Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І. (суддя-доповідач), Крата В. І., Курило В. П.,

учасники справи:

позивач ОСОБА_3,

відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5,

треті особи: Червонознамянська сільська рада Кременчуцького району Полтавської області, приватний нотаріус Кременчуцького міського нотаріального округу Полтавської області КурячийВячеслав Михайлович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 15 вересня 2016 року у складі головуючого судді - Клименко С. М. та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 29 листопада 2016 року у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого судді Кузнєцової О. Ю., суддів: Хіль Л. М., Лобова О. О.,

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 квітня 2017 року справу № 536/699/16-ц призначено до судового розгляду.

У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК (1618-15) України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) справа № 536/699/16-ц передана до Касаційного цивільного суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У травні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_5, треті особи: Червонознамянська сільська рада Кременчуцького району Полтавської області, приватний нотаріус Кременчуцького міського нотаріального округу Полтавської області Курячий В. М., про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, придбання майна внаслідок спільної праці і ведення спільного господарства, визнання його спільною сумісною власністю, визнання права власності на 1/2 частину домогосподарства, визнання договору дарування недійсним, скасування державної реєстрації.

Позовна заява мотивована тим, що 13 березня 1992 року він зареєстрував шлюб зі ОСОБА_4, який було розірвано рішенням Автозаводського районного суду міста Кременчука, запис у відділі ЗАГС проведено 27 листопада 1996 року.

З березня 1997 року вони стали проживати однією сім'єю без реєстрації шлюбу.

12 січня 2000 року ОСОБА_7 та ОСОБА_4 уклали договір купівлі-продажу домогосподарства АДРЕСА_1, яке складалося з житлового будинку, огорожі, колодязю та земельної ділянки площею 0,24 га, переданої для будівництва та обслуговування житлового будинку (0,10) га та для ведення підсобного господарства (0,14 га).

Рішенням Червонознам'янської сільської ради від 24 лютого 2000 року № 2 було виділено земельну ділянку для будівництва житлового будинку із господарськими приміщеннями та спорудами, на підставі якого виконано проект забудови та надано дозвіл від 14 квітня 2000 року № 118 на проведення будівельних робіт. Будівництво було закінчено в 2003 році, але певна частина будівельно-ремонтних робіт проводилася до 2009 року, в експлуатацію будинок введено в 2015 році.

Вказував, що на час укладення договору купівлі-продажу від 12 січня 2000 року та на час створення нового майна - житлового будинку вони з ОСОБА_4 проживали однією сім'єю та мали спільний бюджет.

З урахуванням наведеного просив суд встановити факт його спільного проживання однією сім'єю зі ОСОБА_4 з березня 1997 року до 31 грудня 2014 року; встановити факт придбання домогосподарства АДРЕСА_1 згідно з договором купівлі-продажу від 12 січня 2000 року та створення (побудову) житлового будинку за тією ж адресою, внаслідок спільної праці та ведення спільного господарства зі ОСОБА_4 та визнати вказане домоволодіння об'єктом їх спільної сумісної власності; визнати договір дарування домогосподарства АДРЕСА_1 від 15 квітня 2016 року посвідчений приватним нотаріусом Кременчуцького міського нотаріального округу недійсним; скасувати державну реєстрацію прав та обтяжень, індексний номер 29333261 від 20 квітня 2016 року на домогосподарство; визнати за ним та ОСОБА_4 право власності на 1/2 ідеальну частину за кожним спільного майна, що складається з житлового будинку літ. "В", погріба під частиною будинку літ. "вп", мансарди житлової літ. "Вмнс", прибудови до літньої кухні літ. "а", прибудови літ. "в-вг", літньої кухні літ. "А", сараю літ. "Д", вимощення літ. "І", ями вигрібної літ. "П", колодязя питного літ. "к", водопроводу літ. "кІ", колодязя питного літ. "к2", воріт "№ 1", огорожі "№ 2" загальною вартістю 691 233 грн та визнати за ним право власності на 1/2 частину спільного майна.

