756/9982/14-ц Про стягнення вартості безпідставно набутого майна та визнання мирової угоди - 21.02.2018 Прийняття

розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 11 вересня 2015 року, ухвалене у складі судді Великохацької В. В., ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 13 жовтня 2015 року, постановлену у складі колегії суддів Желепи О. В., Іванченка М. М., Рубан С. М.,

У липні 2014 року ОСОБА_4 звернулась з позовом до ОСОБА_5, вимоги якого у подальшому змінила, і остаточно просила стягнути вартість безпідставно набутого майна та суми неотриманого доходу.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що 5 вересня 2007 року на підставі договору купівлі-продажу, укладеного між нею та ОСОБА_6, вона набула у власність рухоме майно, а саме тимчасову господарську споруду по АДРЕСА_1.

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2007 року, описки у якій виправлені ухвалою цього суду від 29 вересня 2011 року, визнано та затверджено мирову угоду, укладену між нею та ОСОБА_5, відповідно до умов якої вона передала ОСОБА_5 належну їй тимчасову господарську споруду загальною площею 60,9 кв.м по АДРЕСА_1.

26 жовтня 2011 року Комунальне підприємство "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна" зареєструвало право власності на цю будівлю за ОСОБА_5

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 12 червня 2013 року ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2007 року скасовано, справу направлено для вирішення питання про визнання мирової угоди на новий розгляд до суду першої інстанції і у подальшому у затвердженні мирової угоди відмовлено.

З урахуванням уточнених позовних вимог, позивач у порядку частини другої статті 1213 ЦК України просила стягнути з ОСОБА_5 вартість безпідставно набутого майна - нежитлової споруди по АДРЕСА_1 у розмірі 1 577 147 грн та суму неотриманого доходу в сумі 420 000 грн, а всього 1 977 147 грн.

Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 11 вересня 2015 року, ухваленим у складі судді Великохацької В. В., у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що доказів на підтвердження належності позивачеві на праві власності нежитлової будівлі по АДРЕСА_1 на час посвідчення мирової угоди матеріали справи не містять, тому відсутні підстави вважати, що позивач є потерпілою особою у розумінні статей 1212, 1213 ЦК України та, відповідно, має право на стягнення вартості безпідставно набутого майна і суми неотриманого доходу.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 13 жовтня 2015 року апеляційну скаргу ОСОБА_4, в інтересах якої діяв ОСОБА_7, відхилено, рішення Оболонського районного суду м. Києва від 13 жовтня 2015 року залишено без змін.

Відхиляючи апеляційну скаргу, апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також вказав на те, що позивач належними і допустимими доказами не довів права на нерухоме майно, вартість якого просить стягнути з відповідача.

У грудні 2016 року ОСОБА_4 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просила рішення Оболонського районного суду м. Києва від 11 вересня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 13 жовтня 2015 року скасувати і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій належним чином не з'ясували фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, та не надали належної оцінки зібраним у справі доказам. Крім того, заявник вказує на те, що вона набула права власності на рухоме майно, а саме на тимчасову споруду по АДРЕСА_1.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 грудня 2015 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою і ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 вересня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до ст. 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд .

17 січня 2018 року вказана справа надійшла до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України у редакції Закону від 3 жовтня 2017 року провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Судами попередніх інстанції встановлено, що ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2007 року, описки у якій виправлені ухвалою цього суду від 29 вересня 2011 року, визнано мирову угоду, укладену між ОСОБА_5 та ОСОБА_4, відповідно до умов якої ОСОБА_4 передала ОСОБА_5 належну їй на праві приватної власності нежитлову господарську будівлю по АДРЕСА_1 у рахунок погашення боргу.

Визнано за ОСОБА_5 право власності на нежитлову господарську будівлю загальною площею 60,9 кв.м по АДРЕСА_1 та зобов'язано Бюро технічної інвентаризації м. Києва зареєструвати за ОСОБА_5 право власності на цю будівлю.

26 жовтня 2011 року ОСОБА_5 зареєструвала у КП "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна" право власності на нежитлову будівлю по АДРЕСА_1.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 12 червня 2013 року ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 31 жовтня 2007 року та ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 29 вересня 2011 року скасовано, справу направлено до суду першої інстанції.

Судами також встановлено, що ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 6 грудня 2013 року відмовлено у визнанні мирової угоди, укладеної між ОСОБА_5 та ОСОБА_4

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_4 як на підставу своїх вимог посилається на частину 2 статті 1213 ЦК України, стверджуючи, що мирова угода, на підставі якої вона набула майно, скасована.

Відповідно до частини 1 статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Статтею 1213 ЦК України передбачено, що набувач зобов'язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.

