Колегія суддів Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про визнання договору дарування недійсним,

У травні 2008 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_7 про визнання договору дарування недійсним.

Зазначав, що йому на праві власності належала квартира АДРЕСА_1.

21 березня 2002 року за договором дарування він провів відчуження зазначеної квартири на користь свого сина - ОСОБА_7

Посилаючись на те, що договір дарування було оформлено з метою приховати договір довічного утримання, просив визнати договір дарування, укладений 21 березня 2002 року, недійсним.

Рішенням Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 6 березня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Хмельницької області від 25 травня 2009 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_6, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що ОСОБА_6 мав намір укласти саме договір дарування квартири, при цьому розумів значення своїх дій, міг керувати ними, не помилявся щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін укладеного договору.

Проте з такими висновками судів погодитись не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Ухвалені у справі судові рішення зазначеним вимогам закону не відповідають.

Судом установлено, що ОСОБА_6 на праві власності належала квартира АДРЕСА_1.

21 березня 2002 року за договором дарування він провів відчуження зазначеної квартири на користь свого сина - ОСОБА_7

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, ОСОБА_6 зазначав, що укладений між ним і ОСОБА_7 договір дарування є удаваним, вчинений з метою приховати інший договір, тому є недійсним з підстав, передбачених ст. 235 ЦК України; крім того, ОСОБА_6 посилався на те, що він є людиною похилого віку, постійно хворіє та потребує сторонньої допомоги і що ОСОБА_7, який на момент укладення зазначеного договору дарування проживав окремо від нього, обіцяв переїхати до нього, щоб забезпечити його доглядом, харчуванням та підтримувати квартиру в належному технічному стані, з цієї причини позивач вважав, що вказані домовленості передбачені оспорюваним договором дарування і внаслідок такої помилки уклав договір дарування замість договору довічного утримання.

Відповідно до ст. 55 ЦК Української РСР 1963 року угода, укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, може бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки.

Під помилкою у даному випадку слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною суб'єкта, предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на її волевиявлення, при відсутності якого за обставинами справи можна вважати, що угода не була б укладена.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_6, суд першої інстанції у порушення вимог ст. ст. 214, 215 ЦПК України зазначених положень закону до уваги не взяв; неповно встановив обставини, що мають значення для правильного вирішення спору; не визначився з характером спірних правовідносин; не дав належної оцінки доводам ОСОБА_6 про те, що сторони оспорюваного договору дарування на момент укладення цього договору домовились про те, що ОСОБА_7 забезпечить позивача доглядом, харчуванням та буде утримувати квартиру в належному стані, а позивач проведе відчуження належної йому квартири на користь ОСОБА_7; не з`ясував чи вплинуло таке неправильне сприйняття ОСОБА_6 умов договору дарування на його волевиявлення і чи було б укладено оспорюваний договір дарування при відсутності неправильного сприйняття ОСОБА_6 умов такого договору.

Апеляційний суд на зазначене уваги не звернув; у порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України в достатній мірі не перевірив доводів апеляційної скарги ОСОБА_6; в ухвалі не зазначив конкретних обставин і фактів, що спростовують такі доводи, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.

За таких обставин ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити.

Рішення Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 6 березня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Хмельницької області від 25 травня 2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.