Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

головуючого Гуменюка В.І.,

суддів: Балюка М.І., Данчука В.Г.,

Луспеника Д.Д., Мазурка В.А.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа – ОСОБА_5, про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 7 липня 2009 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 13 жовтня 2009 року,

У грудні 2008 року ОСОБА_3 звернулась до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що 29 липня 2005 року у дворі будинку АДРЕСА_1 водій ОСОБА_4, керуючи автомобілем "Субару Форестер", державний номерний знак НОМЕР_1, що належить ОСОБА_5, здійснив на неї наїзд. У результаті наїзду їй спричинені тілесні ушкодження, чим завдано матеріальної та моральної шкоди. Ураховуючи викладене, ОСОБА_3 просила задовольнити позовні вимоги та стягнути з відповідача 327 грн. 16 коп. витрат на лікування, 15 тис. грн. на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 7 липня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 13 жовтня 2009 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати ухвалені судові рішення, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і передати справу до суду першої інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Ураховуючи положення п. 2 розд. ХІІІ "Перехідні положення" Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VІ "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) , справа розглядається за правилами ЦПК України (1618-15) від 18 березня 2004 року в редакції, чинній до введення в дію Закону (2453-17) від 7 липня 2010 року.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що вина відповідача в скоєнні дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) належними доказами не доведена, а кримінальна справа ще не закінчена, відтак відсутні підстави для задоволення позову. При цьому суд керувався положеннями ст. ст. 1166, 1167 ЦК України, які передбачають загальні підстави відповідальності за завдану шкоду.

Проте з такими висновками судів погодитися не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судом установлено, що 29 липня 2005 року у дворі будинку АДРЕСА_1 водій ОСОБА_4, керуючи автомобілем "Субару Форестер", державний номерний знак НОМЕР_1, що належить ОСОБА_5, допустив наїзд на ОСОБА_3, чим спричинив їй тілесні ушкодження у вигляді перелому кістки лівої руки, значні ушкодження голені правої ноги, ушкодження лівої ноги.

Постановою слідчого Печерського РУ ГУ МВС України в м. Києві від 26 лютого 2009 року кримінальну справу відносно ОСОБА_4 за фактом вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК України, направлено до суду з поданням про звільнення його від кримінальної відповідальності на підставі ст. 11-1 КПК України, у зв’язку із закінченням строків давності для притягнення до кримінальної відповідальності. У ході судового розгляду обвинувачений відмовився від закриття кримінальної справи на цій підставі, тому постановою Печерського районного суду м. Києва від 17 квітня 2009 року відмовлено в задоволенні подання про звільнення відповідача від кримінальної відповідальності, оскільки обвинувачений не визнав своєї вини у вчиненні інкримінованого злочину та наполягав на розгляді справи з постановленням виправдувального вироку. З указаної постанови вбачається, що зазначена ДТП сталася внаслідок порушення ОСОБА_4 пп. 10.9, 2.3 (б) та 26.1 Правил дорожнього руху (1306-2001-п) , у результаті чого він здійснив наїзд на пішохода ОСОБА_3, яка отримала тілесні ушкодження.

Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове майно, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку (ч. 2 ст. 1187 ЦК України).

При цьому відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року № 6 "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" (v0006700-92) (зі змінами) шкода, заподіяна особі і майну громадянина, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв’язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, - незалежно від наявності вини.

Відповідно до ч. 5 ст. 1187 ЦК України особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

Таким чином, закон містить указівку на перерозподіл обов’язку доказування та зобов’язує саме відповідача довести, що шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, була спричинена внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. Разом з тим шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, завжди є неправомірною та передбачає безвинну відповідальність власника такого джерела.

Незалежно від вини фізичної особи відшкодовується завдана нею і моральна шкода, в тому числі ушкодженням здоров’я внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки (ч. 2 ст. 1167 ЦК України)

Проте зазначені вимоги закону залишилися поза увагою суду.

Судами не були з’ясовані фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, механізм скоєння ДТП узагалі не досліджувався. Доказів, які свідчили б, що шкода позивачці була завдана внаслідок непереборної сили або умислу ОСОБА_4, судом не встановлено.

Суд апеляційної інстанції на вказане не звернув уваги, у порушення вимог ст. ст. 303, 305 ЦПК України не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретних обставин і фактів, що спростовують такі доводи, і залишив рішення місцевого суду без змін.

За таких обставин постановлені судові рішення підлягають скасуванню з підстав, передбачених ст. 338 ЦПК України, з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 7 липня 2009 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 13 жовтня 2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.