовано позов, суди дійшли правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про визнання кредитного договору недійсним, оскільки умови цього договору містять інформацію щодо розміру процентної ставки, сукупних послуг позичальника, порядок погашення кредиту та періодичність платежів.

Судами взято до уваги, що станом на час укладання кредитного договору законодавцем не було встановлено вимоги про те, що у договорі про надання споживчого кредиту зазначається детальний розпис сукупної вартості кредиту для споживача (у процентному значенні та грошовому вираженні) з урахуванням відсоткової ставки і що цей детальний розпис повинен бути викладений як окремий документ.

Натомість, пунктом 1.1 кредитного договору визначено фіксовану суму щомісячного платежу - 117,96 доларів США, яка складається із заборгованості за кредитом, відсотками та комісією, а в додатку № 1 до кредитного договору (графік погашення кредиту) зазначена його орієнтовна сукупна вартість.

Вказаним спростовуються доводи касаційної скарги стосовно залишення судами поза увагою тієї обставини, що на момент укладання спірного кредитного договору в ОСОБА_1 була відсутня інформація щодо сукупної вартості кредиту, розрахунку реальної відсоткової ставки за кредитом та графіку платежів, що, на переконання позивача, є порушенням Закону України "Про захист прав споживачів" (1023-12) .

Виходячи з викладеного, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, обґрунтовано відмовив у задоволенні позову про визнання недійсним кредитного договору у зв'язку з його безпідставністю та недоведеністю заявлених ОСОБА_1вимог.

Статтею 212 ЦПК України 2004 року установлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Оскаржувані судові рішення містять висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів, відповідають вимогам статей 213 - 215, 316 ЦПК України 2004 року щодо законності й обґрунтованості.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 57- 60, 212, 303, 304 ЦПК України 2004 року, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що встановивши у кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, банк не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються, що є незаконним, не заслуговують на увагу, оскільки на ці обставини у позовній заяві ОСОБА_1не посилався, і вони не були встановлені судами попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях. Відповідно до частини першої статті 10 ЦПК України 2004 року суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Безпідставними є і викладені у касаційній скарзі доводи про те, що банком не надано доказів про сплату страхових платежів у сумі 3 541 доларів США, оскільки розрахунком заборгованості за кредитним договором підтверджується, що банк, здійснюючи розрахунок цієї заборгованості, взяв за основу тіло кредиту в сумі 10 тис. доларів США (без врахування 3 541 доларів США), тобто суму, яку позичальник фактично отримав у кредит.

Крім цього, згідно з пунктом 2.1.3 кредитного договору позичальник звертається до банку про надання йому кредиту на оплату чергових страхових платежів відповідно до договорів страхування, укладених згідно з пунктом 2.2.7 даного договору, і доручає банку щорічно перераховувати необхідну для цього суму коштів.

Позичальник надає банку належним чином оформлений договір страхування заставного майна у випадку укладення між ним та банком договору застави/іпотеки (пункт 2.2.7 кредитного договору).

Аналіз наведених умов кредитного договору свідчить про те, що сплата страхових платежів здійснюється лише у разі оформлення договору страхування для забезпечення виконання позичальником укладеного з банком договору застави/іпотеки.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищезгаданої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.