Рішенням Кременчуцького районного суду Полтавської області від 15 вересня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 29 листопада 2016 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 відмовлено.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач не надав суду достатніх доказів його участі у створенні та придбанні домогосподарства АДРЕСА_1. Положення КпШС України (2006-07) , чинний на час виникнення спірних правовідносин, не передбачали можливості визнання факту спільного проживання осіб без реєстрації шлюбу як підставу для визнання набутого майна спільною сумісною власністю.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, та направити справу на новий розгляд.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу, обґрунтовано тим, що суди не врахували факт проведення будівництвабудинку АДРЕСА_1 в період 2000-2013 років включно, тобто під час ведення спільного господарства ОСОБА_4 та ОСОБА_4 та проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, а тому спірне домоволодіння є спільним сумісним майном.

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом установлено, що ОСОБА_4 та ОСОБА_4 перебували у зареєстрованому шлюбі з 13 березня 1992 року по 27 листопада 1996 року.

Відповідно до Договору купівлі-продажу від 12 січня 2000 року ОСОБА_7, мати відповідача, продала, а ОСОБА_4 купила житловий будинок глино мазаний, обкладений цеглою критий шифером, розмір жилої площі якого становить 18,9 кв. м, огорожу, колодязь, що знаходяться в АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0,24 га, яка передбачена для будівництва та обслуговування житлового будинку (0,10 га) та для ведення підсобного господарства (0,14 га), на якій розташовані житловий будинок і будівлі.

Рішенням Червонознам'янської сільської ради від 24 лютого 2000 року № 02 ОСОБА_4 виділена земельна ділянка площею 0,24 га для будівництва житлового будинку та надано дозвіл від 14 квітня 2000 року № 118 на проведення будівництва житлового будинку за індивідуальним проектом та виготовлено проект забудови земельної ділянки індивідуального забудовника.

З 2000 року ОСОБА_4 та ОСОБА_4 проживали в будинку в АДРЕСА_1.

З 28 березня 2001 року по 28 квітня 2016 року позивач був зареєстрований за вказаною адресою.

Згідно із технічним паспортом на житловий будинок АДРЕСА_1, виготовленим станом на 28 травня 2015 року, та висновком експертного дослідження від 26 квітня 2016 року № 4/8-16, рік його забудови - 2003 рік.

11 грудня 2015 року в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 884068653223, номер запису про право власності 13848943 зареєстровано право власності на новозбудований будинок АДРЕСА_1 за ОСОБА_4.

Відповідно до договору дарування від 15 квітня 2016 року ОСОБА_4 подарувала домогосподарство АДРЕСА_1 сину ОСОБА_5

Згідно із частиною першою статті 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них (аналогічні положення містять пункти 1, 2 частини першої статті 57 СК України).

Статтею 17 Закону України "Про власність", який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

З роз'яснень, викладених у пункті 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 29 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" (v0020700-95) (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин), розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (статті 16 Закону України "Про власність", статті 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункти 1, 2 статті 17, стаття 18, Закону України "Про власність" (697-12) ), тощо.

Таким чином, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, внаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

З урахуванням наведеного, суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки позивачем не надано доказів його участі у придбанні будинку у 2000 році та будівництві спірного домогосподарства в період до 2003 року.

Доводи касаційної скарги щодо спільного проживання позивача з відповідачкою не спростовують висновків судів попередніх інстанцій та не можуть бути підставою для скасування судових рішень, оскільки позивачем не було доведено саме факту створення спірного майна за рахунок спільної праці або спільних коштів з останньою.

Сам по собі факт спільного проживання двох осіб, які не перебували у шлюбі до 2004 року, не породжує автоматичне виникнення права спільної сумісної власності.

Враховуючи, що технічною документацією домогосподарства АДРЕСА_1 встановлено, що будівництво будинку завершилось у 2003 році, то суди правильно застосували до спірних правовідносин норми КпШС України (2006-07) .

Оскільки суди відмовили в задоволенні позову про визнання спірного домоволодіння і земельної ділянки спільною сумісною власністю сторін, підстави для визнання договору дарування зазначеного майна ОСОБА_5 недійсним та скасування його державної реєстрації також відсутні.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Європейський суд з прав людини вказав що п. 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Кременчуцького районного суду Полтавської області від 15 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 29 листопада 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.