2/450/35/16 Про визнання права спільної сумісної власності подружжя - 13.02.2018 Прийняття

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 15 квітня 2016 року у складі судді Данилів С. О. та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 10 жовтня 2016 року у складі колегії суддів: Ванівського О. М., Цяцяка Р. П., Шеремети Н. О.,

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України (1618-15) у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У жовтні 2011 року ОСОБА_4 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про визнання права спільної сумісної власності подружжя.

Позовна заява мотивована тим, що 22 лютого 1984 року між нею та ОСОБА_8 було укладено шлюб, від якого вони мають двох повнолітніх дітей: ОСОБА_5 та ОСОБА_6 За час шлюбу вони проживали у будинку АДРЕСА_1, який належав її чоловікові згідно свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 2 червня 1993 року. Зазначала, що за час шлюбу вони спільною працею та за рахунок спільних коштів подружжя здійснили реконструкцію вказаного будинку, тому, на її думку, вказаний будинок є спільною сумісною власністю подружжя. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 помер. ІНФОРМАЦІЯ_2 померла ОСОБА_9, мати ОСОБА_8, яка заповіла усе своє майно дочці - ОСОБА_7 Спадкоємцями майна ОСОБА_8 за законом у рівних частках є вона, їх діти: ОСОБА_5 та ОСОБА_6, та його сестра - ОСОБА_7

Ураховуючи викладене позивач просила суд визнати за нею як за подружжям право власності на 1/2 частину АДРЕСА_1.

Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 15 квітня 2016 року у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_4, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не надала суду належних та допустимих доказів свої участі у збільшенні вартості спірного майна, участі у його реконструкції чи залучення особистих коштів для реконструкції спірного будинку, який належав її покійному чоловіку на праві власності як спадщина.

Ухвалою апеляційного суду Львівської області від 10 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_4відхилено. Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 15 квітня 2016 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що ОСОБА_8 у 1993 році успадкував спірний будинок, а згідно зі статтею 24 КПШС України майно, що було одержано одним із подружжя під час шлюбу в порядку спадкування, є власністю кожного з них. Позивач не надала суду належних та допустимих доказів збільшення вартості спірного майна чи залучення коштів для його реконструкції. Клопотання про призначення судової будівельно-технічної експертизи для визначенні вартості майна до та після проведених поліпшень не заявляла.

У жовтні 2016 рокуОСОБА_4 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що будинок, який її чоловік одержав у спадщину, за час шлюбу було ними суттєво реконструйовано. Зазначала, що в судовому засіданні 14 квітня 2016 року під час своїх пояснень вона заявляла клопотання про призначення відповідної експертизи, проте суд першої інстанцій порушив вимоги частини четвертої статті 27 ЦПК України 2004 року та не роз'яснив їй порядку подання такого письмового клопотання, а суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні її клопотань про виклик свідків та про призначення судової будівельно-технічної експертизи.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У січні 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з вимогами частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Судом встановлено, що 22 лютого 1984 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_4 було зареєстровано шлюб. За час шлюбу вони проживали у будинку АДРЕСА_1

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 помер.

Судом встановлено, що рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 17 жовтня 2011 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 4 липня 2012 року, у задоволенні позову ОСОБА_7 до ОСОБА_4, треті особи: державний нотаріус Пустомитівської нотаріальної контори Львівської області Підгірняк Н. С., ОСОБА_5, ОСОБА_6, про визнання заповітів та свідоцтв про право на спадщину частково недійсними та у позові ОСОБА_5, ОСОБА_6 до ОСОБА_7, третя особа - приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_11, ОСОБА_4 про визнання заповіту недійсним відмовлено.

Вказаними судовими рішеннями встановлено, що відповідно до свідоцтв про право на спадщину за заповітом від 2 червня 1993 року спадкоємцем майна ОСОБА_12, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3, та майна ОСОБА_13, який помер ІНФОРМАЦІЯ_4, є ОСОБА_8

4 червня 1993 року за ОСОБА_8 зареєстровано право власності на будинок АДРЕСА_1 зареєстровано згідно свідоцтва про реєстрацію права власності.

Згідно зі статтею 22 КпШС України, чинного на час виникнення спірних правовідносин, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Аналогічні положення містить стаття 60 СК України.

Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них (частина перша статті 24 КпШС України).

Такі ж положення закріплені у статті 57 СК України.

Частиною першою статті 25 КпШС України, який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, визначено, що якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя.

Аналогічні положення містить стаття 62 СК України.

У пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" (v0016700-98) , яка діяла на час виникнення спірних правовідносин, судам роз'яснено, що відповідно до статей 22, 25, 27-1 КпШС України спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об'єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу). Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним контрактом) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох.

Якщо котрийсь із подружжя зробив вкладення у придбання спільного майна за рахунок майна, яке належало йому до одруження або було одержане ним під час шлюбу в дар, у порядку спадкування, надбане за кошти, що належали йому до шлюбу, або іншого роздільного майна, то ці вкладення (в тому числі вартість майна до визнання його спільною сумісною власністю на підставі статті 25 КпШС України) мають враховуватися при визначенні часток подружжя у спільній сумісній власності (стаття 28 КпШС України).

Відповідно до положень частини третьої статті 10 ЦПК України 2004 року кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог статей 57 - 60 ЦПК України 2004 року.

Суди правомірно виходили із того, що позивач не надала належних і допустимих доказів того, що нерухоме майно - спірний житловий будинок з надвірними будівлями, яке було власністю її чоловіка - ОСОБА_8, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок її трудових або грошових затрат. Відтак спірний житловий будинок є особистою приватною власністю померлого ОСОБА_8, а тому є таким, що цілком входить до спадкової маси після смерті спадкодавця.

Згідно з частиною першою статті 179 ЦПК України 2004 року предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Оскільки позивачем пред'явлений позов про визнання права спільної сумісної власності на майно, яке належало другому з подружжя на праві особистої приватної власності, то вона мала довести, що за час шлюбу цінність цього майна (спірного житлового будинку) істотно збільшилася внаслідок її трудових або грошових затрат чи обох з подружжя, що є її процесуальним обов'язком.

Відповідно до статті 131 ЦПК України 2004 року сторони зобов'язані подати свої докази суду до або під час попереднього судового засідання у справі, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, - до початку розгляду справи по суті.

Посилання касаційної скарги на те, що судом не було призначено судової будівельно - технічної експертизи для визначення вартості спірного майна до та після проведених поліпшень, безпідставні, оскільки розгляд справи відбувався протягом тривалого часу (з жовтня 2011 року по квітень 2016 року), провадження у справі неодноразово зупинялося за клопотанням позивачки, проте протягом всього періоду розгляду справи, незважаючи на те, що їй роз'яснювались права та обов'язки, позивачкою відповідного письмового клопотання про призначення такої експертизи в суді першої інстанції заявлено не було.

Відтак, апеляційний суд обґрунтовано відмовив у проведенні такої експертизи на стадії апеляційного провадження, що повністю відповідає вимогам частини другої статті 303 ЦПК України 2004 року.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року, гарантовано кожній фізичній або юридичній особі право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення.

Учасник процесу зобов'язаний добросовісно користуватись своїми процесуальними правами (частина 3 статті 27 ЦПК України 2004 року).

У статті 129 Конституції України однією із засад судочинства визначено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Таким чином, суди дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позову, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність судових рішень не впливають.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 15 квітня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 10 жовтня 2016 року залишити без змін.