Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А.,

суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_3,

відповідач 1 - ОСОБА_4,

відповідач 2 - ОСОБА_5,

відповідач 3 - ОСОБА_6,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3, в особі ОСОБА_7, на рішення апеляційного суду Чернівецької області у складі головуючого судді Яремка В. В., суддів: Кулянди М. І., Перепелюк Л. М. від 18 серпня 2016 року та додаткове рішення апеляційного суду Чернівецької області у складі головуючого судді Яремка В. В., суддів: Кулянди М. І., Перепелюк Л. М. від 9 вересня 2016 року,

У квітні 2015 року ОСОБА_3 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_4, ОСОБА_8, ОСОБА_6 про визнання права власності на спадкове майно.

Позов мотивовано тим, що 25 травня 2006 року Чернівецьким міським управлінням земельних ресурсів, на підставі рішення Чернівецької міської ради від 08 грудня 2005 року № 882, був виданий державний акт на право власності на земельну ділянку, площею 0,0950 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, цільове призначення земельної ділянки для обслуговування житлового будинку та господарських будівель. Відповідно до вищевказаного державного акта, співвласниками вказаної земельної ділянки були ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_11, ОСОБА_5, ОСОБА_6

ІНФОРМАЦІЯ_1 року співвласник земельної ділянки ОСОБА_11, який є батьком позивача, помер.

При житті 30 грудня 2008 року ОСОБА_11 склав заповіт, згідно з яким все належне йому майно заповів позивачеві.

Однак нотаріус відмовив позивачеві у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом на частку земельної ділянки, оскільки спірна земельна ділянка належить на праві спільної сумісної власності ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_11, ОСОБА_5, ОСОБА_6, а частка спадкодавця ОСОБА_11 не визначена.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_3 просила припинити право спільної сумісної власності на земельну ділянку, площею 0,0950 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, цільове призначення - для обслуговування житлового будинку та господарських будівель та визнати за нею право власності на спадкове майно, а саме на 1/7 частку указаної земельної ділянки.

Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівців від 14 червня 2016 року, у складі судді Іщенко І. В., позов ОСОБА_3 задоволено. Припинено право спільної сумісної власності на земельну ділянку, площею 0,0950 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, цільове призначення - для обслуговування житлового будинку та господарських будівель. Визнано за ОСОБА_3 право власності на спадкове майно, а саме на 1/7 частки земельної ділянки, площею 0,0950 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, цільове призначення - для обслуговування житлового будинку та господарських будівель, яка належала померлому ОСОБА_11

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що оскільки позивач не може в позасудовому порядку визначити частку у земельній ділянці, яка належала спадкодавцю ОСОБА_11, а співвласниками спірної земельної ділянки є семеро осіб, а саме: ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_11, ОСОБА_5, ОСОБА_6, то розмір частки ОСОБА_11 становить 1/7 частка.

Рішенням апеляційного суду Чернівецької області від 18 серпня 2016 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що відповідачами у даній справі мають бути всі співвласники житлового будинку, які є співвласниками і земельної ділянки, оскільки спірна земельна ділянка виділялась для обслуговування житлового будинку та господарських будівель, а позивачем заявлено вимоги лише до окремих осіб, які зазначені у державному акті про право власності на земельну ділянку, як співвласників земельної ділянки, з якими спір фактично відсутній.

Додатковим рішенням апеляційного суду Чернівецької області від 9 вересня 2016 року вирішено питання про розподіл судових витрат.

У касаційній скарзі, поданій у вересні 2016 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_3, в особі представника ОСОБА_7, просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована неправильним застосуванням судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Зокрема заявник зазначає про те, що апеляційним судом не враховані роз'яснення, які містяться в пункті 12 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2008 року № 7 (v0007700-08) "Про судову практику у справах про спадкування", згідно з якими за загальними правилами частини другої статті 372 ЦК України при поділі майна, що є у спільній сумісній власності, за рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі смерті співвласника приватизованого будинку (квартири) частки кожного із співвласників у праві спільної власності є рівними, якщо інше не встановлено договором між ними. Частка померлого співвласника не може бути змінена за рішенням суду. Для оформлення права на спадщину закон не вимагає рішення суду про визначення частки спадкодавця. Саме тому позивач звернулася до суду з позовом про визнання права власності на спадкове майно, а саме на частку земельної ділянки, яка належала її померлому батькові. Крім того, заявник вважає, що при ухваленні додаткового рішення, апеляційним судом неправильно розподілені судові витрати.

28 вересня 2016 року суддею Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 липня 2017 року справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_8, ОСОБА_6 про визнання права власності на спадкове майно, призначено до судового розгляду.

Статтею 388 ЦПК України, в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України (1618-15) ), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII "Перехідні положення" ЦПК України (1618-15) передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

3 січня 2018 року вказану справу разом із матеріалами касаційного провадження передано до Верховного Суду.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступного висновку.

Частинами першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судами попередніх інстанцій установлено, що предметом спору у даній справі є земельна ділянка площею 0,0950 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2, цільове призначення для обслуговування житлового будинку та господарських будівель.

Відповідно до державного акта від 25 травня 2006 року серія НОМЕР_1 вказана земельна ділянка належала на праві спільної сумісної власності ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_11, ОСОБА_5, ОСОБА_6

Позивач, звертаючись до суду з даним позовом просила визнати за нею у порядку спадкування за заповітом право власності на частку у праві власності на земельну ділянку, яка належала ОСОБА_5, що помер ІНФОРМАЦІЯ_1 року.

Крім того, судом установлено, що колишні співвласники земельної ділянки ОСОБА_10 та ОСОБА_9, померли відповідно ІНФОРМАЦІЯ_2 року та ІНФОРМАЦІЯ_3 року.

Відповідно до договору дарування від 12 вересня 2007 року ОСОБА_9 подарувала ОСОБА_12) (дошлюбне прізвище ОСОБА_12.) квартиру АДРЕСА_3

Відповідно до повідомлення Чернівецького комунального обласного бюро технічної інвентаризації від 2 червня 2016 року № 1083 ідеальна частка квартири № 1 у вказаному будинку складає 55/100 частин, а квартири № 2 - 45/100 частин.

Згідно зі ст. 377 ЦК України (у редакції, яка була чинною на час набуття ОСОБА_12 квартири АДРЕСА_4)до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначений, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

Відповідно до частини першої статті 120 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час набуття ОСОБА_12 квартири АДРЕСА_4) до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначено, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

Відповідно до частини четвертої статті 120 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.

Зазначена норма закріплює загальний принцип цілісності об'єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об'єкт розташований. За цією нормою визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.

З урахуванням вищевказаних вимог, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що належними відповідачами у даній справі мають бути співвласники житлового будинку АДРЕСА_5, в тому числі і ОСОБА_12, до якої право власності на земельну ділянку, як вона зазначає, перейшло на підставі статті 377 ЦУК України та статті 120 ЗК України.

Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_3 пред'явила вимоги лише до окремих осіб, які зазначені в державному акті на право власності на спірну земельну ділянку, а саме до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6

В той же час, спір виник з ОСОБА_12, яка є власником квартири АДРЕСА_1, та спадкоємцем після смерті ОСОБА_9, яка була співвласником спірної земельної ділянки.

Відповідно до частини першої статті 33 ЦПК України, у редакції, яка діяла на час вирішення спору) суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред'явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача.

За змістом указаних норм залучення до участі у справі іншої особи, як співвідповідача можливе лише за клопотанням позивача.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції правильно зазначив про те, що висновок місцевого суду щодо доведеності позову є безпідставним, так як такий висновок може бути зроблено лише за участі усіх належних відповідачів, а ОСОБА_3 пред'явлено позов не до усіх співвласників спірної земельної ділянки та судом першої інстанції не було роз'яснено позивачу про необхідність залучити до участі у справі в якості співвідповідача ОСОБА_12, у зв'язку з чим дійшов обґрунтованого висновку щодо відмови в задоволенні позовних вимог.

Доводи заявника у касаційній скарзі про те, що апеляційним судом неправильно розподілені судові витрати є безпідставними, оскільки апеляційний судом при розподілі судових витрат не було допущено порушень норм діючого законодавства.

З урахуванням наведеного колегія суддів приходить до висновку, що оскаржувані рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

Касаційну скаргу ОСОБА_3, в особі ОСОБА_7, залишити без задоволення.

Рішення апеляційного суду Чернівецької області від 18 серпня 2016 року та додаткове рішення апеляційного суду Чернівецької області від 9 вересня 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.