Колегія суддів Судової палати у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в м. Красноармійську (далі – відділення Фонду), державного підприємства "Вугільна компанія "Краснолиманська" (далі – ДП "ВК "Краснолиманська") про стягнення щомісячних платежів за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення апеляційного суду Донецької області від 24 грудня 2009 року,

У липні 2009 року ОСОБА_6 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що з 24 квітня 1963 року перебувала в шлюбі з ОСОБА_7, який працював на ДП "ВК "Краснолиманська" і 18 березня 1996 року загинув у результаті нещасного випадку на виробництві. Їй як члену сім’ї загиблого ДП "ВК "Краснолиманська" сплатила середню заробітну плату чоловіка за 5 років з урахуванням 50% вини загиблого в розмірі 796 980 тис. карбованців. Інших утриманців чи непрацездатних осіб у ОСОБА_7 не було. ОСОБА_6 на час загибелі чоловіка не досягла пенсійного віку, але була визнана інвалідом другої групи за загальним захворюванням. Вперше інвалідність другої групи їй було встановлено висновком медико-соціальної експертної комісії (далі - МСЕК) від 11 травня 1994 року строком на 1 рік. Така ж інвалідність їй встановлювалась на кожен наступний рік за результатами повторних оглядів. Висновком МСЕК від 13 травня 1997 року за результатами чергового повторного огляду ОСОБА_6 встановлено другу групу інвалідності за загальним захворюванням безстроково. Відшкодування шкоди як непрацездатній особі (одержання частини втраченого заробітку) у зв’язку із загибеллю чоловіка їй призначено не було. Після зміни позовних вимог позивачка просила визнати її особою, яка має право на відшкодування шкоди у зв’язку із загибеллю чоловіка під час нещасного випадку на виробництві 18 березня 1996 року; зобов’язати відділення Фонду призначити їй щомісячні страхові платежі виходячи із середньомісячної заробітної плати ОСОБА_7 станом на 18 березня 1996 року з подальшим коригуванням на коефіцієнт підвищення тарифних ставок і посадових окладів, починаючи з 25 червня 2006 року, тобто за три роки до звернення до суду.

Рішенням Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 28 жовтня 2009 року позов задоволено. Визнано ОСОБА_6 особою, яка має право на відшкодування шкоди у зв’язку із загибеллю під час нещасного випадку на виробництві 18 березня 1996 року її чоловіка, ОСОБА_7; зобов’язано відділення Фонду призначити їй щомісячні страхові платежі виходячи із середньомісячної заробітної плати ОСОБА_7 станом на 18 березня 1996 року з подальшим коригуванням на коефіцієнт підвищення тарифних ставок та посадових окладів, починаючи з 25 червня 2006 року, тобто за три роки до звернення до суду.

Рішенням апеляційного суду Донецької області від 24 грудня 2009 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 про стягнення щомісячних платежів відмовлено.

У лютому 2010 року ОСОБА_6 звернулася до Верховного Суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення апеляційного суду Донецької області від 24 грудня 2009 року, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд виходив із того, що на час звернення до суду минуло три роки після смерті ОСОБА_7, позивачка до відділення Фонду із заявою про призначення страхових виплат не зверталася.

З таким висновком апеляційного суду повністю погодитись не можна.

За положеннями ст. 456 ЦК УРСР, чинного на час виникнення спірних правовідносин, у разі смерті громадянина, пов’язаної з виконанням ним трудових обов’язків, право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які перебували на утриманні померлого або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, зокрема інваліди на строк інвалідності .

Відповідно до п. 8 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року № 472 (472-93-п) (далі – Правила), які діяли на час смерті ОСОБА_7, у разі смерті потерпілого право на відшкодування шкоди (одержання частини втраченого заробітку) мають особи, які перебували на утриманні померлого або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, зокрема інваліди на час інвалідності . Указані особи мають право на відшкодування втраченого загиблим заробітку, розмір відшкодування визначався за п. 19 Правил (472-93-п) . Відповідно до розділу ІІІ Правил виплата суми відшкодування провадиться власником, з вини якого настало ушкодження здоров'я внаслідок нещасного випадку, професійного захворювання, або фондом соціального страхування за заявою потерпілого. Суми відшкодування шкоди виплачуються особам, які мають право на відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, - з дня його смерті, але не раніше ніж з дня настання права на відшкодування шкоди ( п. 38 Правил). Якщо заяву на відшкодування шкоди потерпілий або заінтересована особа подали через три роки з дня визначення МСЕК стійкої втрати професійної працездатності, відшкодування шкоди провадиться з дня подання заяви (п. 41 Правил).

