201/1696/16-ц Про надання дозволу на виїзд дитини за кордон без згоди батька - 14.02.2018 Прийняття

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 07 липня 2016 року у складі суддів Калиновського А. Б., Єлізаренко І. А., Ремеза В. А.,

У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про надання дозволу на виїзд дитини за кордон без згоди батька.

Позовна заява мотивована тим, що під час перебування у зареєстрованому шлюбі з 03 липня 2009 року по 22 вересня 2015 року, який розірвано на підставі рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська, у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 народилася донька - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка проживає разом із позивачем та перебуває на її утриманні, відповідач участі в матеріальному забезпеченні доньки не бере. ОСОБА_1 зверталась до суду з позовом про стягнення аліментів на дитину, однак навіть після цього у

ОСОБА_2 наявна заборгованість по сплаті аліментів на доньку.

Оскільки ОСОБА_1 є єврейкою за національністю та лікарем-педіатром за освітою, вона та її донька мають право, можливість та пропозиції держави Ізраїль на громадянство, медичне та соціальне страхування, безкоштовну початкову та середню освіту в державних навчальних закладах, та позивач має можливість брати участь у державній ізраїльській програмі для лікарів-спеціалістів. Всі особи за цією програмою забезпечуються допомогою збоку держави, в тому числі фінансовою. Окрім того, ОСОБА_1 буде нарахована допомога на утримання дитини до досягнення нею 18 років, виплачуватиметься стипендія за прожитковим мінімумом, а також буде надано житло та рік безкоштовного медичного обслуговування. Однак відповідач заперечує щодо виїзду доньки до Ізраїлю, у зв'язку з чим позивач звернулася до суду з даним позовом, в якому просила надати їй дозвіл на виїзд до Ізраїлю з донькою - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, без згоди батька дитини - ОСОБА_2

Рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 08 квітня 2016 року позовні вимоги задоволено.

Надано ОСОБА_1 дозвіл на виїзд до Ізраїлю з донькою -ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, без згоди батька дитини - ОСОБА_2

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що виїзд малолітньої ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, за межі України відповідає її інтересам, оскільки держава Ізраїль готова забезпечити позивачці та її дитині гідний рівень життя, надати матеріальні можливості для всебічного розвитку.

Додатковим рішенням Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 04 травня 2016 року стягнуто зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 551 грн 20 коп.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що при ухваленні рішення від 08 квітня 2016 року Жовтневим районним судом міста Дніпропетровська не було вирішено питання щодо розподілу судових витрат, тому відповідно до частини першої статті 88 ЦПК України (в редакції, чинній станом на час розгляду справи) стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 07 липня 2016 року рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 08 квітня 2016 року скасовано.

У задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що законом не передбачено вирішення питання про виїзд дитини за кордон на постійне місце проживання у судовому порядку. ОСОБА_1 не визначила проміжок часу, на який вона бажає виїхати за кордон разом із малолітньою дитиною -ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, без згоди батька.

Крім того, ОСОБА_1 не надано доказів забезпечення її та дитини в іншій державі належними умовами, наявністю житла, джерела доходу та засобами для існування, а інформація про програму для ізраїльських практикуючих лікарів, на яку посилається позивач, носить інформаційний характер та не може надавати будь-яких гарантій.

26 липня 2016 року ОСОБА_1 надіслала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 07 липня 2016 року та залишити в силі рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 08 квітня 2016 року, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції дав неправильну юридичну оцінку обставинам, що мають значення для справи, задовольняючи інтереси відповідача, і не врахував інтереси малолітньої дитини та позивача, помилково застосував положення статей 141, 157 СК України та підпункту 1 пункту 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 (57-95-п) .

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядається спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Положеннями статті 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

11 січня 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення (пункт 1 частина перша статті 409 ЦПК України).

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Судом установлено, що під час перебування у зареєстрованому шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_2, який розірвано на підставі рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська, народилася донька - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка проживає разом із позивачем та перебуває на її утриманні.

ОСОБА_1 є єврейкою за національністю та лікарем-педіатром за освітою, тому вона та її донька мають право, можливість та пропозиції держави Ізраїль на громадянство, медичне та соціальне страхування, безкоштовну початкову та середню освіту в державних навчальних закладах, також має можливість брати участь у державній ізраїльській програмі для лікарів-спеціалістів, якою передбачено надання житла, професійної та лінгвістичної підготовки, безкоштовного медичного обслуговування. Однак батько дитини - ОСОБА_2 заперечує стосовно виїзду доньки до Ізраїлю, оскільки це позбавить його можливості спілкуватися з дитиною, брати участь у її вихованні.

Відповідно до положень статті 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини і розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав та не звільняє від обов'язків щодо дитини.

Стаття 157 СК України передбачає, що питання виховання дитини вирішується батьками спільно. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка набрала чинності для України 27 вересня 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Дитина, яка не досягла 14 років, повинна проживати у встановленому місці проживання, яке не може бути змінене самочинно як волею сторонніх осіб, так і волею якогось одного з її батьків.

Статтею 313 ЦК України визначено, що фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.

Порядок виїзду за кордон дітей громадян України визначено Законом України від 21 січня 1994 року № 3857-ХІІ "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України" (3857-12) , Правилами перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 (57-95-п) .

Правила перетинання державного кордону громадянами України (зі змінами і доповненнями) передбачають, що перетинання державного кордону для виїзду за межі України громадянами, які не досягли 16-річного віку, здійснюються лише за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку. Виїзд за межі України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним із батьків за нотаріально посвідченою згодою, згода другого з батьків не вимагається у разі пред'явлення рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків.

Відповідно до підпункту 1 пункту 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57 (57-95-п) , виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий із батьків відсутній у пункті пропуску.

Тимчасовий виїзд малолітньої дитини за межі України повинен відбуватись лише за погодженням з іншим з батьків, оскільки такий переїзд спричиняє зміну режиму спілкування дитини з іншим із батьків, порядок участі у вихованні дитини, зміну звичайного соціального, культурного, мовного середовища дитини, що впливає на її подальше життя, розвиток і виховання. Закон України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України" (3857-12) регулює конкретний (одноразовий) виїзд дитини за кордон із визначенням його початку й закінчення, а не встановлює постійне місце проживання дитини за межами України. Надання дозволу на виїзд за межі України малолітньої дитини з її матір'ю на постійне місце проживання до іншої країни без згоди та супроводу батька суперечить положенням цього Закону та статтям 141, 153, 157 СК України.

Внаслідок виїзду дітей за межі України на постійне місце проживання батьки таких дітей будуть позбавлені можливості брати участь у їх вихованні та особистому спілкуванні з ними, що порушує рівність прав та обов'язків батьків відносно виховання дітей.

Судами може бути ухвалене рішення на разовий виїзд дитини без згоди батька, не позбавленого батьківських прав, натомість надання за рішенням суду дозволу на майбутнє на постійні виїзди дитини за межі України без згоди батька суперечить чинному законодавству, яке визначає рівність прав та обов'язків обох батьків відносно виховання дитини, унаслідок чого батько фактично позбавляється можливості брати участь у вихованні дитини та спілкуванні з нею.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 12 квітня 2017 року (справа № 6-15цс17).

Таким чином, враховуючи вищевикладене, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про відмову у наданні дозволу на виїзд дитини за кордон без згоди батька на невизначений строк.

Статтею 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки судом апеляційної інстанції повно та всебічно з'ясовано дійсні обставини справи, надано належну оцінку зібраним у ній доказам, постановлено законне і обґрунтоване рішення, подану касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін.