6-8844св10 Про визнання недійсними розпоряджень районної державної адміністрації та договору оренди земельної ділянки - 29.09.2010 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до Бориспільської районної державної адміністрації Київської області (далі – Бориспільська РДА), ОСОБА_4, третя особа – Бориспільський районний відділ земельних ресурсів Київської області, про визнання недійсними розпоряджень районної державної адміністрації та договору оренди земельної ділянки, зобов’язання вчинити певні дії за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Київської області від 20 січня 2010 року,

У серпні 2009 року ОСОБА_3 звернулась до суду з указаним позовом, посилаючись на те, що Бориспільська РДА своїм розпорядже нням від 23 травня 2003 року № 276 прийняла рішення про надання їй в оренду земельної ділянки для створення селянського (фермерського) господарства в адміністративних межах Гнідинської сільської ради Бориспільського району Київської області шляхом укладення відповідного договору оренди строком на 49 років, який був укладений 9 вересня 2003 року. Розпорядженням Бориспільської РДА від 12 вересня 2003 року № 577, виданого на підставі заяви ОСОБА_3 про відмову від користування спірною земельною ділянкою, скасовано раніше видане розпорядження від 23 травня 2003 року № 276 та припинено землекористування позивачки. Розпорядженням Бориспільської РДА від 18 вересня 2003 року № 604 було затверджено проект відведення та надано дозвіл на укладення договору оренди спірної земельної ділянки ОСОБА_4, а вже 1 жовтня 2003 року між відповідачами був укладений договір оренди спірної земельної ділянки. Позивачка зазначала, що заяву про відмову від права користування земельною ділянкою не подавала, повідомлень про розірвання договору оренди не отримувала, про прийняття Бориспільською РДА розпорядження від 12 вересня 2003 року № 577 дізналась лише 9 квітня 2008 року.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_3 просила суд визнати недійсними розпорядження Бориспільської РДА від 12 вересня 2003 року № 577, від 18 вересня 2003 року № 604, від 17 січня 2004 року № 20, договір оренди земельної ділянки від 1 жовтня 2003 року, укладений між відповідачами, та зобов’язати Бориспільський районний відділ земельних ресурсів Київської області провести реєстрацію договору оренди земельної ділянки від 9 вересня 2003 року, укладеного між нею та Бориспільською РДА.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 30 вересня 2009 року позов задоволено частково. Визнано недійсними розпорядження Бориспільської РДА від 12 вересня 2003 року № 577, від 18 вересня 2003 року № 604 та договір оренди земельної ділянки від 1 жовтня 2003 року, укладений між відповідачами. Зобов’язано Бориспільський районний відділ земельних ресурсів Київської області провести реєстрацію договору оренди земельної ділянки від 9 вересня 2003 року, укладеного між ОСОБА_3 і Бориспільською РДА. У решті позову відмовлено. Розподілено судові витрати.

Рішенням апеляційного суду Київської області від 20 січня 2010 року рішення місцевого суду скасоване, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 324 ЦПК України підставами для касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до п. 2 розд. ХІІІ "Перехідні положення" Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VІ "Про судоустрій і статус суддів" (2453-17) справа розглядається за правилами ЦПК України (1618-15) від 18 березня 2004 року в редакції, чинній до введення в дію Закону від 7 липня 2010 року.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що Бориспільською РДА не надано доказів надходження на її адресу заяви позивачки про добровільну відмову від права користування спірною земельною ділянкою. Крім того, проект відведення земельної ділянки в користування ОСОБА_4 для створення фермерського господарства не був затверджений Бориспільською районною радою Київської області, не зважаючи на те, що органами, уповноваженими затверджувати проекти землеустрою на території району, є лише районні ради.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи в задоволенні позову, виходив із того, що хоча заява позивачки про відмову від права користування спірною земельною ділянкою відсутня, однак ОСОБА_3 більше ніж п’ять жодним чином не довела свого користування спірною земельною ділянкою, яка надавалась їй для ведення фермерського господарства, та не навела будь-яких причин, які б свідчили про те, що позивачка не знала або не могла дізнатись про порушення її права.

Проте до таких висновків апеляційний суд дійшов з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним положенням закону рішення апеляційного суду не відповідає.

Судом установлено, що розпорядженням Бориспільської РДА від 23 травня 2003 року № 276 прийнято рішення про надання ОСОБА_3 в оренду земельної ділянки для створення селянського (фермерського) господарства в адміністративних межах Гнідинської сільської ради Бориспільського району Київської області шляхом укладення відповідного договору оренди строком на 49 років, який укладено 9 вересня 2003 року. Розпорядженням Бориспільської РДА від 12 вересня 2003 року № 577 скасовано раніше видане нею розпорядження від 23 травня 2003 року № 276 та припинено землекористування позивачки у зв’язку із заявою про відмову позивачки від користування спірною земельною ділянкою. Розпорядженням Бориспільської РДА від 18 вересня 2003 року № 604 затверджено проект відведення та надано дозвіл на укладення договору оренди спірної земельної ділянки ОСОБА_4, а 1 листопада 2003 року між відповідачами укладений договір оренди спірної земельної ділянки. Проте зазначена вище заява ОСОБА_3 у Бориспільській РДА відсутня (а.с. 41-42).

Відповідно до положень ч. 5 ст. 116 ЗК України надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Згідно з ст. ст. 143, 146, 149 ЗК України вилучення (викуп) та припинення права користування або права власності на земельну ділянку чи її частину за відсутності на це згоди землекористувача або власника може здійснюватись виключно в судовому порядку.

Згідно з розділом 4 договору оренди земельної ділянки від 26 липня 2003 року однією з підстав для дострокового розірвання договору є добровільна відмова орендаря від оренди земельної ділянки за умови письмового попередження зацікавленої у цьому сторони, але не пізніше ніж за один місяць.

Такої заяви ОСОБА_3 немає, будь-які інші дані про відмову позивачки від користування земельною ділянкою відсутні.

Таким чином, законодавством передбачені підстави припинення права користування земельною ділянкою. Проте апеляційний суд зазначених вимог закону не врахував і, фактично підтвердивши обґрунтованість позову, відмовив у його задоволенні з інших правових підстав.

Разом з тим апеляційний суд не врахував, що до ОСОБА_3 не було заявлено позову про припинення права оренди через невикористання земельної ділянки. Тобто у порушення вимог ст. 11 ЦПК України апеляційний суд вийшов за межі позову.

Колегія суддів також звертає увагу апеляційного суду на те, що одночасно відмовити у позові за пропуском позовної давності та за безпідставністю позову не можна, оскільки положення про позовну давність застосовуються до порушеного права.

За таких обставин рішення апеляційного не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.