Судом установлено, що ОСОБА_6 з 24 квітня 1963 року перебувала в шлюбі з ОСОБА_7, який працював на ДП "ВК "Краснолиманська" і 18 березня 1996 року загинув у результаті нещасного випадку на виробництві, про що 28 березня 1996 року було складено відповідний акт за формою Н-1. Їй як члену сім’ї загиблого ДП "ВК "Краснолиманська" сплатила середню заробітну плату чоловіка за 5 років з урахуванням 50% вини загиблого в розмірі 796 980 000 карбованців. Інших утриманців чи непрацездатних осіб у ОСОБА_7 не було. Позивачка на час загибелі чоловіка не досягла пенсійного віку, але була визнана інвалідом другої групи за загальним захворюванням. Інвалідність другої групи вперше їй було встановлено висновком МСЕК від 11 травня 1994 року строком на 1 рік та встановлювалось на кожен наступний рік за результатами повторних оглядів. Висновком МСЕК від 13 травня 1997 рок за результатами чергового повторного огляду ОСОБА_6 встановлено другу групу інвалідності за загальним захворюванням безстроково. Відшкодування їй шкоди як непрацездатній особі (одержання частини втраченого заробітку) у зв’язку із загибеллю чоловіка призначено не було. З позовною заявою ОСОБА_6 звернулася до суду 25 червня 2009 року. До відділення Фонду із заявою про призначення страхових виплат звернулася 6 жовтня 2009 року.

Згідно зі ст. 40 Закону України від 23 вересня 1999 року № 1105-XIV "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" (далі – Закон №1105), якщо справи про страхові виплати розглядаються вперше по закінченні трьох років з дня смерті годувальника, страхові виплати провадяться з дня звернення.

Оскільки ОСОБА_7 загинув у результаті нещасного випадку на виробництві в березні 1996 року, а з позовом до суду ОСОБА_6 звернулася 25 червня 2009 року, тобто після закінчення трьох років з дня смерті годувальника, висновок апеляційного суду про відмову в задоволенні позову у зв’язку з тим, що ОСОБА_6 не зверталася до відділення Фонду суперечить положенням ст. 40 Закону № 1105.

Повністю не можна погодитися й з рішенням суду першої інстанції, оскільки, визначаючи період, за який слід призначити щомісячні страхові платежі на користь ОСОБА_6, суд виходив із того, що такі виплати підлягають виплаті за весь минулий час, але не більш ніж за три роки з дня звернення до суду. Таке положення містилося в п. 43 Правил, але в разі, якщо відшкодування не було отримано з вини власника підприємства.

Судом першої інстанції не встановлені обставини, передбачені указаним пунктом Правил, тому висновок суду в цій частині є передчасним.

Крім того, судами не враховано роз’яснення, викладені в п. 1? постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року № 6 "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" (v0006700-92) , відповідно до яких особам, які потерпіли на виробництві до 1 квітня 2001 року, відділення Фонду сплачує страхові виплати та надає соціальні послуги з того часу, коли відповідні підприємства передали йому в установленому порядку документи, що підтверджують право цих працівників (членів їхніх сімей) на такі виплати й послуги, або коли таке право встановлено в судовому порядку.

Таким чином, у порушення вимог ст. 213 ЦПК України, суд як першої, так і апеляційної інстанцій не визначився в повному обсязі з характером спірних правовідносин та правової нормою, яка підлягає застосуванню до таких правовідносин; не з’ясував обставини, які є необхідними для правильного вирішення справи, зокрема: чи призначалися ДП "ВК "Краснолиманська" щомісячні страхові виплати ОСОБА_6 до 1 квітня 2001 року та чи передавалися підприємством документи до відділення Фонду, які підтверджують її право на отримання таких виплат саме від відділення Фонду.

Ураховуючи, що судами порушені норми матеріального права та неправильно застосовані норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення спору, судові ухвалені судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України 2004 року, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Красноармійського міськрайонного суду Донецької області від 28 жовтня 2009 року та рішення апеляційного суду Донецької області від 24 грудня 2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції

Ухвала оскарженню не підлягає.