Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І. (суддя-доповідач), Крата В. І., Курило В. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

відповідач - ОСОБА_4,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4, в інтересах якого діє ОСОБА_5, на заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 03 червня 2015 року у складі головуючого судді Лужецької О. Р. та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 09 червня 2016 року у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах: головуючого судді - Кирилюк Г. М., суддів: Рейнарт І. М., Качана В. Я.,

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 листопада 2016 року справу № 753/2505/15-ц призначено до судового розгляду.

У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК (1618-15) України) в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) справа № 753/2505/15-ц передана до Касаційного цивільного суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У січні 2015 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики.

Позовна заява мотивована тим, що 15 квітня 2013 року ОСОБА_4 позичив у ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 1 000 000 грн строком до 15 липня 2013 року, що підтверджується розпискою. Проте, всупереч взятим на себе зобов'язанням відповідач коштів не повернув.

З огляду на викладене та з урахуванням уточнених позовних вимог позивач просив суд стягнути з відповідача заборгованість за договором позики у розмірі 1 000 000 грн, 3 % річних за період з 16 липня 2013 року по 30 березня 2015 року в сумі 51 205 грн 48 коп., інфляційну складову боргу - 361 007 грн 17 коп. та проценти від суми позики - 201 054 грн 79 коп., всього 1 613 267 грн 44 коп.

Заочним рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 03 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 09 червня 2016 року, позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 суму боргу в розмірі 1 613 267 грн 44 коп., з яких: 1 000 000 грн - сума позики; 201 054 грн 79 коп. - проценти від суми позики; 361 007 грн 17 коп. - інфляційна складова боргу; 51 205 грн 48 коп. - 3 % річних. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідач взяті на себе зобов'язання за договором позики не виконав.

У червні 2016 року представник ОСОБА_4 подала касаційну скаргу, у якій просила заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 03 червня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 09 червня 2016 року скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, щодоговір позики між сторонами не укладався, оскільки ОСОБА_3 відповідачу грошових коштів не передавав. Розписка від 15 квітня 2013 року не містить підтвердження передання коштів, оскільки була написана з метою приховання іншого правочину, який насправді вчинили сторони, а саме продаж частки у статутному капіталі ТОВ "Полісся Агро-Сервіс".

У вересні 2017 року ОСОБА_3 подав заперечення на касаційну скаргу, зазначаючи про те, що між сторонами було укладено саме договір позики, відповідач ухиляється від взятих на себе зобов'язань, а тому просив судові рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом встановлено, що 15 квітня 2013 року ОСОБА_4 взяв у борг грошові кошти у розмірі 1 000 000 грн, які зобов'язався повністю повернути ОСОБА_3 до 15 липня 2013 року.

Відповідач свої зобов'язання не виконав, борг не повернув.

Відповідно до норм статей 1046, 1047 ЦК України договір позики за своєю юридичною природою є реальним договором, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов'язанням повернення) певної грошової суми, так і дата її отримання.

Відповідно до статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальника покладено обов'язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України).

Установивши, що розписка від 15 квітня 2015 року свідчить не лише про укладення договору позики, а й про передання позикодавцем грошової суми позичальнику, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про виникнення у відповідача боргового зобов'язання.

Аргументи касаційної скарги про те, що зазначена вище розписка не містить підтвердження передання грошових коштів та була написана з метою приховання іншого правочину, який насправді вчинили сторони, висновків судів не спростовують.

Інші аргументи касаційної скарги також не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав що п. 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

За правилами статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про залишення без задоволення касаційної скарги та залишення без змін заочного рішення Дарницького районного суду м. Києва від 03 червня 2015 року та ухвали Апеляційного суду міста Києва від 09 червня 2016 року, оскільки судові рішення законні та обґрунтовані.

Керуючись статтями 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

Касаційну скаргу ОСОБА_4, в інтересах якого діє ОСОБА_5, - залишити без задоволення.

Заочне рішення Дарницького районного суду м. Києва від 03 червня 2015 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 09 червня 2016 року залишити без змін.

Поновити виконання заочного рішення Дарницького районного суду м. Києва від 03 червня 2015 року та ухвали Апеляційного суду міста Києва від 09 червня 2016 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.