Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 та ОСОБА_8, треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Біляєвим В.О., відділ громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Голосіївського РУ ГУ МВС України в м. Києві, Головне управлення юстиції у м. Києві та ОСОБА_10, про визнання права власності на спадкове нерухоме майно, визнання договорів дарування та купівлі-продажу квартири недійсними,

У жовтні 2007 року ОСОБА_6, як правонаступник ОСОБА_11 та ОСОБА_12, звернулася до суду із позовом до відповідачів про визнання права власності на спадкове майно та визнання недійсними договорів дарування та купівлі-продажу спірної квартири АДРЕСА_1, посилаючись на те, щоІНФОРМАЦІЯ_1року померла мати ОСОБА_11, а ІНФОРМАЦІЯ_2 року – помер батько ОСОБА_12 Вона, як єдиний спадкоємець батьків у встановленому законом порядку прийняла спадщину. Просила на підставі вимог ст. 48 ЦК УРСР визнати договір дарування спірної квартири від 20 вересня 2002 року, укладений між її батьком та ОСОБА_7 недійсним та таким, що укладений з порушенням вимог закону, зокрема без отримання згоди на вчинення такого правочину від матері, яка була співвласником спірної квартири. Також просила визнати недійсним й договір купівлі-продажу цієї квартири, укладений 21 лютого 2003 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 та визнати за нею право власності на квартиру в порядку спадкування.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 26 червня 2008 року позов задоволено: визнано договір дарування квартири АДРЕСА_1 в м. Києві, укладений 20 вересня 2002 року між ОСОБА_13 та ОСОБА_7, посвідчений державним нотаріусом другої Київської державної нотаріальної контори Біляєвим В.О. за реєстровим номером 10-3441 та договір купівлі-продажу від 21 лютого 2003 року спірної квартири, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_8, посвідчений державним нотаріусом першої Київської державної нотаріальної контори за реєстровим номером 10-696 недійсними й визнано за ОСОБА_6 право власності на квартиру АДРЕСА_1 в порядку спадкування.

Ухвалою апеляційного суду м. Києва від 28 жовтня 2008 року рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 червня 2008 року залишено без змін.

У касаційній скарзі ОСОБА_8 просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій у зв’язку з порушенням судами норм матеріального та процесуального права й ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що ОСОБА_12 та ОСОБА_11 з 11 серпня 1984 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Голосіївського суду м. Києва від 14 березня 2006 року розірвано. Свідоцтво про розірвання шлюбу ОСОБА_11 отримано 18 квітня 2006 року.

Рішенням Київської міської ради № 35 від 13 січня 1986 року ОСОБА_12 видано ордер № 108 від 3 лютого 1986 року на сім’ю з двох осіб з правом зайняття двокімнатної квартири АДРЕСА_1, житловою площею 29,5 кв.м ( а.с. 7,8, 248,307, 318 т. 1).

Рішенням виконкому Московської районної ради № 204 від 29 жовтня 1991 року ОСОБА_12 та ОСОБА_11 надано право на придбання у приватну власність спірної квартири з оплатою 50% її вартості. Скориставшись наданим їм правом, вони за договором купівлі-продажу від 28 листопада 1991 року придбали спірну квартиру у спільну сумісну власність ( а.с. 140 т. 2).

Відповідно до договору дарування від 20 вересня 2002 року, посвідченого державним нотаріусом Другої Київської державної нотаріальної контори Біляєвим В.О. ОСОБА_12 подарував спірну квартиру ОСОБА_7, яка за договором купівлі-продажу від 21 лютого 2003 року продала її ОСОБА_8 (а.с. 13, 145 т. 2).

ІНФОРМАЦІЯ_1 року ОСОБА_11 померла, а ІНФОРМАЦІЯ_2 року помер й ОСОБА_12

Згідно із заповітами ОСОБА_12 та ОСОБА_11 усе своє майно заповіли ОСОБА_6, яка у встановленому законом порядку прийняла спадщину, подавши до нотаріальної контори відповідну заяву.

Задовольняючи позов ОСОБА_6, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що на підставі ст. 22 КпШС України спірна квартира належала на праві спільної сумісної власності її батькам ОСОБА_13 та ОСОБА_14, а тому ОСОБА_13 без згоди дружини не мав правових підстав відчужувати спірну квартиру ОСОБА_7, у зв’язку з чим договір дарування спірної квартири від 20 вересня 2002 року згідно із вимогами ст. 48 ЦК УРСР 1963 року, чинного на час укладення цієї угоди, є недійсним. На підставі цього підлягає визнанню недійсним й укладений 21 лютого 2003 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 договір купівлі-продажу цієї квартири.

Проте з такими висновками судів повністю погодитися не можна.

Згідно Цивільного кодексу УРСР (1540-06) , який діяв на час виникнення правовідносин, особа, яка вважає, що права порушені, має право звернутися до суду як з позовом про визнання відповідної угоди недійсною ( ст.ст. 48- 58 ЦК УРСР), так і з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння ( ст. 145 ЦК УРСР).

ОСОБА_6 звернулася до суду із позовом про визнання договорів дарування та купівлі-продажу квартири недійсними з підстав їх невідповідності вимогам закону.

Стаття 48 ЦК УРСР, чинного на час укладення спірних договорів, встановлює загальне правило про те, що угода є недійсною у зв’язку з недодержанням в момент її вчинення стороною (сторонами) загальних вимог, які необхідні для чинності угоди.

У цій статті визначено особливі правові наслідки недійсності угоди. Зокрема, п о недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі – відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

За змістом зазначених норм та виходячи із загальних засад цивільного законодавства суд може застосувати з власної ініціативи реституцію як наслідок недійсності оспорюваного правочину.

Разом із тим реституція як спосіб захисту цивільного права застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який визнано недійсним.

У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороною недійсного правочину.

Таким чином, права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, встановленого ст. 48 ЦК УРСР (на теперішній час ч. 1 ст. 216 ЦК України).

Не підлягають також задоволенню за цим правилом позови власників майна чи осіб, які вважають себе власниками майна, про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Згідно зі ст. 145 цього Кодексу якщо майно за плату придбане у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не повинен був знати (добросовісний набувач), то власник вправі витребувати це майно від набувача лише в разі, коли майно загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадено у того чи іншого, або вибуло з їх володіння іншим шляхом поза їх волею.

У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача – з підстав, передбачених статтею 145 ЦК УРСР (на теперішній час статтею 388 ЦК України).

Проте суди у порушення вимог статей 214, 215 ЦПК України на зазначене уваги не звернули, у достатньому обсязі не визначилися із характером спірних правовідносин, не встановили чи має право ОСОБА_6 звертатися до суду із позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири.

Позовних вимог про витребування спірної квартири із чужого незаконного володіння ОСОБА_6 не заявляла.

Апеляційний суд на зазначене уваги не звернув, у порушення вимог статей 303, 316 ЦПК України у достатній мірі не перевірив доводів апеляційної скарги, у рішенні не зазначив конкретні обставини й факти, що спростовують такі доводи, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.

За таких обставин ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених частиною другою статті 338 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів

Касаційну скаргу ОСОБА_8 задовольнити частково.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 26 червня 2008 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 28 жовтня 2008 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.