Так, суб'єктами зобов'язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави є набувач (боржник) та потерпілий (кредитор). Набувачем є особа, яка набула або зберегла майно без достатньої правової підстави або на підставі, що згодом відпала. Потерпілий - це особа, за рахунок якої відбулось безпідставне переміщення майнових цінностей. Предметом зобов'язань з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави є безпідставно набуте майно з усіма змінами, яких воно зазнало або може зазнати.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що ОСОБА_4 належними і допустимими доказами не довела, що вона є потерпілою особою у розумінні статті 1212 ЦК України. Зокрема, не надано доказів на підтвердження того, що ОСОБА_4 на час укладення мирової угоди з ОСОБА_5 була власником спірного нерухомого майна - нежитлової господарської будівлі по АДРЕСА_1.

Так, відповідно до статті 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Обґрунтовуючи незаконність судових рішень, представник позивача в судових засіданнях неодноразово наголошував на тому, що предметом договору купівлі-продажу нежитлової господарської будівлі від 5 вересня 2007 року було саме рухоме майно, яке на даний час не може бути повернуте в натурі, а тому відповідач має відшкодувати ОСОБА_4 його вартість.

Згідно зі статтею 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Відповідно до вимог ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом.

Розкривають зміст поняття "нерухома річ" також наступні законодавчі акти.

Зокрема, статтею 1 Закону України "Про іпотеку" визначено, що нерухоме майно (нерухомість) - це земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці і невід'ємно пов'язані з нею, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Пунктом 1.10.1 ст. 1 Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб" встановлено, що нерухоме майно (нерухомість) - це об'єкти майна, які розташовуються на землі і не можуть бути переміщені в інше місце без втрати їх якісних або функціональних характеристик (властивостей), а також земля.

Статтею 5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" встановлено, що у Державному реєстрі прав реєструються речові права та їх обтяження на земельні ділянки, а також на об'єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінення та зміни призначення, а саме: підприємства як єдині майнові комплекси, житлові будинки, будівлі, споруди (їх окремі частини), квартири, житлові та нежитлові приміщення. Крім того, у ст. 4 Закону "Про оренду державного та комунального майна" зазначено, що нерухоме майно поділяється на будівлі, споруди, приміщення.

Враховуючи норми чинного законодавства, визначальною умовою для державної реєстрації прав власності будь-якого об'єкту є визначення його статусу: чи є цей об'єкт нерухомим майном.

Так, статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" встановлено, що державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно є офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових права на нерухоме майно.

Крім того, згідно вказаного Закону об'єкти нерухомого майна мають бути капітального типу, а не тимчасовими, що є притаманним для малих архітектурних форм і тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності.

Також відповідно до абзацу 7 пункту 4 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 2011 року №703 (703-2011-п) , не підлягають державній реєстрації речові права та їх обтяження на малі архітектурні форми, тимчасові, некапітальні споруди, що розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни призначення. Тобто об'єкт не може вважатись нерухомим майном, якщо він є тимчасовим, а відповідно, якщо об'єкт є рухомим майном, то він не підлягає державній реєстрації.

На підтвердження права власності на нежитлову господарську будівлю позивачем надано договір купівлі-продажу нежитлової господарської будівлі від 5 вересня 2007 року, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_4, відповідно до умов якого ОСОБА_6 передав у власність ОСОБА_4 нежитлову господарську будівлю по АДРЕСА_1, а ОСОБА_4 приймає її і сплачує за неї грошову суму, передбачену пунктом 2 цього договору. За домовленістю сторін продаж відчуженого майна проведений за 80 000 грн, які покупець сплачує щомісячно по 1 000 грн до 5 травня 2014 року. За умовами договору продавець зобов'язався оформити даний договір нотаріально у визначеного покупцем нотаріуса протягом місяця з дня повного розрахунку за вказану будівлю.

Зміст вказаного договору, постановлених судом ухвал та мирової угоди, підписаної, в тому числі, ОСОБА_4 безсумнівно свідчить про те, що предметом договору купівлі-продажу було майно нерухоме.

Вирішуючи справу, суди попередніх інстанцій, встановивши, що предметом договору купівлі-продажу нежитлової господарської будівлі від 5 вересня 2007 року є саме нерухоме майно, дійшли висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову, оскільки договір купівлі-продажу нерухомого майна підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Враховуючи встановлені судами обставини, суди попередніх інстанцій, повно і всебічно з'ясувавши обставини, на які сторони посилались як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, дійшли обґрунтованого висновку, що позивач будь-яких прав на нерухоме майно, вартість якого вона просить стягнути, не набула і доводами касаційної скарги такий висновок не спростовано.

Таких порушення цивільних процесуальних норм, що призвели до неправильного вирішення позову, не встановлено.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення постановлені з додержанням норм процесуального права і правильним застосування норм матеріального права, висновки яких доводами касаційної скарги не спростовані.

Керуючись статтями 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії судді Першої судової палати Касаційного цивільного суду

Касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити, а рішення Оболонського районного суду м. Києва від 11 вересня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 13 жовтня 2015 року без змін.